Не вірить у COVID той, хто не втрачав від нього рідних…
Статистику не проігноруєш. Останніми днями в Україні фіксують по майже 8000 нових підтверджених випадків коронавірусної хвороби лише за добу, і ця цифра має тенденцію до зростання. За весь час пандемії в країні захворіли майже два з половиною млн, одужали – понад 2 млн 250 тис. і, на превеликий жаль, померли – 56775 людей. В Україні старт вакцинації від цієї недуги розпочався з кінця лютого. І на сьогодні вже вакцинувалися майже 13 млн. українців.
Якщо промоніторити, як долають COVID у світі, то, наприклад, Ізраїль став першою країною, де ввели необхідне щеплення бустерною дозою для отримання сертифіката вакцинації. Тамтешній уряд заборонив всім, хто не отримав третьої дози вакцини, перебувати у закритих приміщеннях. Відтак відвідувати крамниці, ресторани, культурні заходи та спортзали дозволять лише тричі щепленим від коронавірусу особам.
Кількість летальних випадків від захворювання на COVID у Сполучених Штатах за минулі вихідні перетнула нову психологічну позначку – понад 700 тисяч людей. Останні 100 тисяч летальних випадків сталися в період, коли на території Америки були доступні вакцини для людей віком від 12 років. Лікарі стверджують, що приблизно 70% з-поміж усіх померлих були невакциновані. Найбільше смертей зафіксували в південних штатах США – Флориді й Техасі. Загалом у світових масштабах виявили близько 235 мільйонів випадків зараження коронавірусом, понад 4 млн 800 тис. стали летальними, одужали ж майже 212 млн осіб. Найбільше випадків COVID за весь час пандемії зафіксували у США (понад 44 млн), Індії (майже 34 млн) та Бразилії (понад 21 млн). Україна посідає 19-ту сходинку в сумному світовому рейтингу за кількістю офіційно зареєстрованих випадків.
Переглядаючи цю жахливу статистику, не віриш, що страшна пандемія зачепить тебе й твою родину. Багато хто з українців досить безпечно ставився до пандемії, вважав, що потрібно перехворіти, аби виробити колективний імунітет до вірусу. Однак досі є такі, що переконані: такої хвороби не існує, її вигадали задля чергового збагачення певних галузей промисловості. Автор цих рядків не належить до жодної із вищенаведених категорій, однак найбільш страшна весняна третя хвиля захворюваності на COVID бульдозером пройшлася по українцях, забравши з собою найрідніших і найдорожчих людей.
Жив, як сонце, згорів, як свічка. Вінничанка Ніна Дмитрівна пів року тому втратила від коронавірусу свого чоловіка, полковника в запасі Служби Безпеки України Олександра Петровича Мандриченка. У свої 64 він був активний, енергійний, сповнений мрій та планів, однак «згорів» від тотального запалення легень за два тижні, 10 днів з яких перебував під наглядом лікарів у ковідному відділенні, яке відкрили на базі КНП «Вінницька обласна психіатрична лікарня №2».
– Перші симптоми хвороби на собі я відчула 11 березня і після отримання позитивного тесту на COVID перебувала вдома, лікувалася «в телефонному режимі» (оскільки мій сімейний лікар також у цей час перебував на лікарняному). Почувалася я дуже погано, постійно збивала температуру, яка трималася на рівні 39ºС. Коли зрозуміла, що без стаціонарного лікування не обійтися, то викликала бригаду ШМД. Мені, як пізніше виявилося, дуже пощастило з медичним закладом, адже на піку захворюваності потрапити на лікування до міста було вельми не просто. Щойно мене доставили на станцію швидкої допомоги, як одразу зробили усі необхідні аналізи, кардіограму серця, рентген. А потім госпіталізували до Вінницької МКЛ №1 у пульмонологічне відділення та призначили лікуючого лікаря Анастасію Загоренко. Вона, хоч роками й молода, але дуже відповідальна, чуйна і кваліфікована. Її професіоналізм я сповна відчула на собі, адже навіть у вихідні або вечірній час могла зателефонувати до неї та порадитися з приводу свого самопочуття. Загалом, хочеться висловити вдячність не лише Анастасії В’ячеславівні, а й усьому медичному персоналу за тепле людське ставлення до пацієнтів, адже це велика рідкість у нашому комерціалізованому суспільстві, – висловила свою думку Ніна Дмитрівна.
