Олександр БАРТКІВ: «Я намагався «знайти правду» ще у військовому училищі…»

Олександр Бартків не просто мій знайомий. Нас упродовж десятиліть пов’язують дружні стосунки, хоча, будучи практично ровесниками, ми чомусь  так і не змогли перейти у звертаннях один до одного на «ти».

Належу до тих, хто любить слухати інших, а він розповідав чимало цікавого. Давно це чув від нього, але назавше запам’ятав: рідна сестра його бабусі по батьківській лінії була заміжньою за…  головнокомандувачем Сухопутних військ – заступником міністра оборони СРСР генералом армії Іваном Павловським, який, до того ж, родом односельчанин та ще й брат тамтешнього багаторічного голови колгоспу. А їхнє село Теремківці злилось з райцентром Чемерівці, що у південно-західній частині Хмельниччини.

Втім, Іван Григорович також починав спеціалістом сільського господарства. Вони з братом вирушили пішки в напрямку Кам’янця-Подільського по науку, знайшли агрошколу, після якої і стали агрономами. Але все змінила служба в армії, яку він розпочав 1931 року, а подався у відставку 1992. Понад 60 років у шинелі і мундирі!

Знаючи, що Олександр Євгенович завершив військову службу в званні майора, поцікавився, чому з таким знаменитим родичем він не став генералом або хоча б полковником. За корупції, що процвітала в СРСР, так воно й робилося…

– Навіть не знаю, чи саме завдяки йому мене не виключили з військового училища. Справа в тому, що хлопчаком я закінчив суворовське училище, тому новачком у військовому не почувався. А коли побачив, що наш взводний, м’яко кажучи, частенько діє не за статутом, почав «шукати правду». Наш конфлікт мав скінчитись виключенням мене з училища перед самісіньким його закінченням. Та цього не сталось. Замість виключення мене відправили все-таки офіцером на Далекий Схід. Спочатку – в Єврейську автономну область, потім перевели у Комсомольськ-на-Амурі, згодом – у Хабаровськ. Саме в Комсомольську син Антон народився. Але якщо моє прізвище Бартків, то його записали на російський манер через «о» – Бартковим. Виходить, росіяни йому від народження шкодили…

Не додав здоров’я далекосхідний період і батькові. Не випадково там рік за півтора року рахувався. Але в той же час тамтешня служба врятувала Олександра від служби в Афганістані. Коли повернувся в Україну, йому готували направлення в учбовий підрозділ на Житомирщину, та за станом здоров’я перевели в Іллінецький райвійськкомат.

За цей час багато що змінилося. Служба давно залишилася позаду. Що стосується Антона, то його кар’єра військового не захоплювала. Але в розпал повномасштабного нападу горе-сусідів, коли саме батько лягав на складну операцію, син став військовим медиком. Командири розповідають, що багатьом побратимам зумів врятувати життя. Але себе, на жаль, не вберіг. 2 квітня цього року поблизу населеного пункту Богданівка Донецької області Антон загинув. Овдовіла дружина, без батька залишились двійко дітей. Син Артем навчається в 12 класі спортшколи у Польщі, Анастасія – дев’ятикласниця Іллінецького ліцею №2.

А де в цей час нащадки Івана Павловського? Не здивуємось, якщо вони в перших лавах тих, хто нині атакує рідну для вже покійного діда-прадіда Україну. А може, все-таки знайшлися серед них сміливці, готові виступити проти людиноненависницької, вовчої політики вже їхньої країни? В усякому разі, в біографії предка були всякі вчинки, невіддільні від історії тієї «наддержави»… І якщо чехословацькі події 1968-го дивують мало, то перед вторгненням до Афганістану його вчинок заслуговує на увагу. Звісно, в часи ще тієї агресивної політики справжня кацапська кров бушувала всередині пристаркуватого політбюро, яке впродовж усього свого існування горіло бажанням когось завойовувати. Втім, про все по порядку…

Іван народився 11 (24) лютого 1909 року. Як ми вже знаємо, став агрономом. Коли ж пішов до війська, невдовзі втрапив до команди однорічників. Командував взводом, ротою, батальйоном. 1941 року закінчив перший курс Військової академії імені Фрунзе. З початку війни до серпня 1942-го  обіймав посади начальника штабу і командира полку. З червня наступного року вже командував дивізією, яка пройшла від Кавказу до Берліна, прославившись у багатьох битвах.

Після війни закінчив Вищу військову академію імені Ворошилова, командував корпусом, армією, був першим заступником командувача Закавказького військового округу, командував Приволзьким та Далекосхідним округами, 1967-го став заступником міністра оборони СРСР. А вже наступного року під час окупації військами так званого Варшавського договору (крім російської імперії, замаскованої під СРСР, взяли участь Польща, Східна Німеччина, Угорщина, Болгарія) свободолюбної Чехословаччини не командувачу об’єднаних військ Маршалу Радянського Союзу білорусу за походженням Івану Якубовському довірили очолити операцію «Дунай» за участі до пів мільйона чоловік, а його тезці командувачу Сухопутних військ генералу армії українцю Павловському. Мине пів року, і йому присвоять звання Героя Радянського Союзу. Скоріше за все, саме за це, хоча справжні обгрунтування заховають за загальними фразами про зміцнення обороноздатності і т. д.

Якби служба Івана Григоровича на тому закінчилась, то в цій публікації ми його згадали б хіба що кількома реченнями. Але був у подальшій біографії подолянина вчинок, який заслуговує не лише захоплення, а й певного аналізу. У серпні-листопаді 1979 року генерал у складі високопоставленої радянської місії побував в Афганістані. За офіційною версією, допомагав у зміцненні обороноздатності тієї країни. Але як у колишньої, так і в нинішньої імперії офіційне і неофіційне завжди суперечать одне одному: Павловський насправді мав вивчити ситуацію в тій країні перед уведенням радянських військ. І треба віддати йому належне: у своєму звіті він категорично виступив проти введення військ у країну, яку ніхто ніколи так і не завоював.

Мені не відомо, чи доніс тодішній член політбюро, міністр оборони Дмитро Устинов аргументи підлеглого до решти дідуганів включно з нашим Щербицьким, але вони за звичкою одностайно проголосували за введення військ, чим і ту країну втопили в крові, і тисячі життів своїх молодих хлопців занапастили. Притому українців з них – великий відсоток.

А як же мислячий генерал? Його відсторонили від розробки плану введення військ, а наступного ж року перевели до групи генеральних інспекторів міноборони, де він служив до січня 1992 року. Помер 1999, проживши 90 років. Чому одразу ж після «афганського протесту» його не знищили? У світі й без того ширився вкрай негативний резонанс  про імперію зла, тому мусили терпіти. Це вже сучасна рассєя ні на що взагалі не зважає.

Переконаний, що не знала б історія того вчинку Павловського, якби він не був українцем. Це я до того, що багато хто в нас твердить: не варто навіть тратити час на спроби вигнати кацапську агресивну отруту з мізків тих колишніх наших співвітчизників, хто опинився по той бік кордону, а тепер – і лінії фронту.

А мужньому захиснику Антону Барткову та всім його полеглим побратимам Вічна пам’ять!

Микола КАВУН

Цей матеріал опубліковано в рамках проєкту «Інформаційний фронт України: Вінниччина», який реалізується за підтримки ГО «Ми – Вінничани» та медіахолдингу «Новини Вінниці».