«Нас об’єднала любов до України»
Про волонтерську діяльність Петра Олександровича Лисого та його земляків-однодумців із Гайсинської громади «Вінниччина» розповідала ще наприкінці 2021 року в публікації «Ми допомагали і допомагатимемо, скільки духу вистачить!». Після початку повномасштабного вторгнення російських військ вони продовжили свої добрі справи, підтримуючи Збройні Сили України та вимушено переміщених осіб.
Хоча Петро Лисий наш земляк, але його теж можна назвати переселенцем. Понад чотири десятиліття (із 1973-го по 2015 р.) він жив із родиною на Донеччині. На шахті в Торецьку пройшов шлях від простого робітника до заступника директора шахти. П’ять років працював на цій посаді, з 1991-го по 1995-й. Шахта, що належала до об’єднання «Дзержинськвугілля», давала три з половиною тонни вугілля на добу. Зараз тамтешні шахти всі закриті. Бо якщо через обстріли «вирубиться» електрика, з-під землі можна й не піднятися – і вентиляція шахти зупиниться, і водовідведення…
Отже, у 2015 р. війна змусила повернутись у рідне село Крутогорб, що на Гайсинщині.
– Ми жили в Артемовому, зараз називається Залізне, за півтора кілометра від Горлівки, яка вже 9-й рік окупована, – розповідає Петро Олександрович. – Квартира моя зараз порожня, там знову і знову прильоти артилерії, нема можливості жити. Дуже близько, кожен постріл, навіть автоматні черги – все ми чули. Вісімдесят процентів населення виїхало… І як тільки почалась російська агресія у 2014-му, ми з товаришами взялися допомагати українській армії. До наших хлопців «на нуль» ходили пішки, борщі їм носили, всякі смаколики, одяг їм прали. Бувало, машиною, а бувало, коли сніг випаде – прив’язували каструлю з борщем на саночки, обкутували і так везли. Скоби, дошки, сітки, дрова – все, що потрібно було хлопцям, везли або несли…
Майже щодня спілкуюся з нашою командою волонтерів, які там допомагали ЗСУ. Потім переважно повиїжджали. І через війну, і через те, що нам там машини палили, скати різали, били декого з нас. Тому що більшість населення на той момент не підтримували українську армію. Ми були в меншості. Але допомагали, робили, що могли…
За словами мого співрозмовника, Торецьк і Залізне, які встигли стати для нього рідними, зараз належать до Бахмутського району і перебувають у зоні боїв за Бахмут, що розташований неподалік.
Також Петро Лисий розповів про свого друга Володимира Рибака – депутата Горлівської міської ради, якого викрали і по-звірячому закатували російські «зелені чоловічки» та їхні посіпаки за те, що намагався повернути на будівлю міськради державний прапор України…
За кілька років перед тим – коли В. Рибак балотувався до Верховної Ради – Петро Лисий був його довіреною особою.
– Нам влаштували там «вирвані роки». Ми знали, що ці вибори ми не виграємо, але потрібно було боротися. Усім керувала Партія регіонів, була обстановка нетерпимості, бандитська влада Януковича, все робилося за принципом «у кого більші кулаки». І вибори «виграв» тоді ставленик Януковича Шкіря…
Потім, у квітні 2014-го, коли ми їхали з Торецька в Горлівку ховати Володимира Рибака, Горлівка вже була окупована. Ми бачили, як російські військові вкладали мішки з піском навколо захопленого ними відділку поліції. Видно було, що це не місцеві «сепаратисти»: нова військова форма, все зі складу, немісцева вимова… На похованні було багато іноземних ЗМІ, певно, півтора десятка знімальних груп, говорили різними мовами – англійською, польською, японською тощо. Є відео, як ми з Олегом Василенком несли портрет Володимира Рибака… Олег Василенко – теж волонтер, цікава людина, поет, виїхав з Донеччини тільки торік. Ми з ним тоді починали допомагати українським військовим там…
Повернувшись до рідного села, до батьківської хати, Петро Олександрович одразу сконтактувався з місцевими активістами та волонтерами і долучився до їхньої роботи. Нині він – голова відокремленого підрозділу ГО «Українське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО Вінницької області» в Гайсинському районі. Каже, що тут, на відміну від Донеччини вісім років тому, більшість населення, «відсотків 95», допомагає захисникам України.
