Не чують і не бачать людської біди…
Вінниця – місто, комфортне для всіх. Це кредо міської влади, і це похвально, як мовиться. Але, несподівано: інваліди у нас живуть не лише у Вінниці, а по всій області! Чи дбають про них, чи помічають, відчувають їх проблеми ті особи, чий службовий статус зобов’язує до цього? Я хочу повести мову хоча б про одну категорію інвалідів – людей з вадами слуху.
Хтось може закинути, що то не така уже й біда, мовляв, руки-ноги є, очі бачать. Воно то так, але спробуйте зробити один маленький експеримент. Включіть телевізор, але вимкніть звук на 5-7 хвилин. Ну що, вам комфортно?
А таких людей нині в області більше двох тисяч (і це лише ті, що перебувають на обліку в обл. УТОГ). Обласна організація Українського товариства глухих – це те місце, де нечуючим надають кваліфіковану допомогу. Її структурні підрозділи, територіальні організації в зв’язку з адміністративною реформою так укрупнилися, що з села не догукатися, не доїхати.
Як розповідає голова Гайсинської територіальної організації УТОГ Марія Грабосінська, нині у неї вісімнадцять первинних організацій. Ні фізично, ні матеріально два працівники не можуть відвідати усі села п’яти районів, що входять до складу територіальної організації. Марія Євгенівна написала майже двадцять листів у колишні районні, селищні ради з проханням допомогти знайти нечуючих людей (особливо в селах), щоб надати їм посильну допомогу у вирішенні їх проблем. І що ви думаєте? Відповів лише… один!
Я пригадую один із випадків. До обласної організації УТОГ приїхала жінка з вісімнадцятирічною донькою, аби влаштувати ту на роботу. Нечуюча дівчина не лише не вміла ні читати, ні писати, а й не знала жестової мови. І це на початку 21 сторіччя. Мало того, що природа обділила молоду красуню, та ще й рідна мама познущалась. Свою старшу доньку вона перетворила на безплатну няньку для молодших дітей.
А де була депутат сільської ради, працівники соціальної служби Калинівського району, педагоги місцевої школи?
На щастя, у цієї історії щасливе продовження. Надійку прийняли на учбово-виробниче підприємство УТОГ, невдовзі вона стала гарною швачкою, нахвалитись нею не могли. І долю свою знайшла, заміж вийшла, діток народила.
Подібну історію спостерігаю нині у селі Махнівка (колишнє Комсомольське колишнього Козятинського району). Сергій раптом втратив матір, а кілька років тому помер батько. Молодий тридцятирічний чоловік став зовсім безпомічним. Поки жив батько, Сергій навчався у Березовській спецшколі (Житомирська область), але не закінчив її. Мати забрала його звідти, але натомість не навчила ні працювати по господарству, ні розпоряджатися пенсією. Єдине, що рятує нині: добра сусідка тітка Катерина, але це ж не вихід зі становища!
Людмила Горобець, колишня голова Козятинської ТО УТОГ, а нині перекладач (адже як такого Козятинського району тепер не існує), розповідає, що приїздила до Сергія, розмовляла з ним. Так, за один приїзд ситуацію не змінити, але ж є депутати (для чого тоді їх обирає громадськість)? Невже всі оточуючі будуть спостерігати, поки спритні п’янички не «зведуть» хлопця, а то ще й без хати лишать? Невже байдужість так міцно заволоділа усіма нами?
Неля Мирончак
На фото Людмила Горобець (праворуч)
