НАРОДНІЙ ПІСНІ ЖИТИ…
12 червня 2021 року у Гайсин з’їдуться кращі фольклорні колективи України, щоб вшанувати пам’ять Гната Трохимовича Танцюри та продемонструвати свою виконавську майстерність, представляючи автентичні пісні і старовинні українські обряди рідного краю. Тут відбудеться V Всеукраїнський фестиваль-конкурс фольклорних колективів на приз Гната Танцюри.
Започаткований фестиваль у 2001 році з нагоди відзначення 100-річчя нашого видатного земляка, задля відродження та збереження багатовікової спадщини українського фольклору в усіх його проявах: піснях, народному музикуванні, обрядовому дійстві, костюмах та етнографічній атрибутиці. Взагалі на Вінниччині щорічний огляд-конкурс народної пісні на приз Г. Танцюри відбувається ще з 1988 року, а до 100-річчя Гната Танцюри він став всеукраїнським – щоп’ять років на теренах Гайсинщини проходить всеукраїнський фестиваль фольклору із конкурсом пісні.
З нетерпінням чекають на це дійство, яке відбуватиметься цьогоріч під відкритим небом в режимі «open air», і учасники, і журі, і справжні поціновувачі народного мистецтва. Та й самі мешканці Гайсинського району, де народились та мешкали одразу дві визначні особистості, завдяки яким увічнились тисячі зразків українського фольклору Поділля: фольклорист, етнограф, краєзнавець Гнат Танцюра і Явдоха Зуїха – проста селянка, що знала та співала тисячі народних пісень, яку потім назвали визначною співачкою слов’янського світу.
Значення цього фестивалю і для області, і для України важко переоцінити.
– Впродовж багатьох років ми збираємо фольклорні колективи і, завдячуючи цьому, маємо продовження фольклорної спадщини. Більшість колективів (104 зі 250 існуючих на Вінниччині) мають звання «народний» або «зразковий» – тобто вони постійно, систематично працюють над тим, щоб зберегти співочу традицію та обрядовість, костюми свого села, свого регіону. А це неоціненно! Ми робимо акцент та приділяємо велику увагу саме автентиці, самобутності місцевих традицій виконання. Від початку фестивалю вже видали понад 100 дисків із записами усіх колективів, – наголошує директор Обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун. Тетяна Омелянівна була поміж тих, хто стояв біля витоків фестивалю.
І ця копітка робота щодо збереження унікальності культури кожного села триває неперервно. Інтерес до самобутності, автентики з роками лише більшає. З’являються не лише молодіжні, а й дитячі колективи, в яких намагаються слідувати не тільки «духу» співів того чи іншого регіону, а й максимально точно відтворити вигляд костюмів, вишивки на них, колористики. Свої концертні костюми артисти «відшивають» по зразках, віднайдених в музеях та після консультації з етнографами. І якщо право на існування в народно-культурному середовищі мають і стилізація, і наслідування, і естетичні експерименти в стилі «українства», то з-поміж конкурсантів вибирають саме тих, хто максимально точно відповідає істинним українським традиціям і мистецьким народним канонам, без нашарувань сучасного прочитання та наших іноді спотворених уявлень. На певні огріхи тактовно вказує журі.
– Найголовніше, що цей фестиваль пробудив інтерес до вивчення фольклористики, і завдяки цьому з’явилося чимало потужних колективів. Якщо у 80-ті існувало лише декілька відомих ансамблів, які «гриміли» на область та Україну – це і «Горлиця» (с.Слобода-Яришівська), і «Русава» (с.Стіна), і «Веселка» (с.Талалаї), «Берегиня» (с.Івашківці), «Калинове гроно» (с.Рожична), «Брикса» (с.Бохоники), співочі колективи с.Брусленів та Чагів, то за роки незалежності таких колективів стало в рази більше. І хоча вже відійшли у вирій знані фольклористки Марія Руденко, Зоя Чорна, Ганна Коваль, які створювали частину з цих колективів, пам’ять про них не згасає. Але найбільше тішить, що з’явилися молодіжні та дитячі колективи. Навіть спеціальні відділення почали відкривати при музичних школах. Першими на це пішли в Гніванській музичній школі, і далі вже в Гайсині, Соболівці, Вороновиці. Значить, традиція не зникне з носіями – їм є кому передавати ці безцінні скарби, – констатує Тетяна Омелянівна зрушення, які стали можливими і завдяки проведенню фестивалю ім.Гната Танцюри.”
