«Останні з могікан» хутора Файгород,
де у глухій тиші живе старість, спомини, самотність та безнадія…
Дорогу до Файгорода, що розташований у Городківській громаді, нам підказала жіночка, що сапала на своєму городі в селі Вільшанка.
– Ото зараз поїдете цією дорогою уверх, а там повернете вправо. Шлях всипаний ще за Союзу щебенем. Він виведе вас на зелений гущавник із дерев та чагарників. У тих заростях і знайдете жителів хутора. Їх, щоправда, там і зосталась жменька. Тільки не заблукайте (сміється). Хутір невеличкий, його навіть на карті, мабуть, тепер немає…
Дорогою, порослою травою та бур’янами, яка з’єднує Файгород зі світом, добрались ми до самого центру. Колись тут, видно, був будинок культури, а тепер це напіврозвалена заросла чагарниками і бур’янами споруда. Нині, влітку, тут невимовна краса: квітують липи, гудуть бджоли, а посеред цієї ідилії на осонні самотності – старість. Хоч тепер на хуторі не вельми подрімаєш і на старості – зранку і до самісінького вечора чекає хуторян робота на городі. Дивимось, що з-за чагарників боязко виглядає старенька жіночка. Підходимо ближче та представляємось, що, мовляв, приїхали з обласної газети, щоб розповісти всім, як їм тут живеться на хуторі.
– Отак і живемо, мов потурнаки, – каже пенсіонерка Валентина Михайлівна Варсолюк. – З городу маємо припаси на зиму. Дрова – поряд, скільки нам з чоловіком треба – беремо, жити якось можна, аби гірше не було.
Слів небагато, та коли вдуматися в них, вникнути у людський побут, то гірше навряд чи може бути. А втім, натерпілися, намучилися жителі хутора Файгорода за свій вік так, що раді малій біді, аби велика на їхні голови не звалювалась.
– Наш вільшанецький колгосп, – каже її чоловік Василь Федорович Варсолюк, – був передовим, не раз здобував перехідні червоні прапори. Працював я в ті роки механізатором на фермі, заробітки мав хороші, а тепер обоє з дружиною на пенсії, залишилися в цій хатині самі. Не сваримось, хоча й радіти особливо нема чому – пустка довкола. Але нас тримає на світі любов до землі і до життя.
Розпитуємо, як живе подружжя Варсолюків, чим переймаються у свої поважні літа.
– У нас до двох гектарів городу, є кобила, дві корови, молоко здаємо заготівельнику, який приїжджає з Ямпільського молокозаводу, по 6,50 грн за літр. Крім цього, тримаємо свиней, курей і таких же, як ми, хутірських, чотирьох стареньких песиків. Одним словом, немає коли журитися.
– А хіба вам не важко у такі роки працювати біля землі та ще й утримувати живність?
– Важко, але забери від нас усе це – і ми жодного дня не проживемо, підемо на той світ. І нічого буде жити, і нічим. Така вже селянська вдача: трудитися й мати постійні клопоти.
– А де ви берете воду?
– Он там, у долині є криниця. Звідти й носимо. Та що криниця! – махає рукою Василь Варсолюк. – Тут інша біда – довели нашу бідну Україну до краю, розікрали все. Подумайте тільки: було в нас тут дві ферми, де утримувались корови, бички, а тепер, Господи прости, подивіться навколо! Лише чагарники на тому місці. Був у нас магазин, початкова школа, клуб, де два рази на тиждень демонстрували кінофільми, відбувалися концерти. А тепер нічого немає, все розвалено. Ті місця позаростали деревами. Плакати хочеться від цього спустошення. Наші земляки-«герої» так провели розпаювання, що на нашому хуторі тепер ще гірше, ніж після війни. Коли ферми розбирали, навіть скоби виривали, де була прив’язана худоба. Ми всім хутором плакали, бо страшно було, як під мор. Обдерли наш хутір, як липку. Були у нас колись медпункт і фельдшер, людям завжди допомогу надавали. Працювала автобусна зупинка. Автобус приїжджав з Крижополя двічі на день. Тепер усе залишилося лише у нашій пам’яті.
– А хто ж вам сюди доставляє хліб та інші харчі?
– Хліб ми самі печемо, борошно, дякуємо Богу, дають на земельний пай. Навіть самі машиною привозять із Вільшанки. Це заслуга нашого депутата Городківської територіальної громади Віри Володимирівни Шумило. Вона весь час до нас приїжджає, як рідна, співчуває нам і допомагає, коли хто захворіє.
– А що, більше нікого немає тут, на хуторі?
– Живе ще тут неподалік одинокий пенсіонер, інвалід Іван Почвірний. Хоч він у роках, але щоранку обливається водою, віджимається на подвір’ї. Щоправда, біля хати городу не обробляє, а живе тільки з пенсії, що йому виплачують, та ще й отримує за мамин пай гроші. Двічі на місяць він за 20 кілометрів велосипедом їде в Крижопіль на базар, щоб отоваритись. А до березня жила на хуторі і пенсіонерка Зінаїда Сусол. Після того як помер її чоловік, то сини з Крижополя забрали матір до себе. І залишились ми тільки троє тепер на хуторі.
Довго ми ще спілкувалися про життя-буття. А я дивився на них і думав, що люди зостались, як сироти, в цій глушині…
Догоряв ще один літній день, вечоріло. Наші співрозмовники, попрощавшись, заквапились на своє обійстя – замикати на ніч, на замки, свою старість. Покинуту державою, ображену, але все ж сповнену цікавості до життя в очікуванні довгожданої справедливості – поваги до своїх літ.
Володимир БРЕНДУЛЯК
Городківська громада
Тульчинський район
На світлині: Валентина та Василь Варсолюки
