Окуповані, але незломлені

Херсонець Володимир Сіволгін нині тимчасово проживає у Вінниці – проходить медичне обстеження. Тут він мешкає лиш кілька тижнів, а до того особисто відчув, як відбувалася окупація рідного міста, скуштував всі «пряники руского міра» та побачив справжнє обличчя країни-окупанта, яку до сумнозвісних подій у Херсоні багато хто з місцевих поблажливо толерував.

– «Асвабадітелі»  зайшли до Херсона 1 березня. Заїхали на техніці, постріляли багато наших хлопців з тероборони, які були майже без зброї. В зв’язку з цим виникає багато питань до херсонських чиновників: чому так швидко окупанти зайшли в місто, чому розмінували Чонгар, чому належно не озброїли наших тероборонівців? – обурюється пан Володимир. – У Херсоні проживало багато нащадків росіян, які оселилися тут ще до незалежності України і працювали на місцевих фабриках і комбінатах. Після розпаду Союзу вони залишилися тут – не переїхали до Росії, але й не захотіли асимілюватися з українцями. Продовжували відстоювати свої інтереси, жили за принципом «путін прійді», а не «чемодан, вокзал, росія». Я вважаю так, якщо тобі щось не подобається, то виїзди, шукай кращого, а не встановлюй свої порядки в ментально чужій тобі країні.

Російські військові провели в Херсоні кілька хвиль евакуації. Вони розраховували, що до Росії в підсумку виїде значна частина населення міста, але глибоко помилилися.  У напрямку загарбника Херсон залишило не більше 8 тис. населення. Решта відмовлялися від співпраці з окупантами, чим дуже їх розлютили. У Херсоні до окупації проживало 320 тисяч, зараз залишилося не більше 80.

– 30 років наша влада не займалася Херсоном належним чином: ні економічно, ні культурно, ні, тим паче, в напрямку освітньо-патріотичного виховання. Місто довгий час «пасло задніх», а нині маємо проблеми всеукраїнського масштабу. Значна частина місцевого бізнесу належала російським інвесторам, які не пускали інші іноземні компанії на ринок. Можливо, вже тоді готували підґрунтя для свого вторгнення, – висловлює думку пан Володимир. – У той час дуже гостро відчувалося слово «свобода», над сенсом якого ми в мирному житті ніколи не задумувалися. Виходячи на вулицю, ти мусив обов’язково мати при собі мобільний телефон. А якщо натрапляв на патруль, то тебе та твою техніку мали неодмінно оглянути на наявність патріотичної символіки або новин з України. Тож перед виходом з дому потрібно було видаляти всі свої дзвінки, повідомлення, групи, чистити історію переглядів… А якщо не пощастить і щось таки виявлять, то одразу відправляють у підвал на доперевірку, а звідти вже можна було і не повернутися… За волонтерами і колишніми АТОвцями приходили адресно, їм доводилося найважче. Терористи з Росії практично все про всіх знали і навіть мали списки херсонських активістів. Знову запитання до влади: яким чином окупанти отримали персональні дані наших людей?

Володимир Сіволгін розповів, що в Херсоні влітку в спеку йому доводилося спати із повністю закритими вікнами. Російські загарбники ночами утилізовували свої біоматеріали, і сморід від мобільних крематоріїв стояв на всю околицю.

Був період, коли російська окупаційна влада намагалася піддобритися до людей за допомогою «плюшок»: проїзд у транспорті, який спонсорували росіяни, став безкоштовний, бензин дуже подешевшав, опалення в квартирах запустили вже з вересня (хоча в цьому не було гострої потреби), роздавали продуктові набори… Деякі особини мліли від щастя від таких переваг проживання в місті, але паралельно вони ж закривали очі на репресії, свавілля військових та повну заборону всього українського. Народ на ринках не сприйняв перехід на рублі, в торгівлі оперували лише гривні. Магазини і супермаркети змушені були перейти на іншу валюту, їх власників до переходу змусили ФСБешники. Курс конвертації валют був дуже невигідний, гривню фактично прирівняли до рубля.

