Незламна…

Про жінку на війні, про нежіночу витримку та відвагу чимало написано і прочитано, знято фільмів у минулому столітті. З творів світової літератури та кінематографа вона постає перед нами в ореолі слави та духовної краси. Але то була інша війна.

А ця, що її спочатку і не називали війною, вивела на передові позиції 21 віку багатьох українок – мужніх і хоробрих, вольових і рішучих, розумних і розбитних, здатних справлятись із поставленими завданнями та викликами не гірш чоловіків, а за екстремальних обставин –  здійснювати героїчні вчинки. На жаль, ця тема актуальна і сьогодні.

         …Я зайшла в палату, сподіваючись побачити стриману, може, навіть сувору жінку.

         – Це наша Оленочка! – із замилуванням вигукнула моя землячка Ельвіра Марценюк із Гнівані, яка й покликала мене сюди – «живу героїню побачити». А вона лежала під вікном – усміхнена, симпатична і, як мені здалось, дуже молода. Апарат Єлізарова на руці свідчив про перелом (як виявилось – не один). На перший погляд – от звичайна собі жінка після операції через побутову травму.

         – Де дістали поранення? – запитую, щоб почати розмову.

– Розкажи, розкажи! – заохочує сусідка і додає: – Вона в нас дуже скромна.

         Отакої! Жінка, яка знищила десятки танків – ще й сором’язлива!

– На війні… –  Олена промовляє це лагідно і спокійно, нібито й нічого такого особливого.

Скориставшись моментом, коли зайшла медсестра, Ельвіра прошепотіла мені: «Ви ж розумієте, вона не може про все розказувати». Ну гаразд.

– Мені хочеться зрозуміти, звідки беруться такі відважні, а точніше сказати – безстрашні, як Олена.

– А вона з інтернату, як і ви! – вихоплюється сусідка, яка за тиждень вже про все розпитала, а тепер хоче, щоб і я почула й зрозуміла, з ким її тут доля звела, хоч і не надовго.

         От воно що! Ще вчора незнайома, ця жінка одразу стала мені ближчою. Так, нас, інтернатівців, виховували не батьки і не вулиця, а саме школа. Отож, колись сказане вчителями про патріотизм закарбувалось на все життя.

         Як з’ясувалось, народилась Олена десь на Далекому Сході. Батько працював на Зейській ГЕС. Коли він згодом залишився сам з трьома дітьми – віддав їх до інтернату. Це було вже на Харківщині – в Дергачах. Мала Оленка часто тікала з уроків, шукала маму. Після школи її прихистили чужі дід і бабуся. Вони дали старт роботящій дівчинці. Подбали, щоб мала власне господарство – корови, бички, вівці.

Олена продавала молоко, навчилась робити сир, возила на ринок. Там, в Ізюмському районі, вийшла заміж за азербайджанця Ібрагімова, народила двох хлопчиків. Чоловік, очевидно, не витримавши лихої фермерської долі, а чи з якої іншої причини,  через шість років покинув її з двома синами. Пізніше вона ще й дівчинку з інтернату взяла за дочку. Вже з дітьми збудувала хату, придбала тракторець, причіп, плуги, електродоїлку… Тільки працюй – і все буде, –  думала собі.

Сини виросли. Настав дві тисячі чотирнадцятий. Коли окупанти підійшли до Ізюма, Кості виповнився 21 рік, а Михайлу – 19. Синів мобілізували до АТО. Старший воював у Пісках, молодший – у Луганському аеропорту. І хтозна, як би воно склалось, але одного разу, коли їй вдалось додзвонитися, зрозуміла, що вони застудились і кашляють.

– Може, меду вам привезти? – Олена в думках вже уявила, як має їх провідати.

– І сала, і часнику, і хліба… – замовляли її синочки.

Склала торби, добралась до передової. Вже як приїхала, побачила, що бійці геть обносились, їхні капці порозлазились, з продуктами сутужно.

