На першому місці у нього завжди була робота

Продовжую свою серію розповідей про лісоводів України, з якими я мав честь бути знайомим і яких, на жаль, вже немає серед нас. Мені завжди здавалося, що головний лісничий ДП Жмеринський лісгосп Петро Петрович Ганущак має панське коріння і що він схожий на французького актора Алена Делона – такий же харизматичний, мовчазний і конкретний, як головні герої Делона.

Вперше мені довелося з ним зустрітися у Ярошенському лісництві, коли він був ще інженером лісового господарства, а я майстром лісу цього лісництва. Тоді ми разом з ним їхали в одному вагоні дизель-потяга: я – до зупинки “Будки”, він – до Жмеринки. І хоча сиділи у вагоні один навпроти одного, однак перекинулися лише кількома словами – Петро Петрович ніколи не був балакучим.

Тоді говорили, що Ганущак закінчив найпрестижніший на ті часи лісний вуз – Ленінградську лісову академію імені Кірова. Я і сам туди їздив вступати, щоправда, довго добирався і до того ж виклик на вступні екзамени мені прийшов спочатку у військову частину, де я служив, потім звідти у Біличин до мами, а вже згодом мені на роботу. Так я запізнився на екзамен на один день і в приймальні мені сказали: «Приезжайте в следующем году». Я забрав документи, пішов у парк до пам’ятника Г.Морозову, автора відомого на весь світ «Вчення про ліс», яке вивчав до армії у Сторожинецькому лісному технікумі, й автор якого працював тут професором, але похований в Таврійському університеті в Криму… Того дня решту часу до відправки потяга додому провів в Ермітажі. І після цього подав документи у нашу Українську сільгоспакадемію, тепер НУБіП. Виявляється, що у Києві викладали науку усі лісові світила, які я думав, що побачу у Ленінграді. Але все ж наша академія в ті часи була менш престижною від Ленінградської.

Те, що Петро Петрович добре розумівся в лісовій сфері, було беззаперечним. Іноді у відділі лісового господарства виникали суперечки з різних питань, і тоді Петро Петрович традиційно тихо йшов до свого кабінету і приносив потрібний документ: або інструкцію, або таблиці ходу росту дерев, або друкований закон – і вказував на пункт, що вирішував усі плутанини й неясності. А ще він був педантом, суворо дотримувався певного способу мислення, порядку, певних звичок, у його кабінеті був завжди порядок і необхідна кількість літератури, журналів та інструкцій.

Часто, коли я здавав місячний звіт, він мені видавав якусь нову книгу чи методику, і при цьому казав, бери, ти це любиш, тобі знадобиться. За рік до мого переходу у Ялтушківське лісництво в Ялтушкові сталася неприємна історія із самовільною рубкою ясена, і це стало приводом кадрових переміщень. До того ж для контролю директор Григорій Лащенко закріпив кожного головного спеціаліста за лісництвами. Головний лісничий Ганущак відповідав за наше, Ялтушківске лісництво, одночасно він був моїм безпосереднім начальником.

Не знаю чому, але мені було завжди приємно зустрічати і спілкуватися з ним, напевно тому, що він був невибагливим і на першому місці у нього завжди була робота, він як мудра людина, умів вислухати опонента. До того ж з ним було приємно дискутувати у лісі, він мав свій власний, можливо, навіть консервативний погляд на вирощування дуба черешчатого, набутий не однією сотнею років і не одним поколінням, заснований на глибокому знанні предмета дискусії.

Ми з ним були однодумцями щодо проєктування і схеми змішування дуба, рубок догляду у молодняках. Перед випискою кожного лісорубного квитка Петро Петрович оглядав у натурі кожну ділянку і писав акт перевірки. Якщо він бачив, що не те дерево було взято у рубку, то примушував вилучити його з матеріалів і переробити всі документи, без компромісу. Для нього мало значення збереження життя кожного життєздатного дерева…

Так було майже по кожній ділянці спілого лісу. Ми з ним не раз сперечалися на ділянках прорідження і прохідної рубки, де були ряд дуба звичайного і ряд бореального. Я наполягав на тому, що нашому дубу звичайному потрібно більше світла і він має меншу крону, тому потрібно забрати сильнорослі червоні дуби, що завезені до нас з Америки, він же твердив, що вони рівні і що ми маємо менше втручатися в уже сформоване дубове середовище, навіть якщо на початку, при проєктуванні, було допущено помилку. І після кожної такої дискусії Петро Петрович вимагав виправити і переробити матеріали відводу.

