Отака дяка солдату?
або Чому у Вороновицькій ТГ не шанують захисників України
«Шановна редакціє. Звернутись із листом до газети мене якголову ради Вінницької районної організації ветеранів України спонукала нездорова ситуація, яка склалась навколо уродженця села Кордишівка Вінницького району, сержанта-контрактника ЗСУ Юрія Григоровича Середи, 1996 року народження.
Його було призвано на службу Вінницьким райвійськкоматом у травні 2016 року. Службу проходить у військовій частині А0666 Південного регіону. Серед членів його родини: мати – Тетяна Миколаївна Середа, 1966 р.н. (тимчасово не працює) та бабуся – Євгена Максимівна Солоха, 1937 р.н., яка отримує мінімальну пенсію за віком.
6 червня 2020 року сержант Юрій Середа, перебуваючи в зоні проведення ООС, внаслідок мінометного обстрілу зазнав важких поранень та довгий час перебував на лікуванні в військових госпіталях міст Одеси та Вінниці.
Восени 2020 року згідно з поданою заявою Юрію Середі рішенням сесії Побережнянської сільської ради за межами населеного пункту с.Кордишівка було виділено 2 гектари землі для ведення особистого сільського господарства. А відповідний пакет документів згідно з чинним на той час законодавством відправлено до головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області. Однак із невідомої причини подані документи там довгий час не розглядались.
А тим часом у зв’язку із проведенням децентралізації, згідно з Постановою від 25.05.2021 року, всі документи були повернуті заявнику, а потім передані ним до земельного відділу Вороновицької територіальної громади для затвердження.
Голові Вороновицької ТГ (Ковінько О.Г.) необхідно було б винести на сесію і затвердити рішення Побережнянської сільської ради про виділення 2 гектарів землі для захисника України із важким пораненням. Але Вороновицька територіальна громада всупереч рішенню сільської ради приймає протилежне рішення і виділяє Юрію Середі лише десять «соток».
І це в той час, коли Юрій Середа продовжив службу навіть після поранення. Байдуже, що після перелому стегна, спричиненого уламком міни, він пересувається із ціпком. Що досі не відійшов від струсу мозку і в результаті хлопця постійно турбують головні болі. Байдуже, що весь посічений осколками (виписку із його медичної картки неможливо читати без болю). Але: «Раз мої хлопці на війні, то я мушу бути біля них», – так каже захисник України і нашого з вами спокою.
Дякувати командуванню, яке увійшло у становище Юрія, йому дали трохи легшу, але не менш відповідальну службу – працювати оператором приладів нічного бачення. Там не потрібно багато бігати, зате знадобився солдатський, отриманий на війні досвід.
Тож коли мама Тетяна Миколаївна Середа розповіла синові-солдату, що «вдячні земляки» виділили йому замість двох гектарів лише 10 «соток», то зрозуміло, що його обуренню не було меж. Не дивно, що пообіцяв «приїхати і розібратись».
Хтозна, цілком можливо, що після завершення ним служби саме ця земля стане йому головним джерелом прибутків? І як йому там, на війні, служити і воювати, знаючи, як із його родиною повелись вдома?
Тим більше, що мама нашого бійця, Тетяна Миколаївна, тричі!!! записувалась на прийом до голови Вороновицької ТГ Олександра Ковінька. І тричі прийом переносився.
Тож я собі й думаю: невже важко керівникові такої успішної громади особисто відвідати родину Юрія Середи, аби на власні очі побачити, в яких умовах живуть мати й бабуся нашого захисника? Чи є їм що їсти, у що вдягнутись, чим протопити в помешканні??? У хаті – дві жінки. Обидві немолоді, та й сам Юрій Середа хоч і на службі, однак після поранення.
Під час нашої телефонної розмови із Олександром Ковіньком він заявив, що «замість десяти взагалі може дати й одну «сотку». І от я собі знову міркую: звідки в нього така неповага до наших бійців, учасників бойових дій, які боронять нашу державу у час, коли ворог зосередив навколо наших кордонів 200-тисячну армію і чекає команду з Москви на вторгнення. На кого нам у цей час сподіватись, як не на таких самовідданих хлопців, як Юрій?
Подібна ситуація склалась і у Володимира Дмитровича Товпищука. Також жителя села Кордишівка, учасника бойових дій в Афганістані, в котрого син Максим учасник АТО. Батько й син теж очікують на земельний наділ від громади.
На жаль, таке ставлення до наших захисників з боку окремих голів територіальних громад непоодиноке. Тобто, коли потрібно було йти на війну у 2014 році, то ці люди були потрібні. А як вони поприходили з війни, то стали «зайвими».
От і виникає питання: як так могло статись, що окремі керівники громад стали «князьками» на свої територіях. Попризначали собі божевільні зарплати й премії, відгородились від людей «прозорими офісами» і зовсім не цікавляться життям простих «посполитих». Ще й знущаються…
Невже для того, аби домогтись правди й розуміння, потрібно перекривати траси, запрошувати журналістів, влаштовувати мітинги, цим самим створюючи гарну пропагандистську картинку для російських ЗМІ: «Подивіться, як в Україні ставляться до ветеранів війни! Ото не треба було брати зброю до рук, а тихо сидіти вдома…» Але якби так сталось, то де б ви всі досі були, шановні голови громад?»
Існує таке поняття, як «іспанський сором». Це коли хтось робить негідний вчинок, а соромно за нього чомусь мені. Отут якраз подібна ситуація.
Петро ВАСИЛИНИЧ,
голова ради Вінницької районної
організації ветеранів України,
полковник у відставці
На фото: Виписка із медичної картки Юрія Середи
Від редакції. Отакого листа ми отримали кілька днів тому. Розуміючи, що порушена в ньому тема серйозна, конфліктна і дуже гостро сприймається суспільством, пропонуємо висловитись на сторінках нашої газети і голові Вороновицької ТГ Олександру Ковіньку. Ми відкриті до спілкування, шануємо журналістську етику й стандарти, відтак намагаємось об’єктивно висвітлювати ситуацію, розглядаючи її з різних точок зору