Уся культурна спільнота Вінниччини з вдячністю відгукується про делікатне ставлення до збереження пам’яті Гната Трохимовича Танцюри і Явдохи Зуїхи на їх малій батьківщині в Зятківцях та Кущинцях і Гайсині, де працює музей та встановлено пам’ятні знаки. Хотілося б згадати, що музей Гната Танцюри довгі роки очолювала його донька Наталя Громова. На жаль, її не так давно не стало, і вона не дочекалась славетного ювілею батька. Обласне свято фольклору та всеукраїнський фестиваль щоразу проходять за активної підтримки місцевої влади. Зокрема, міського голови Анатолія Гука та начальника відділу культури Миколи Ричкова. Микола Леонідович – заслужений працівник культури України, який очолює галузь культури району понад 30 років. Усі ці роки він самовіддано оберігає, розвиває та підтримує мистецькі та культурні надбання краю.
Є ще одна постать, без ініціатив та величезної праці якого увічнення пам’яті Гната Танцюри не набуло б належного розмаху. Це Микола Костьович Дмитренко – відомий в Україні етнограф та фольклорист, професор, упорядник двотомника першої «Української фольклористичної енциклопедії». Микола Костьович народився в цих же благословенних Зятківцях і, сягнувши академічних висот, не зрікся рідного села, а додав та примножив славу подільської фольклорної традиції. Микола Дмитренко усе життя виступає чи не найбільшим популяризатором творчого спадку Гната Танцюри, під його орудою систематизовано та надруковано багато збірок і наукових праць про славетного земляка. До 100-річчя фольклориста було видано збірку «Українські народні пісні в записах Г.Танцюри». Приємним сюрпризом до цьогорічного фестивалю стало те, що нині готується перевидання цієї збірки та «Пісень Явдохи Зуїхи». Книги друкуватиме видавництво «Літера», представники якого теж приїдуть на цьогорічне свято. Спонсорує видавництво уродженець Гайсинського району, бізнесмен Олександр Іщенко.
На окрему увагу заслуговує і головний приз для переможців фестивалю – кубок. Як вже казали, їх є два – перехідний щорічний, що вручають колективу з Вінниччини, і такий, що виборюють на всеукраїнському фестивалі раз на п’ять років.
Кубок у вигляді великої дерев’яної писанки виготовляють наші подільські майстри – подружжя Володимир і Надія Гриб з Тульчина. Володимир Гриб виконує різьб’ярську частину роботи, ну, а розпис і портрет Гната Танцюри наносить його дружина Надія, художник-іконописець. Ця талановита, надзвичайно скромна подружня пара створила багато чудових робіт. Від 2001 року вони є незмінними авторами кубка. Цікаво, хто повезе додому унікальний кубок авторської роботи цьогоріч?
– Окрім безпосередньо пісенного конкурсу, на фестивалі буде чимало виступів артистів і поза конкурсною програмою для усіх бажаючих, у нас відбудеться марш-парад, працюватиме містечко майстрів, розгорнуть світлиці. 40 колективів із 9 областей та Вінниччини даруватимуть глядачам щиру українську пісню! Тож запрошуємо усіх охочих насолодитися справжнім народним мистецтвом, зануритися в атмосферу української традиції, торкнутися живого фольклорного джерела 12 червня до Гайсина! Про музику та пісню складно розповідати, це потрібно слухати! – підсумувала розмову наша подільська берегиня народних традицій.
Чимало цікавих, несподіваних фактів і про проведення фестивалів, і про, здавалося б, вже досконало вивчену біографію Гната Танцюри розповів нашій газеті його видатний земляк, уродженець Зятковець Микола Костьович Дмитренко – доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник ІМФЕ НАН України. Зокрема, про те, що до І Всеукраїнського фестивалю було проведено міжнародну наукову конференцію. І на ній виступали науковці-вчені не лише з України, а й з Білорусі, Польщі та… Японії.