Вінничанка розповіла, що фахівці з Вінницької МКЛ №1 не лише добре знаються на своїй справі, а й не розгубили серед щоденного людського горя людяність, мають щире серце та добру душу. Чого не скажеш, зі слів пані Ніни, про лікарів КНП «Вінницька обласна психіатрична лікарня №2» (що в с. Березіно), де лікувався її нині покійний чоловік.
– Через декілька днів після того, як мені стало погано, захворів і мій Олександр Петрович. Симптоми були практично такі, як у мене: висока температура, знесилення, високий тиск, навіть втрата свідомості, – розповідає згорьована вдова. – Двічі до нього приїздила за викликом швидка (один і той самий лікар): розпитував, слухав, але жодних порад не давав. Не хотів навіть забирати його на госпіталізацію, казав: «Відлежуйтеся вдома». Однак краще чоловіку не ставало. Я на той час вже декілька днів перебувала в лікарні, а він залишився на самоті. Ходив до сімейного лікаря та в поліклініку від свого управління, пенсіонером якого являвся, але ніякої допомоги чи бодай якісного лікування він не одержав, а дорогоцінний час на порятунок безповоротно спливав…
– Мене дивує і жахає, як поставилися до лікування мого чоловіка у «ковідному» відділенні при КНП «Вінницька обласна психіатрична лікарня №2». Машина швидкої привезла його туди у п’ятницю, і ми ніяк не могли добитися прізвища його лікуючого лікаря – ніхто нічого не знав. На вихідних у відділенні для таких важких хворих не можна було розшукати жодного лікаря. Не було видно навіть молодшого медперсоналу, аби передати чоловіку їжу, воду чи необхідні речі. Хто був здоровіший, на фоні інших, виходив у коридор, аби не задихатися у задушних палатах. І всі боялись потрапити на ШВЛ, бо звідти живими поверталися лише одиниці, – пригадує ті важкі часи пані Ніна. – Фактично три дні мого Олександра лікували не зрозуміло чим і як. Лише на четвертий день йому призначили ЕКГ, а на п’ятий – молодюсінького лікуючого лікаря (Анатолія Богуславського), який взагалі не вселяв надію на одужання. Як можна, не знаючи серцевий стан пацієнта, без міри капати йому антибіотики? Я, наприклад, підписувала згоду на лікування, а мого Сашуню ніхто з таким навіть не ознайомлював.
– Щойно виписавшись із лікарні, хоча почувалася ще дуже слабкою, поїхала навідати чоловіка та поговорити про його стан із медиками. Новопризначений лікар казав, що проводить лікування виключно за протоколом, однак із кожним днем Олександру Петровичу ставало все гірше, а лікування й не думали коригувати. Крім того, на фоні ослабленого імунітету у нього загострилися давні захворювання: тривожний нервовий розлад, проблеми зі шлунком та з’явилися нові: вади мовлення, дисбактеріоз, діарея. Його мав проконсультувати психіатр, але огляд важкохворого пацієнта відбувся «в телефонному режимі», і це при тому, що мій чоловік заледве розмовляв, – стверджує вдова. – Я слізно просила Анатолія Богуславського вколоти Саші саме ті ліки, які йому раніше завжди допомагали та збивали нервову напругу (звісно попередньо проконсультувавшись із нашим лікарем). Але мене не слухали, лише в день смерті чоловіка казали: «Давайте вже везіть свої ліки». Але було вже пізно…
– Не можу схвально відгукнутися й про роботу та людяність заввідділення – І. Р. Коновалової. В останній день Сашиного життя я не змогла вранці поговорити з ним по телефону, тому й приїхала до лікарні в надії хоч краєм ока його побачити. Просила лікарку Коновалову дозволу, аби зустрітися з чоловіком, пред’являла їй свою виписку з лікарні та тест, що я дійсно перехворіла. Але мені відмовили і тим самим порушили мої права і наказ МОЗ України №592 від 15.06.16р. «Про допуск відвідувачів до пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні у відділенні інтенсивної терапії». Тим паче, що вони не могли не бачити, в якому стані знаходився Олександр Петрович і що може не пережити вірусу, але перетворили лікарню на в’язницю (хоча навіть в останній людям виділяють час для побачення).