Не менш складна ситуація відбувалася і з банківськими установами. Перших два місяці окупації в Херсоні навіть працював Приватбанк. Щоправда, потрібно було вистояти довжелезні черги, які люди займали ще з ночі. За добу-дві такого очікування можна було зняти з власного рахунку лише одну тисячу гривень, більше грошей в одні руки не видавали.

Часом московити роздавали місцевим гуманітарку, але, за словами пана Володимира, охочих до неї майже не було. Дехто додумувався до того, що брав її, а потім намагався перепродати на ринку. Хитрих до заробітку вистачало…

Аби херсонські овочі та фрукти не потрапили до України, окупанти слідкували і вдень, і вночі. Володимир Сіволгін зізнався, що особисто чув фразу військового, що відтепер херсонські кавуни – «достояние руской нациі», її культурна спадщина.

–  У нас в місті та області проживає багато російськомовних людей, але це не робить нас прихильниками путінської політики. Багато хто після цих подій усвідомив важливість української мови в щоденному спілкуванні. Думаю, прогрес у вирішенні цього питання не забариться, – переконаний наш оповідач. –  Звістку про те, що Херсон російські окупанти залишили, я та багато моїх земляків сприйняли з обережністю. Знали до того, що вони хитрі та підступні й спеціально могли розповсюджувати таку інформацію, перевдягатися у форму ЗСУ і таким чином виявляти проукраїнсько налаштованих громадян. Тож я вирішив зачекати, сприйняв новину без гучних емоцій, а коли вже стало достеменно відомо, що все це не фейк – радів за наших людей та дякував захисникам. Ключовим доказом, що прийшли таки свої, стала поява Хаймарсів з українськими прапорами на наших вулицях. Коли ж російські окупаційні війська 11 листопада відходили з Херсона, то попідривали всі інфраструктурно важливі об’єкти. Тоді для місцевих настав пекельний період: три тижні не було світла, води, опалення та зв’язку. Людям було дуже важко, але ми вистояли і досі тримаємося. Лише втрачаючи щось, розумієш, як добре і вільно ми жили раніше.

Руські вояки крали все, що могли винести, навіть старі відеомагнітофони та диски. Повністю розікрали медичні заклади, а що не змогли винести, то ламали і палили. Загарбники поводилися свавільно, але особливою наглістю відрізнялися бойовики з так званих Луганської та Донецької республік. Не знати, що було б з Херсоном після 9 років окупації, теж залякали б людей та «промили мізки» своєю згубною пропагандою.

На перших порах херсонці щодня виходили на заходи протесту, але все документувалося і фотографувалося російськими прихвоснями. А вже наступного дня до тебе могли прийти люди у формі зі зброєю та забирати на розмову до підвалу. Тоді херсонці стали масово виїздити з міста, воно й не дивно – нікому не хотілося йти на тортури, а то й втрачати своє життя.

Щодо освіти, то навчальний процес в херсонських школах таки розпочався за розкладом. Окупанти і тут намагалися прикритися личиною добропорядності та піклування про діточок. Забирали дітей за згодою батьків (переважно неблагополучні сім’ї) на оздоровлення до росії, ще й гроші батькам за це платили. Дехто дуже тішився таким перспективам: і гроші є, і діти не заважають віддаватися алкогольним утіхам. Але за тими дітьми там ніхто до пуття не дивився, вони самовільно залишали місця свого перебування, а нагулявшись, дзвонили родичам з проханням забрати їх з мандрів по Богом забутих куточках федерації.

– Найперше, що зробили окупанти, коли зайняли Херсон – закрили місцевим доступ до українського телебачення та радіомовлення. Інтернет ще де-не-де ловив, його наявність можна було вичислити за скупченням людей з телефонами. Швидкість інтернету була слабенька, але ми намагалися бути толерантними одне до одного. Написали звісточку, почитали, подзвонили і відходили – працював конвеєр зв’язку. Попри складні часи херсонці залишалися людяними, лише ця риса допомогла нам не збожеволіти та попри все вірити в наше звільнення та перемогу над окупантом, – підсумував розмову чоловік.

Розмовляла Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини надані Володимиром СІВОЛГІНИМ