 Рішення прийняла не задумуючись. Повернувшись додому, почала спродувати ферму. А це – десять корів, 1200 овець… На виручені гроші почала купувати все необхідне для захисників – прилади нічного бачення, берці, одежу…

Отак спочатку стала волонтером. Допомагали сини. Старший був водієм фури. Вони все доставляли за призначенням. Нехай хтось скаже, що це не подвиг! Навіть якби Олена залишилась лише волонтеркою – віддати на армію все, що нажила за чверть століття – це таки героїзм.

Згодом  вивчилась на зв’язківця.

– Але це для мене було дуже нудним заняттям, –  згадує Олена.

Тоді якраз почали формувати контрактну армію. Треба було або підписати контракт, або демобілізуватись.

Ішов 2016 рік. Сини звільнились, а вона таки підписала контракт.

– Потрапила я в 54 бригаду. Спочатку взялась варити їсти в їдальні, що в палатці розміщувалась, а потім навчилась водити «саушку» (САУ). Це така артилерійська самохідна установка.

Як повідала Олена, вона стала «володаркою» «скриньки Пандори» –  дуже серйозної техніки! А ще вона говорила про «бусоль» (багатофункціональний апарат, за допомогою якого гармату наводять на ціль), непомітно переходила на труднощі фронтового побуту, весь час повертаючись у розмові про синів.

         У 2016 році Олена Ібрагімова взяла участь у боях на Світлодарській дузі. Сама пішла в добровольчий 25 батальйон «Київська Русь». Це було справжнє побратимство серед мужніх, розумних, інтелігентних, патріотичних чоловіків, де її мали за надійного друга, де ніколи ніхто не образив ні словом, ні поглядом.

– А командир першого дивізіону – просто геній! – з захопленням згадувала Олена. – Саме він дав мені знання з основ артилерії. Отут, в «Київській Русі» доручили мені міномет «васильок», і стала я «Василісою», старшим сержантом, командиром мінометного взводу.

         Епопея Світлодарської дуги, кровопролитних боїв, де вона разом із «васильком» вписала свою яскраву жіночу сторінку, стала для неї шляхом випробувань і слави.

На рахунку Олени Ібрагімової чимало знищеної ворожої техніки. І цього, мабуть, з погляду вічності вистачило б задля самоутвердження такої особистості, як вона.

– На початку 2017 року мене відправили до Львова на міжнародні навчання. Знову потрапила в 54 бригаду, в батальйонно-тактичну групу. Туди і мій менший Михайлик прийшов. Ми обоє були в «мінометці». Навчання пройшли разом.

Отож, Олена була командиром, а син – водієм-наводчиком.

За ту Світлодарську дугу і отримала вона орден «За мужність» ІІІ ст. Новотроїцьке, Волноваха, Золоте, Щастя – тут вона воювала, сходила цю землю своїми ногами, я б сказала, що закривала цей край своїми грудьми.

         –У 2018-2019 роках ми стояли на Золотому, в Катеринівці… Я була командиром позиції.  До «сепарів» – 200 метрів. Про мене знали, по рації весь час звучало – «Василіса», – Олена перебирає в пам’яті дні, мов роки…  – Тут я за свої кошти купила банний котел. Поки прийду митись, теплу воду вже використано. «Дайте хоч раз гарячою помитися!» – кричу своїм хлопцям. – Було…

Тут вперше влетіла в їхню машину керована ракета.

 –  В Золотому я отримала контузію. В 2019 перевели нас у 53 бригаду, в добробат «Патріот». Отож, 7 місяців була в Золотому на бойових позиціях, «на нулі». Не вистачало людей… Далі нас перевели під Щастя, на Луганщину. Знову ротація. Полігон. Далі – на передову. В листопаді 2021 потрапила  на Донеччину у Волноваху, Новотроїцьк, Чамарлик… Від Маріуполя були за 20 кілометрів. Що казати, сутужно було з боєприпасами, по нас стріляють, а ми не маємо чим.

         Але на те, що було далі, вони не сподівались.

2022 рік. 22 лютого росія «приєднала» Донбас.

– Увечері сепари стріляють ракетницями – радіють. Почався наступ, жахливі бої. 23 лютого я побачила першу балістичну ракету, що летіла з Криму в бік Волновахи, Бахмута, Сєверодонецька. Громили злітні смуги, військові частини. У нас – втрати, жертви. Наш командир по рації сказав: «Бережи вас Бог і Україну», побажав стійкості і виключився. Потім всі повторювали: якщо ми три дні протримаємось – значить Україна вистоїть!