Ми з ним були однодумцями у питанні вирощування дуба ущільненням, що започаткував Анатолій Омелянович Бондар. Коли приїжджали з області перевіряючі, я відкрито говорив, що вирощування дуба за такою схемою, яку нам нав’язав Бондар, шкодить лісу, на що мені Петро Петрович наступного дня робив зауваження і казав, що начальству це не подобається, притримай свою думку при собі. Але в той же час один директор лісгоспу мені був сказав, що Ганущак у 2005-ому році сам-один на обласній нараді виступив проти цих експериментів, відкрито заявивши, що такі експерименти потребують вивчення і слід не спішити їх впроваджувати, хоча всі виступаючі були за.

Згодом цей виступ і ця відвертість йому дорого коштували… Петро Петрович ніколи не підвищував голос, він був упевнений у собі, завжди тихий і скромний, ніколи не любив розповідати про особисте, але одного разу показав свої віршовані гуморески про ліс та лісників. Запам’яталося: «Перечот, як перечот, всі дерева взяті, і до того ж на підбір всі не кострубаті…». То був довгий жартівливий вірш. Я не раз просив його: «Петре Петровичу, дайте почитати». Він відповідав: «Я тебе знаю, ще десь візьмеш і надрукуєш».

Одного разу, коли я жив із сім’єю у лісі на кордоні, під час негоди зайшли з Петром Петровичем до мене в дім погрітися, випити чаю. Саме в цей момент мій син вчився грі на акордеоні. Петро Петрович став перед дверима, вислухав його гру, а потім зайшов у кімнату і попросив дати йому акордеон. Набрав деякі акорди, сказав, що на клавішах не звик, однак показав сину, яку мелодію потрібно грати, і попросив дві ложки. Син грав на акордеоні, Петро Петрович віртуозно вибивав на коліні ложками. Чомусь саме це запам’яталося, адже він був завжди таким стриманим, без емоцій, умів тримати дистанцію з підлеглими і безкомпромісним у важливих питаннях лісу.

Він був дійсно головним державницьким лісничим. А того разу я побачив іншу сторону його особистості: емоційну, експресивну, творчу. У серпні 2006-ого року я був у відпустці, а у вересні цього ж року мене відзначили нагородою – знаком «За 20 років бездоганної служби». І відразу у мене почалися проблеми з новим керівництвом. Тоді мені Петро Петрович телефонував і казав, щоб я не гарячкував, казав, ти що, не бачиш, хто прийшов до нас керувати? Однак я його не послухав і наприкінці листопада подав заяву на звільнення з посади лісничого.

Згодом дізнався, що Петро Петрович потрапив до лікарні з інфарктом, і я зі своєю дружиною його навідували у Вінниці під час його реабілітації. Коли Петра Петровича не стало, мені ніхто не повідомив, адже я тоді вже був persona non grata – небажаною персоною у лісовому господарстві. І мені шкода, що я не мав змоги провести його в останній шлях.

Тому тепер відчуваю потребу згадати й про нього теплим словом. Нині під різними приводами просувається тема про те, що державне управління лісами неефективне і що усі наші ліси мають бути приватизованими, замість того, щоб удосконалити ту систему управління, що сформувалася протягом багатьох років.

Тихо розформували 158 держлісгоспів, створили монополію, щось проміжне між державним і приватним, під назвою “Ліси України”, тим самим ми повертаємося «Назад у СРСР», у кінець 80-тих років, коли вийшла стаття Лариси Попкової у журналі «Новий мір» «Где вкуснее пироги», пам’ятаючи і розуміючи при цьому, що не можна трішки завагітніти і що напівправда гірша за брехню.

Директор Григорій Лащенко і головний лісничий Петро Ганущак своєю працею все своє життя доводили, що можна ефективно управляти державними лісами і їх охороняти навіть у найважчі періоди для держави.

P. S. “Лісове господарство Канади – одне з найбільш передових у світі за технологічною оснащеністю, за організацією управління та за суворими екологічними нормами лісозаготівельних робіт, які тут проводяться. Більша частина лісового фонду Канади знаходиться у власності провінцій (71%) та федерального управління (23%, переважно у межах північних територій, і лише 6% лісів належить приватним власникам). Цікаво зазначити, що площа приватних лісів відносно зменшується: ще на початку 1970-х років вона становила 9% усіх лісів Канади. (“Лісове господарство Канади, ресурси, торгівля, управління” 6.11.2007).

Григорій ГОМЕЛЬ

село Ялтушків, Барська громада