Остання подорож Мирослава Трофімова

У червні ми розповідали про велосипедиста з Гнівані, який подолав тисячі кілометрів і готувався до участі у велоперегонах на території Франції. На жаль, його планам не судилося здійснитись.

Мирослав з дитинства любив кататись на велосипеді. Закінчив Вінницький технікум електронних приладів, працював на різних виробництвах. Розповідав, що під час навчання і роботи на заводах важко було знайти час для велосипеда. Активно почав кататись на ньому років три тому, поштовхом для цього став перелом ноги, після якого потрібна була активна реабілітація.

Спочатку Мирослав Трофімов подолав на «двоколісному коневі» шлях із села Печера до Могилева-Подільського, потім почав їздити велосипедом на роботу з Гнівані до Вінниці. Уже майже забув про перелом, добре почувався, був активним, спортивним, струнким. «Кручу педалі і відпочиваю», – так казав він в інтерв’ю нашій газеті.

Згодом гніванський велолюбитель долучився до спільноти веломандрівників-рандоннерів, центр якої розташований у столиці Франції. Разом із одеським осередком цієї організації подолав кілька бреветів (заїздів) – на 200, 300, 400, 600 км. Серед велолюбителів Вінниччини й Одещини Трофімова називали рекордсменом, бо мало хто долає такі солідні відстані на звичайному одношвидкісному велосипеді.

– Ми познайомилися через спортивну програму «Strava» кілька років тому, – розповідає одеський велосипедист Тарас. – Слава приїхав у гості, ми поїхали вперше від Білгорода-Дністровського до Одеси. Тоді я знайшов інформацію, що є такі хороші гонки, які проводяться на території різних країн під егідою Клубу рандоннерів Франції. Запропонував йому, і ми почали їздити бревети на Одещині. Йому сподобалось тут кататися. Ми дуже дружно спілкувалися, він розказав, що у нього була проблема з коліном… Багато чого розказував. А потім виявилося, що він був гіпертоніком. Про це ніколи не розповідав. Часто приїжджав у гості, жив у нас, і ми з дружиною ні разу не чули від нього про проблеми з тиском і не бачили, щоб він приймав ліки. Але, наскільки я знаю (у мене покійна мама цією хворобою хворіла), при гіпетронії треба постійно контролювати тиск і приймати медпрепарати…

Справжнім шоком для друзів і рідних стало те, що Мирослав Трофімов після чергового 200-кілометрового заїзду потрапив до лікарні. Коли йому стало трохи легше, лікар запитав про хронічні захворювання, і тут Мирослав зізнався, що має гіпертонію.

– Хороший був хлопець, хотів їздити, любив цю справу, любив велосипед, –  згадує голова Одеського велосипедного клубу (Odessa Bicycle Club) Владислав Малишев. – Ми проїхали з ним кілька бреветів. Я як керівник клубу розказував, як їхати, що краще одягати, який кращий велосипед… Він планував їхати найбільшу дистанцію рандоннерів за маршрутом Париж-Брест-Париж (1200 км). Але так склалося, що у Мирослава стався ішемічний інсульт. Ми допомагали, чим могли – в лікарню завезли, купили ліки, які треба. Але…

Життя Мирослава Трофімова обірвалося в одеській лікарні. І тепер пам’ятні медалі з Франції за кожну подолану дистанцію, яких він так чекав, учасники клубу передадуть уже не йому, а його мамі Надії Іванівні.

– Жоден мій день тепер уже не буде добрим, – каже зі сльозами мама. – Не маю сили змиритися з тим, що його вже нема. Ввечері чекаю, думаю, що це він ще з роботи не приїхав. На вихідних думаю: це він ще в Одесі. Ми з ним були однодумцями в усьому, він дуже переживав за мене і ніколи не зізнався, що у нього щось болить. У нього ще є молодша сестра і племінниця, і я завжди казала синові: «Тільки на тебе надія, бо мама не вічна, а ти потім Наталю підтримаєш…». Він був виважений, ніколи нікого не образив. Перебираю його речі, перечитую відгуки в соцмережах. У нього на сайті «Strava» 1259 підписників. Ніхто не каже про Мирослава жодного поганого слова, говорять тільки найсвітліше, всі захоплюються ним, для багатьох він був зразком. Спасибі його друзям – не забувають, телефонують мені, пишуть, втішають. Хлопці з Жмеринки і з Вороновиці приїжджали велосипедами, теж кажуть, що з нього приклад брали і дивувалися, звідки у нього стільки сил. Він дуже чекав, як мала дитина іграшки, цих медалей, які мають прийти з Франції після Нового року.

Також Надія Іванівна розповіла, що найдорожчою для її сина була родина, особливо дочка Діана, яка жила окремо від батька, бо подружнє життя Мирослава не склалося. А відрадою для нього став велоспорт.

1-го січня виповниться 40 днів, як не стало Мирослава Трофімова. Проте мама каже, що в цей день не буде збирати його друзів, аби не псувати людям свято. «Хай його запам’ятають живим, а ми з родиною підемо в церкву».

– Між собою ми називали його Легендою, – продовжує друг Тарас. – Бо Слава за короткий термін досяг величезних результатів, зробив справжній прорив – став рандоннером, подолав великі дистанції. Те, що він зробив за рік, люди роками досягають. У нього були величезні плани і перспективи. Хотів проїхати в цьому році ще 1000 і 1200 км, після цього міг брати участь у головній гонці, яка буде у Франції 2023 року… А головне, що він був чудовою людиною, дуже інтелігентним і скромним.

Наш земляк планував участь у заїзді 19 грудня, потім мав зустріти з друзями Новий рік в Одесі, а 2 січня – новий заїзд… Вони відбудуться вже без Мирослава, бо він навіки залишився 48-річним. Але в лікарні встиг сказати Тарасові: «Я цього разу не поїду, а ти їдь – і за себе, і за мене».

А нещодавно стало відомо, що за річними підсумками Міжнародного клубу рандоннерів гніванчанин Мирослав Трофімов увійшов до десятки найкращих велосипедистів-рандоннерів України.

Юрій СЕГЕДА