– Так, – підтверджує Микола Костьович, – я привіз вченого Хіросі Такаока. Він вивчав український фольклор у порівнянні з японським і захистив кандидатську дисертацію з фольклористики у Київському університеті ім.Тараса Шевченка – «Культ предків в українському та японському весільному обрядах». Він здійснив типологічне дослідження, зіставлення і виявив і подібності, і відмінності – а останніх чимало у наших двох фольклорних культурах. Адже основа сягає культу предків, який особливо яскраво виражається у весільній обрядовості всіх народів – родоцентризм панує і в них, і в нас.
За словами Миколи Костьовича, на Вінниччині дуже багато збереглося архаїчного, в тому числі пісенно-обрядової творчості, і, зокрема, весільних обрядів.
– Я народився в тому селі, де Гнат Танцюра записав від Явдохи Зуїхи 1008 пісень. Я сформований у тому культурному, пісенному середовищі. На час мого дитинства традиція існувала активно – тобто всі ці пісні виконувалися. Приміром, щороку святкувалося Купала на долині – ще дітьми ми вербичку уквітчували, все це було живе, ніхто його не міг заборонити. Усі весілля були суто традиційні – і ця традиція зберігалась дуже довго. Саме цей опис здійснив Гнат Танцюра.
Треба мати на увазі, що Танцюра збирав фольклор переважно у 1919-1930 рр. Далі він виїхав до Тульчинського району у село Клебань, і там записував вже мало матеріалу. Це стало небезпечним. До речі, Танцюра у 30-ті роки певний час переслідувався, його кілька місяців тримали в ізоляторі у Вінниці, але документального підтвердження ми ще не знайшли. Його врятувало диво: один з учнів його упізнав і випросив у начальства, щоб вчителя випустили, і так його порятували, – розповів професор, який чи не найкраще знає життєпис видатного земляка.
Найбільше, що тішить науковця, який щоразу відвідує фестиваль, – збільшення інтересу до автентики, до витоків.
-Конкурс цікавий, багатоманітний. І його основне завдання – зберегти традицію. До речі, в Гайсинському районі чи не найбільше фольклорних автентичних колективів. Бо цей конкурс пожвавив роботу і зацікавлення, і багато хто хоче потрапити до нас – показатися на великій сцені. В умовах конкурсу передбачене виконання пісень у записах Гната Танцюри – все це у комплексі і дає надію, що носії співочих традицій передадуть цю традицію молодшому поколінню у незмінному вигляді. Адже старше покоління відійде, але не можна допустити, щоб грандіозний шар культури відійшов разом з ним. А молоді учасники дають упевненість та відчуття, що традиція української пісні буде невмируща, – поділився з нами роздумами відомий фольклорист.
І на завершення розмови додав, що розтиражоване зображення Явдохи Зуїхи не зовсім відповідає дійсності. Художник зобразив збірний образ літньої, змученої, спрацьованої української жінки. Її прижиттєвих фото не збереглося, але насправді ті, хто бачив її вживу, свідчили, що Демедиха, попри старість, була гарна з лиця, повновида, з рівною рискою прекрасних зубів.
За попередні роки Всеукраїнського фестивалю-конкурсу на приз Гната Танцюри переможцями були:
2001 р. – народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Брикса» Бохоницького СБК Вінницького району;
2006 р. – зразковий аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Дивоцвіт» Гніванської ДМШ Тиврівського району;
2011 р. – фольклорне тріо Раденського СБК Цюрупинського району Херсонської області;
2016 р. – народний аматорський фольклорний ансамбль «Калинова родина» Кантакузівського СБК Драбівського району Черкаської області.
