На позитивному крутосхилі

Ситківчанина Миколу Кириловича Поліщука знаю вже близько пів століття. І завжди він мені пам’ятається жвавим, приязним, веселим. Час від часу задумувався: звідкіля береться постійна «підзарядка» його добродушної усмішки? А відповідь знайшов одразу ж, коли  побував у нього вдома.

Крутий схил садиби лише додає їй мальовничості. Між рівненьких рядів яблунь, груш, айви та різноманітних ягідників небагато грядок. Переважно квіти, квіти… А на них – бджоли з своєї пасіки. Бджілкою тут трудиться й господиня Валентина Мефодіївна. І такий у неї настрій, як ото у Кириловича звик бачити. Он звідкіля в нього така «підзарядка»!

Хоча, як і в усіх, життя складається із світліших і темніших сторінок, з гумором літні Поліщуки  однаковою мірою дружать. Особливо запам’яталась їхня спільна розповідь, як дружина «крала» з дому зерно для шкільних кроликів. Звісно, вона просто брала, а Микола Кирилович на те жартував:

– Всі стараються щось додому принести, а ти, мабуть, єдина лише виносиш…

А ще цитату яскравої крилатої фрази почув від їхньої подруги, героїні публікацій незабутнього нашого колеги з «Вінниччини» Івана Волошенюка, славної бібліотекарки Антоніни Іванівни Гуцаленко:

– Валентина Мефодіївна настільки трудівниця, що вона знаходила роботу й там, де інші відпочивали. І знову Микола Кирилович з неї підсміювався, наприклад, на весіллях, які минулого століття проходили по домівках: «Йшла б танцювати – а вона вже бігом прилаштувалася тарілки носити!».

Жарти жартами, а йому справді хотілося б потанцювати з дружиною, молодість згадати, бо саме з танцю все в них і почалося. Вони були однокласниками в Ситківцях, вона – з Криштопівки, а він – із Джуринець. Якось на шкільному вечорі запросив її до танцю. Одразу ж відчула, настільки він упевнено й уміло водить партнерку. «Ого! Як ти легко танцюєш!» – щиро здивувалась. Вони ще були дуже юними, аби вона впіймала себе на думці, що в цих сильних руках їй так хотілося б кружляти впродовж усього життя. Але, мабуть, саме тоді й зародилися назавше почуття… До того ж, багато обох єднало. Діти війни,  обоє після неї залишились без татів.

Валентина (тоді ще Кирилюк) закінчила агропедагогічний факультет Уманського сільськогосподарського інституту. Микола – Верхівський технікум, став агрономом. Відслужив армію. Вищу освіту здобував у тій же Умані заочно вже тоді, коли вони поєдналися, тому контрольні роботи робили вдвох. До речі, багато що люблять виконувати разом. Важливо й те, що у них обох доволі позитивна енергетика щодо рослин: посіяне, посаджене чи прищеплене ними приживається майже стовідсотково.

Починала трудовий шлях у рідному селі, а з 1969 року – в Ситковецькій середній школі. Місця біолога спочатку не було, тому довелося  стартувати з групи продовженого дня. А коли те місце з’явилося, тут делікатно, але результативно пройшла справжня «біологічна революція». Як правило, Валентина Мефодіївна першою приходила до школи й оглядала свій «трикутник», що дуже швидко став зразковим не лише в районі. Тобто квітники – дослідні ділянки – кролеферму. Але не тільки оглядала. Якщо, наприклад, під час літніх канікул якийсь класний керівник з поважної причини чи без такої забував про «свій наділ», вона частіше всього брала сапу до рук і впорядковувала. А в роботі була швидкою й акуратною. Ініціювала й організовувала велику кількість загальношкільних подій – свята птахів, врожаю, квітів…

Все  робилося по-хазайськи, результати буяли різнобарв’ям. І не тільки навколо школи, тут же вирощувалась краса також для центру селища та його установ. Навіть після того, як хтось умудрився прокласти стежку через величезну, розкішну клумбу в селищному парку, наша героїня все перекопувала чи просапувала й засівала по-новому в надії на те, що колись-таки в людей совість нарешті прокинеться. Допомогло!

А зразком впорядкування кімнати слугував біологічний кабінет школи, звідкіля найцікавіші вазончики розносились по оселях цього та сусідніх населених пунктів. Також зі школи поширювалась розсада, і вся дітвора була навчена закладати й доглядати парники. Учні любили зі своєю вчителькою брати участь у багатьох поширених тоді операціях, зокрема «Джерело», впорядковуючи заодно береги річок і струмків. Активно співпрацювали з лісництвом, саджаючи дерева, збираючи насіння. Висаджували у природному середовищі материнку, первоцвіт, цмин пісковий та інші зникаючі лікарські рослини. Навіть звичайні екскурсії проходили цікаво. Наприклад, своєрідним «пропуском» у ліс могло бути відгадування назви рослини за її квіткою, листочком чи стеблом.

Коли в районі перед початком кожного навчального року здійснювався об’їзд шкіл, його старалися завершити в Ситківцях не тому, що вони далеко від тодішнього райцентру Немирова, а для того, щоб підсумувати, як мовиться, на найкращій ноті. На своєму робочому місці Валентина Поліщук була взірцем, отримала звання “Відмінника освіти України”, її нагородили орденом «Знак Пошани». Але, мабуть, не це найважливіше, а те, що багато вихованців називають її своєю найулюбленішою вчителькою.

Іще цікава деталь. Відсвяткувавши 15 квітня гарний ювілей, Валентина Мефодіївна продовжує трудитись на благо України. Співпрацю з луганською фірмою, яка реалізує насіння квітів, вона розпочала ще в мирні часи. Коли ж те місто близько десятка років тому окупували російські фашисти та їх пособники, фірма перебралась на Полтавщину. Завдяки цьому наша землячка продовжує своє заняття, вирощуючи насіння сальвії, чорнобривців, агератуму та інших квітів. Тобто результати її старань цвітуть по всій Україні, додаючи людям віри в нашу Перемогу над диким ворогом.

Микола КАВУН