Олена СЕМЧУК: «Нас атакували… лжегенераторами?»
Навесні минулого року, коли громади допомагали своїм захисникам з екіпіруванням під час масової відправки їх на захист країни, почастішали дзвінки до корпункту «Вінниччини» такого змісту: «У нашій невеличкій громаді немає умільців пошити розвантажувальні жилети – допоможіть десь розжитися на таку необхідну річ для передової! Бо чим наші хлопці гірші за інших?». А й справді: чим?
Знав чимало щойно створених колективів, які шили найнеобхідніший одяг на війну, але всі вони були завалені замовленнями із місцевих громад. Притому нові замовлення надходили ще з більшою швидкістю, ніж реалізовувались попередні, хоча жіночки, як правило, не залишали швейних машинок з раннього ранку до пізньої ночі. «Чужі» громади готові були гроші заплатити, але ніхто нічого їм не обіцяв. І саме тоді пощастило вийти на липовецьких волонтерок, очолюваних Оленою Семчук, які шили серед іншого й «розвантажки», реалізовуючи їх за собівартістю. І ціна, і якість, і терміни виготовлення влаштовували близьких мені людей. Усі полегшено зітхнули. Перебуваючи якось у Липівці, вирішив завітати до вже знайомих волонтерів.
Дві невеличкі кімнати. Ліворуч – строчать за машинками десяток швачок, а праворуч – працює з лекалами закрійник, і приймає відвідувачів очільниця цього волонтерського підрозділу. Також іноді заходять її колеги порадитись, особливо коли освоюють новий виріб. Отже, наше бліц-інтерв’ю з О. Семчук триває уривками, але для газетяра це навіть краще, бо дозволяє відчути всю тутешню виробничу напругу.
– Олено Іванівно, коли у вас виникла ідея зайнятися пошиттям одягу та спорядження для військових і коли вирішили робити це на платній основі?
– У ті перші дні повномасштабної війни всі загорілись бажанням допомагати нашим захисникам, але кожен виходив з наявних можливостей. У громадах, де збереглося більше промисловості, до того ж, які мають впливовіших і багатших земляків, зуміли організувати безкоштовне забезпечення насамперед захисників зі своєї громади. У нас же одразу зібралися чверть сотні педагогів, бібліотекарів, медпрацівників (деякі з них на своїй роботі отримують лише чверть окладу) та вимушених переселенців. Я, наприклад, мала дві машинки, оскільки належу до підприємців і займалась перетяжкою меблів.
Початок був непростим, бо людям треба сім’ї годувати, а що це таке в наш час, як мати трьох дітей сама добре відчуваю. Ми зрозуміли, що за безкоштовних підходів не зможемо нічого налагодити, тому й вирішили виробляти і реалізовувати наші вироби за собівартістю. До того ж, із збільшенням кількості замовлень ціна їх падає. Виготовляємо й за індивідуальними замовленнями великі і дуже великі розміри одягу, але тут уже ціна, зрозуміло, зростає.
– Як з асортиментом продукції?
– Його постійно розширюємо. З наближенням зими завчасно взялись за пошиття бушлатів у комплекті з теплими штаньми. Ще до того освоїли випуск штанів тактичних з наколінниками, плитоносок з карманами, флісових кофт, сумок для документів і аптечок, рюкзаків різної місткості аж до 80-літрових, подвійних кишень для пасово-плечового пояса, в одному відділі якого вміщається два магазини до автомата, і навіть займалися кікіморами для снайперів. Додам і плащ-накидки довжиною 120 сантиметрів, шеврони, пов’язки, чохли для баклажок тощо… Все це необхідне нашим захисникам, і все це у нас розбирають. Наприклад, що стосувалося кікімор, то снайпери з різних напрямків саме наші вироби називали найкращими і найзручнішими, бо і маскують добре, і не роблять з бійців ваньок-встаньок, а залишають їх доволі маневреними.
– А що то за каска німецька?
– У мирний час там росли квіточки. А з початком війни довелось її очистити і забрати сюди. При роботі з головними уборами може пригодитись. До речі, не секрет, що під час Другої світової ті каски були якісніші і надійніші порівняно з радянськими.