Далі зв’язку з командуванням не було. Я подзвонила старшому сину в Ізюм: «Синок, війна!» –  «Ну що ти, мамочко, по телевізору мультики показують», – здивувався Костик, на той час вже жонатий, батько двох дітей.

         В Олени не було сумнівів, де вона має бути і що робити. Звісно, вона – боєць ЗСУ. Бачила вщент зруйновані села і міста, втрачала бойових побратимів. Вона ніколи не пробачить рашистам насилля, грабунку і руйнувань. Але драматизм ситуації полягав не лише в тому. Жінка не дуже хотіла розповідати про неякісні міномети, «що розсипались після сорока пострілів», про невдачі і прорахунки, щоденні ворожі провокації.

– Ми мали зупинити ворожу колону, для цього відійшли на три кілометри від позицій. Техніку нашу розбили. Ми йшли проти них з автоматами, щоб не пустити в Маріуполь. Але виявилось згодом, що рашисти пішли іншим шляхом. Вночі на морозі, де поле прострілювалось, ми копали окопи касками (плаче…).  26 лютого  потрапили в оточення. Три тижні бродили по полях і лісосмугах без їжі і води. Одного разу вдалось розжитись на пів мішка свинячого фуражу. Роздала їм по жмені, а з того, що залишилось, ще й якусь кашу зварила… Зібравши останні сили, наш батальйон  звільнив три села – Каліново, Іванково… – Олена намагалася згадати… Була інформація, що 53 бригади вже нема.

–  Тоді вже люди нагодували вас? –  бо мені ж кортить дізнатися, коли і як скінчились їхні поневіряння.

– Так, нам принесли картоплю і закрутки.

–  А хліб?

–  Вони й самі місяць хліба не бачили, –  Олена витирає сльози.

А далі вже розповідає, як дістались до своїх, до Вугледара, де стояла 53 бригада, і як вона «діставала» рашистів, влучно ціляючи по ворожих позиціях. Командування дало підкріплення і зброю.

 –  Волонтери привезли воду, їжу й одежу… наша згоріла, – знову заплакала Олена, –  а ще – ліки, аптечки. Коли доставили нові міномети, вони вже воювали в іншій бригаді, почали звільняти села. Велика Новосілка, Новомихайлівка, Василівка, Дмитрівка… Звідусіль витискали ворогів. В їхніх розбитих танках несподівано знайшли військову форму ЗСУ, нову, запаковану. Ворог хитрий і підступний.

         Розказувала, як рашисти міняли тактику:

         – Вони пруть, вираховують точки, а потім б’ють. А наш двадцятисемирічний комбат не спав ні вдень, ні вночі, мав військовий досвід ще з Донецького аеропорту. Він поміняв тактику ведення, і ми перестали нести втрати, а вже їх били.

У розповідь вплітає окремі історії про собак, що самі приходили до бійців, шукаючи захисту і їжі. Це були здебільшого породисті пси – вівчарки, кавказці, цуценя лабрадора, тер’єри… У кожного своя вдача. Найбільше до неї тулилась Люська – маленька, хитрюща, всюдисуща. Зрозумівши, що тушонка – це смачно, Люська почала красти консерви на кухні. Вибирала момент, хапала бляшанку і несла в своє сховище, а якщо не встигала – сідала на неї, як справжня злодюжка.

– Люсько, нащо тобі ця коробочка, у своїх крадеш, ти ж її сама не відкриєш, – докоряла їй Олена. – Кажи, куди поділа? 

Але Люська відвертала мордочку, ніби й не до неї.

– Люсько, зійди звідси! – наказувала їй – і Люська помалу вставала, помахуючи хвостом, відходила, сідала неподалік і «каялась». Бо тушонка таки була під нею. Таке-от емоційне розвантаження.

         Собак Олена жаліла, а ворогів не щадила: руйнувала їхні склади, цілі колони техніки. А коли вже знищила їхні фури під Вугледаром, рашисти відповіли обстрілом із «градів».