– Як тільки почалось повномасштабне вторгнення, 25 лютого на фронт з гуманітарною допомогою поїхали Віктор Недоля, Олександр Мусієнко, Олександр Котенко, і там залишились воювати. Олександр Котенко – один із наших волонтерів, який став воїном і віддав своє життя. Так склалося, що 7 березня загинув Олександр, а 9 березня його брат Сергій Котенко – комбат, Герой України, теж член нашої організації…
Як розповів Петро Лисий, волонтери Гайсинщини надають допомогу 59-й бригаді ім. Якова Гандзюка, також зв’язківцям, десантникам та іншим підрозділам.
– У нас в селі є 75-річна жіночка Ніна Павлівна Гирка, яка вже передала на фронт 170 пар теплих шкарпеток і продовжує цим займатися. Робить, що може, навіть у такому віці. Багато підприємців допомагають, народний депутат Микола Кучер надає дуже відчутну підтримку, завжди відгукується. Активно волонтерять вчителька Наталка Костюк, медсестра Вікторія Доля, чимало земляків, хочеться всіх назвати і всім висловити вдячність, але ж місця у вас в газеті не вистачить, – каже Петро Олександрович.
Навіть його покійна мама Ольга Дорохтеївна, якій було 92 роки і яка торік відійшла у вічність, до останнього переживала за захисників і допомагала синові та іншим волонтерам – чистила рибу, яку потім передавали бійцям, давала гроші з пенсії: «Візьміть, щось купите хлопцям»…
– Хлопці до нас звертаються, і ми стараємось допомогти. Акумулятори, скати купляємо, продукти, смаколики, лісоматеріалом лісівники допомагають. Гайсинщина працює на перемогу! Хоча зараз трішки знизився рівень активності цієї допомоги, на початку було більш активно… Під Бахмут зараз возимо. Закупили 10 газових балонів-горілок, щоб у бліндажах хлопці користувалися. Повезе Віктор Недоля бійцям батальйону «Айдар». Сам я останнім часом уже не виїжджаю – 64 роки, здоров’я підводить…
Ще одна важлива тема, якої ми торкнулись у розмові з Петром Лисим – єднання українців із різних регіонів нашої держави. У березні до нього приїхали переселенці з Харківської області – велика родина з 12-и осіб. Жили в нього у Крутогорбі 3 місяці, аж доки ЗСУ не вигнали з-під Харкова рашистів. Після цього повернулись додому, але не забувають гостинності нашого земляка.
– Я отримав від них посилку і листа. За посилку я, звісно, їм дякую, але головне – це лист, – розчулено каже Петро Олександрович. – Я хотів би, щоб і ваші читачі ознайомилися з ним:
«Шановний Петре Олександровичу! Вся наша велика харківська родина вітає Вас з Новим 2023 роком. Мабуть, долі було потрібно, щоб в такий важкий час ми зустріли саме Вас, доброго, чуйного, щедрого і терплячого Олександровича! І тепер не буває дня, щоб хтось із нас, дорослих чи малих, не згадував Вашу посмішку, Ваше бажання допомогти, зігріти, створити затишну атмосферу для кожного з нас. Тож нехай те душевне тепло, яке Ви віддали нам, повернеться до Вас сторицею. Міцного вам здоров’я на багато років! А 2023 рік хай буде роком Перемоги, щоб ми могли зустрітися з Вами, бо ми за Вами дуже сумуємо. Міцно обіймаємо! З любов’ю Ваша харківська родина».
– Це лист, який цементує наші стосунки, стосунки між українцями – тими, хто приїжджає, тими, хто приймає, – каже волонтер Петро Лисий. – Хочеться, щоб кожна родина, яка приймала переселенців, отримала такого листа… Я передав його і в нашу місцеву газету, яка опублікувала ці слова під заголовком «Схід і Захід разом» і написала, що війна зблизила українців, зробила нас ріднішими, а декого побратала навіки. Нас об’єднала любов до України і спільне бажання якнайшвидше вигнати ворога з нашої землі.
Юрій СЕГЕДА