Ось як згадує перемогу свого колективу у 2016 році художній керівник «Калинової родини» Ніна Миколаївна Петреченко:
«Наш колектив створився в 2011 році і на момент проведення конкурсу був ще досить молодий (попри те, що найстаршій учасниці тоді було вже 79 років!). Нам хотілося виступати на концертах, конкурсах, показати себе якнайкраще та поспілкуватися з однодумцями. Адже за художній напрямок ми обрали саме автентику. Суто наше, з роду-виду. Усі учасниці ансамблю навчилися наших пісень від бабусь, прабабусь, матерів – вервечка традиції не переривалась. Ми збирали ці місцеві пісні, обрядові, весільні. Зрештою і відтворили цілий обряд «Виряджання молодого за молодою». Характерна риса співу нашої місцевості – протяжний спів з підголоском. Ось таку весільно-обрядову пісню з підголоском і заспівали тут у вас на Поділлі. Ми приїхали тоді не за призом, а заспівати наших пісень, показати наші традиції, костюми.
Приміром, маємо цікаву деталь у весільному вбранні свашок – вони неодмінно підперезувалися червоними рушниками – як символічними оберегами. Щоб родина була міцна, сильна, здорова – цей рушник тільки свашки одягали. І ось це обрядове дійство зі співами і продемонстрували на конкурсі – і зовсім несподівано вибороли головний приз. Це було святом і приємним шоком для нас! Адже це визнання від професіоналів.
У нас тоді співало 8 жіночок – всі вони фанати співу, це потреба нашої душі. Якими неймовірними талантами обдаровані наші українські люди: приміром, у «Калиновій родині» співало одразу чотири рідних сестри Шерстюк з неймовірної краси та сили голосами. Переповідали, що коли в хаті збиралась їхня родина та до співу бралися батьки, то в приміщенні лопали лампочки!
Приз ім.Гната Танцюри дав нам упевненість в правильності нашого творчого напрямку, ми ще більше повірили в себе. Нещодавно вибороли гран-прі на міжнародному конкурсі «Самоцвіти». Дуже хочеться багатющу співочу, автентичну традицію передати молоді, тому при ансамблі організували дитячо-юнацький колектив. Ми, скільки можемо, будемо нести народну пісню. Без народної пісні нема України! Такі фестивалі потрібні. Вони об’єднують усіх людей і усі колективи. Ми всі робимо одну спільну роботу: ми відроджуємо, примножуємо і даємо нове життя народній пісні, фольклору. Якщо не будемо відтворювати і примножувати, воно помре…»
Неодноразовим учасником, а також володарем обласного перехідного призу ім.Гната Танцюри був фольклорний ансамбль «Мокоша» Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. М.Леонтовича. Його керівник, співачка і фольклорист, викладач Юлія Васюк завжди знаходила такі форми та мистецькі способи вираження, щоб максимально зацікавити традиційним мистецтвом якомога більший сучасний загал глядачів та слухачів. Не став винятком і цей рік. Юлія ініціювала музичний проєкт «#Танцюра120», який швидко набрав обертів.
«Проєкт #Танцюра120» стартував 2 березня, ідея якого виникла спонтанно і несподівано набула неабиякого резонансу. Метою проєкту є відтворення 120 пісень, записаних Танцюрою з 1918 по 1929 роки від унікальної жительки села Зятківці Гайсинського району Явдохи Микитівни Сивак, яка взяла собі псевдонім Зуїха. На перші числа червня відтворено вже сотню пісень різних за жанрами і тривалістю, – розповіла нам Юлія Васюк. – До 10 червня залишилося відтворити 20 зразків, частину з яких я записала безпосередньо в селі Зятківці, де, власне, і відбувався процес запису цих пісень 100 років тому. До моєї ініціативи також долучилися виконавці і фольклорні гурти з Києва, Львова, нашої області.
Наш колектив став володарем перехідного призу фестивалю фольклору Гната Танцюри досить давно – у 2011 році. Звісно, тоді це для нас було дуже важливим, знаковим, адже колектив був тоді ще юним. Мистецькі фестивалі етноспрямування потрібні нашій області, оскільки сприяють патріотичному вихованню суспільства, формують громадську думку і стають майданчиками для відтворення пісенного та обрядового фольклору Вінниччини».