Відпустили не додому, а на той світ. Чоловік пані Ніни просив дружину перевести його на лікування до іншого медзакладу. І вона, в свою чергу, неодноразово зверталася до І.Р. Коновалової, щоб перевели пацієнта Мандриченка до іншої профільної медичної установи в місті або хоча б віддали їй чоловіка під розписку про повну відповідальність за його подальше лікування. Однак і в цьому Ніні Дмитрівні відмовили: немає спецмашини для транспортування хворого, між собою мають домовитися керівники закладів, куди переводитимуть пацієнта – все ускладнювалося і затягувалося, і жодного кроку, аби підтримати чи заспокоїти самого пацієнта та його рідних.
Помер Олександр Мандриченко 5 квітня, а похоронили його за два дні. Виписку з медичної картки чоловіка пані Ніна змогла одержати лише через два тижні потому. І їй було від чого здивуватися…
Якщо вірити вказаним у виписці даним, яку готував лікар Богуславський, то за весь період хворому лише один раз зробили ЕКГ, а пані Ніні за 10 днів цю процедуру робили тричі. Прописані були лише назви медикаментів, які призначалися покійному Олександру, але чомусь без зазначення кількості та частоти «влитого» в пацієнта лікування.
Байдужість, холодна стриманість і черствість молодого медика часом дивувала і вражала. Коли ж знервовані рідні дзвонили йому в надії дізнатися бодай якісь новини про хворого, то отримували суху відповідь: «Я займаюся виписками, не турбуйте мене». А в останню зустріч він сказав вбитій горем жінці, що совість його чиста, він зробив все, що зміг. Однак, коли почався останній криз, а в пана лікаря закінчився робочий день, то він спокійненько залишив помираючого хворого на кардіолога і пішов додому відпочивати. Звичайно, помирав же не його батько… А потім у лікарняній картці з’явився допис від його руки: «Причина смерті: серцево-легенева недостатність». На той час із лікарні, де помер Олександр Мандриченко, щодня вивозили трупи тих, що не зуміли справитися, або їм просто не спромоглися вчасно допомогти кваліфіковані лікарі.
– Я 40 років була поряд із моїм Олександром Петровичем, ми прожили разом чудове, сповнене яскравих емоцій життя. Ми розуміли одне одного навіть не з пів слова, а з пів погляду. Він був чудовою людиною, а помер на самоті, можливо, голодний та спраглий – серце розривається від цих думок… Його немає з нами вже пів року, але й досі мені неймовірно боляче, що він отак від нас пішов. А ми навіть не могли попрощатися з ним наостанок, хоча б на хвилинку заглянути в його добрі зелені очі, потримати за руку. Можливо, було б хоч трохи легше прийняти цю втрату, – бідкається жінка. – Вже не повернеш з того світу мого дорогого чоловіка, уважного сина, найкращого дідуся та вірного друга. Ми втратили більше ніж рідну людину, ми втратили відчуття захищеності, яке він завжди нам забезпечував. Він був справжнім офіцером, чесним, відданим своїй сім’ї та Батьківщині – Людиною з великої літери.
Вікторія МЕЛЬНИК