– Які подальші плани?
– Майстерність колег виросла невпізнанно. Мені довелось узяти кредити і придбати швейні машинки. Стараємося все робити від нас залежне для наближення Перемоги. З її приходом продовжимо надійно одягати наші ЗСУ, скільки в тому буде потреба, а потім перейдемо на пошиття мирного одягу. До речі, цілком можливо, що так, як вашим друзям свого часу, терміново потрібна допомога ще комусь. Тому якщо я назву свій телефон 097-917-86-25 у вашій газеті, то це може допомогти ще багатьом нашим захисникам.
– Дякую за ваші добрі справи і щиру бесіду.
Під час крайнього відрядження до Липівця я там узяв не одне і не два інтерв’ю, а всі їх в одне число газети не втиснеш – необхідна ширша географія. Минуло трохи часу, зателефонував до Олени Іванівни з наміром уточнити публікацію і відчув, що вона вже не настільки оптимістично налаштована, як під час попереднього спілкування. Щось трапилось?
– На жаль, так, – відповіла на моє запитання. – Особливо боляче вдарили по колективу відключення електроенергії через руйнацію ворогом нашої енергосистеми. Ми відчували особливу потребу в генераторі. Позаяк у магазинах таких не було, вирішили скористатися інтернетом. Нібито і сайт виглядав нормальним, і відгуки позитивні, і рік гарантії дають… Але отримали те «джерело енергії», викинувши на нього 30 тисяч гривень, підключили – а воно не працює. Тобто дирчить, пальне пожирає, а струму не виробляє. Як і передбачено умовами, відправляємо ремонтуватись в Івано-Франківськ. Своїм коштом оплатили дорогу. Там він лежав-лежав, по нього ніхто не з’являвся, аж поки санкції почали нам нараховувати. Крім них, мені випало оплатити ще доставку того, як виявилось, брухту назад. Пробуємо зв’язатися з новоспеченими партнерами – дідька лисого! Ніби десь на Марс вони відлетіли!
А час не жде, замовлення треба виконувати – і ми веземо той генератор у Вінницю ремонтувати. Глянули – а там їх уже за сотню! І це щойно почали масово експлуатувати. Як висловився майстер, китайський непотріб! Хто й навіщо його стільки закупив – на вигляд блискучого, а насправді нікудишнього? Та й вір, що та величезна й небідна країна не працює на нашого найзапеклішого ворога!
Викинула ще 4 тисячі гривень. Привезли, підключили – 15 хвилин попрацював і заглух. Знову беремо у військкоматі довідку, щоб відремонтували без черги у Вінниці. Цього разу обмежились 1 тисячею гривень оплати. Привезли, підключили – зовсім не попрацював… Звичайно, не самотужки підключали – професіоналів кликали. Стоїть він після того справді звичайною купкою брухту, а брухту під час війни і без того вистачає, як відомо.
Сказати, що після всього пережитого я розстроїлась, це нічого не сказати. Ті куртки й утеплені штани нашим захисникам не в червні-липні будуть потрібні – вони необхідні тепер. І справа не лише в узятих мною кредитах, хоча і їх потрібно повертати. Дивує, що і крайнього ніяк не знайдеш, і правоохоронці ніяких позитивних перспектив для нас не бачать. За їхніми прогнозами, складу злочину в діях таких постачальників ніхто не знайде. Головне ж – по забезпеченні наших захисників нанесено відчутного удару, а ми навіть не знаємо, хто це зробив: конкретний ворог чи шахраї із тієї обойми, що дивним чином умудрялися продавати населенню навіть тушонку, пожертвувану селянами на основну нашу надію – на ЗСУ.
Звичайно, вихід із тупика шукаємо і знайдемо, але я погодилась в деталях розповісти цю історію, щоб застерегти від подібного сумлінних і надто довірливих людей. Через ту довірливість так підступно нас атакували… лжегенераторами і безкарно відібрали гроші, які необхідні в цей час для повноцінної роботи на наших захисників.
Микола КАВУН
Фото надані Оленою СЕМЧУК