Яскравою сторінкою творчого життя та певним мотиватором для подальших успіхів стала участь у конкурсі ще для одного лауреата і обласного перехідного призу, і гран-прі – зразкового фольклорного ансамблю «Дивоцвіт»Гніванської дитячої музичної школи. Про це нам розповіла Гуцал Тамара Василівна, заслужений працівник культури України, відмінник освіти України, директор музичної школи і керівник ансамблю:
«Ми практично виросли на цьому конкурсі – адже їздили майже щоразу, спочатку як звичайні учасники, потім займали якісь призові місця. Це все дало нам можливість розвиватися і сягнути високого професійного рівня. Фестиваль ім. Гната Танцюри був стартом для подальших досягнень. Адже саме після участі у ньому наш колектив, де займаються діти від 4 до 17 років, відвідав різноманітні конкурси та фольклорні фестивалі в Італії, Польщі, Австрії, Білорусі, Угорщині, Туреччині… І це ще не повний перелік країн Європи та Азії, які відвідали, де прославляли своїм мистецтвом Поділля і звідки привозили перемоги! Звісно, почесне місце у нашому репертуарі посідає творчий спадок Гната Танцюри та Явдохи Зуїхи – ми практично на ньому «виросли» і багато чого вже переспівали. Велика заслуга наших успіхів – опіка та підтримка з боку Тетяни Омелянівни. Я можу навіть сказати, що вона своєрідний творчий та культурний куратор нашого колективу. І взагалі, Обласний центр народної творчості, який підтримує традиції народного співу, дає таким колективам, які тільки створюються, путівку в подальше творче життя. Спасибі їм за це. Вони бережуть та примножують наше, подільське та споконвічне».
Підготувала Юлія РАЗАНОВА
ВИДАТНИЙ ЗБИРАЧ ФОЛЬКЛОРУ
Віхи з біографії
В історії української фольклористики відомі сотні видатних збирачів усної народної творчості. До них належить і подільський ентузіаст, учитель Гнат Трохимович Танцюра, який народився 10 червня 1901 р. в с. Зятківцях нині Гайсинського району Вінницької області в багатодітній малоземельній сім’ї хліборобів-ткачів. 1912 р. він закінчив церковно-приходську школу, згодом Зятковецьку семилітню трудову школу й педагогічні курси в м. Гайсині. З вересня 1921 р. почав вчителювати у рідних Зятківцях. 1928 р. Гнат вступив до столичного Харківського музично-драматичного інституту, але через хворобу перевівся на навчання до Вінницького інституту соціального виховання, мовно-літературний факультет якого заочно закінчив 1932 р.
Від 1 вересня 1930 р. – учитель Клебанської школи Тульчинської округи. У час німецької та румунської окупації потрапив під арешт, за рішенням військово-польового суду перебував у Тираспільській в’язниці з 14 липня до 26 вересня 1942 р.
З 1944 до 1951 р. Г. Танцюра працював учителем мови та літератури Гайсинської середньої школи № 4. Проживав у невеликому будинку біля школи, в якому нині розташований меморіальний музей. Не стало Г. Танцюри 12 листопада 1962 р.
Формування Г. Танцюри як збирача фольклору відбувалося в атмосфері повсякденної праці й активного побутування усної народної творчості. У сім’ї був твердий порядок: батьки самі не відпочивали й дітям не давали сидіти без роботи – як і в кожній сільській трудовій родині. Та було в сім’ї Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: любили співати гуртом, слухати голосне читання художньої літератури. В п’ятнадцятирічному віці Гнат перечитав книжки зі шкільної бібліотеки, брав у повітовій, бо вдома були тільки «Кобзар» Т. Шевченка і псалтир. Тоді ж юнак розпочав писати щоденник, фіксував поетичні рядки, розповіді бабуся Оксани, яка добре пам’ятала кріпаччину.
1916 р. бабуся померла. На її похорон зійшлося чимало літніх зятківчан. Вони співчували родині, згадували тяжке підневільне життя, розповідали про запеклу боротьбу з графом за землю і свої права.
Спогади односельців вразили Г. Танцюру, навіть через багато літ у його пам’яті не стерлося емоційне сприйняття почутого: «Виявилося, що ці темні, неписьменні люди – герої. І кращі з них загинули в царських тюрмах, на каторзі. Виявилося, що мій дід Омелько Танцюра був головою комітету повстанців 1885 року і помер у в’язниці… Все, що я почув на цьому похороні, я позаписував у свій щоденник… Чим більше я розпитував людей, чим більше знаходилося цікавого і цінного матеріалу, тим більше захоплювала мене така робота. Цей випадок і став поворотним пунктом у моєму житті».