– 20 квітня в двох метрах від мене впала «градина», вразила весь правий бік…

Пам’ятає, як котилась у вирву, як «підгрібала» під полу уламки розтрощеної руки, як позаду біг син і кричав: «Мамочко, тільки не вмирай! Я благаю – живи!». Не пам’ятає, як надавали першу допомогу. Вже в Дніпрі, коли її приводили до тями, не могла згадати, хто вона. Може, тому що осколки по всьому тілу і в голові «гальмували»…

– Я не знаю… Я – Василіса… Я – мама… Я мама Михайлика…

– Ти Олена Ібрагімова, –  пояснили їй в госпіталі.

Хірург тоді сказав: «Не просто так Господь залишив тебе живою з такими ранами».

Потім вже примушували їсти.

– Всі мене витягували з цього стану. Брати воюють, сини воюють… І я повинна жити!

         Орден «За мужність» ІІ ступеня – нагорода вже цієї повномасштабної війни.

 – Але найдорожчий для мене оцей, який я ношу при собі – вона показала значок «Фенікс».

         Про перебування у Вінниці, про численні операції, лікування, догляд, знайомство з подолянами Олена говорить із вдячністю.

         – Які лікарі тут! Які медсестри! Всі професійні, а головне – людяні. Вони мене на ноги поставили. А люди які хороші!

         Мене тішило, що її враження про Вінниччину і про цей період реабілітації та відпочинку допомагають пораненій відновити фізичні і душевні сили, такі потрібні їй, щоб далі жити і приймати виклики долі.

         Через тиждень Ельвіра повідомила, що на Харківщині поранили і Олениного брата, тож вона почала дзвонити всім своїм, щоб його вчасно перевезли в госпіталь з того пекла. Це окрема історія, але як я зрозуміла – саме Оленине втручання врятувало йому життя. Навіть перебуваючи в лікарні, вона знаходила в собі сили допомагати.

         Виявилось, що в палаті лежить ще одна Олена – Баскакова. За збігом обставин, Ібрагімова звільняла її село на Донеччині. Там все зруйновано і хата Баскакової теж. Тому Олена хоче допомогти їй придбати житло, хоч би хатину у селі, адже чоловік поранений, дитину треба виховувати, десь жити.

 – Там, поверхом вище, є ще одна фронтовичка, якій відбило ногу, – додає Ельвіра нової інформації…

– Можна, я віддам їй ваші цукерки? – тут же спитала Олена. –  Танюша солодке любить.

Співчутлива, добра, щира – така вона завжди.

Але найстрашніше випробування чекало її попереду. Коли я знову захотіла провідати Олену, Ельвіра повідомила, що загинув її син Михайло, той, з яким і досі «пуповиною пов’язана». Його поранили там само, де і маму – під Вугледаром. До лікарні не довезли. Йому не вистачило кілька хвилин. Це був удар – сильніший за всі, які пережила, – зраду чоловіка, війну, оточення, поранення і десять операцій лише на руці. Його мали привезти, щоб похоронити під Києвом… Ельвіру душили сльози. Стражданню Олени не було меж.

Кажуть, що Бог посилає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати.

         Де знайти слова, щоб втішити? І чи можна їх знайти! Як це пережити навіть такій стійкій і незламній, як Олена Ібрагімова?!

         За словами Ельвіри, вона має повернутись в лікарню, щоб зробити останню операцію на руці.

         Ось така вона – колишня фермерка, відважна мінометниця, мати, яка втратила сина на війні, поранена та нескорена Олена Ібрагімова.

         – Видужаю і повернусь на фронт. Землю гризти буду, а Україну не віддам! Це моя земля, земля моїх синів і внуків, це наш спільний дім! – ніколи не забуду ці слова, сказані російськомовною українкою, дивовижною жінкою, яка героїчною боротьбою з ворогом довела свій патріотизм. Для мене вона стала символом героїчного спротиву, прикладом того, що може жінка, коли вона захищає родину і Батьківщину.

Жанна ДМИТРЕНКО

На фото: Олена Ібрагімова

Син Михайло