Збираючи історично-побутовий матеріал, Г. Танцюра почав записувати й народні пісні, адже це – поетична історія народу. Співаючи в домашньому хорі (батько Трохим Іванович, мати Тетяна Остапівна, тітка Марина і чотири сестри – Настя, Устина, Євгенія і Павлина), Гнат мав обов’язок: підбирати цікаві твори, збагачувати репертуар, перед початком співу пропонувати підходящу тональність. У співах минали вечори, й невдовзі домашні відчули: не співають нового, повторюються. Тоді батько наказав синові на вечір підібрати свіжих пісень. Для цього необхідно було знати співані. 26 вересня 1917 р. Г. Танцюра записав 113 назв (за першим рядком) народних пісень.
Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити по народні пісні до сусідів і на інші кутки села. Паралельно фіксував прислів’я та приказки, загадки, прикмети, повір’я, дитячі ігри, перекази. Ще на початку збирацької роботи Г. Танцюра усвідомив: пісня – це сплав тексту й мелодії, її необхідно записувати в єдності поетичного (словесного) і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти нотозаписом. Основи музичної грамоти хлопець здобув у початковій школі, в 10-13 років співав у церковному хорі, виконував альтові партії. Отож самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Дво- й багатоголосся були недоступні. Допоміг учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши Гната гри на скрипці, нотації складних мелодій. Родичі допомогли придбати скрипку, відтоді записи пісень набули повноцінного характеру.
Щасливим доленосним випадком 1918 р. стало знайомство Гната із сусідкою бабою Демедихою як співачкою. Впродовж дванадцяти років Г. Танцюра записав від Явдохи Зуїхи (обраний псевдонім) 1008 народних пісень, багато іншого фольклорно-етнографічного матеріалу. У збирацькій спадщині Г. Танцюри записам від талановитої народної співачки Явдохи Зуїхи, котра стала пісенним символом України, належить центральне місце. Збірка «Пісні Явдохи Зуїхи», видана 1965 р. в академічній серії «Українська народна творчість», – помітне явище в українській, європейській та світовій науці й культурі. Упродовж сорока шести років збирач записував твори фольклору від ста п’ятдесяти інформаторів переважно із Зятковець та сусідніх сіл, а також із Київської, Хмельницької областей. За даними Г. Танцюри, він записав 2435 народних пісень; 928 казок, байок, легенд, переказів, бувальщин, оповідань, притч, анекдотів; 1536 прислів’їв та приказок: 615 загадок: 144 інструментальних мелодії (танці), багато іншого фольклорно-етнографічного матеріалу.
Основну частину збирацької спадщини Г. Танцюри 1950 р. закупив Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України, де у відділі рукописів було створено окремий іменний фонд матеріалів за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й містить понад десять тисяч архівних аркушів. Фольклорні матеріали систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і впорядковано в окремі збірки.
На окрему увагу заслуговує оригінальна фольклорно-етнографічна праця Г. Танцюри «Весілля в селі Зятківцях»: опис обряду за етапами, 800 пісень – тексти з мелодіями. 144 танці (зразки інструментальної музики), кільканадцять ігор – своєрідних театралізованих вистав місцевих «штукарів». Це оригінальна праця, в якій вичерпно й комплексно подано весільний обряд одного населеного пункту. Збирацькою колекцією Г.Танцюри постійно цікавляться науковці -дослідники фольклору, упорядники тематичних збірок, антологій. Записи Г. Танцюри вміщені у престижних наукових та науково-популярних виданнях, зокрема великий внесок збирача у видання академічного зводу українського фольклору в п’ятдесяти томах.
Отже, діяльність видатного українського збирача фольклору Г. Т. Танцюри засвідчила: сільський учитель піднісся над рівнем аматорства й сягнув професійної майстерності в справі записування, осмислення й популяризації усної народної творчості. Для того, щоб не гинула, не вмирала пісня – душа народу, процвітала Україна.
Микола ДМИТРЕНКО,
доктор філологічних наук, професор
