Пам’ятник «неповаги»…

Виявляється, пам’ятник ліквідаторам-чорнобильцям, встановлений у Вінниці поблизу автовокзалу 1996 року на 10-річчя Чорнобильської трагедії, досі не узаконено та не внесено до жодного з Державних реєстрів України. Про це нам розповів голова Вінницької міської організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», інвалід другої групи, 68-річний Олександр Глінчевський.

Для Олександра Антоновича безпосереднє й близьке знайомство із Чорнобилем розпочалось у вересні 1987 року. Саме тоді його та ще 13 мешканців Вінниці, військовослужбовців запасу, було мобілізовано міським військкоматом для проведення робіт у 30-кілометровій зоні. Він пробув там трохи більше місяця, лише 32 дні, однак наслідки відчуває досі. І це при тому, що перед поїздкою туди чоловік відслужив у десантних військах і мав лише 32 роки.

– У принципі, мене і не мали мобілізовувати, тому що за кілька років перед цим перехворів на гепатит, – каже Олександр Глінчевський. – Але міський воєнком почав умовляти: «Ну як же ти не поїдеш? Ти ж комуніст!.. Потрібно поїхати. Це ж не надовго і вкрай потрібно. Побудеш трохи та й додому». Звісно, їхати нікуди не хотілось. Та й комуністом я ніколи не був. Але ж не скажеш, що не поїдеш. Нас із Вінниці було 14 душ. Пройшли медкомісію – і гайда. Наша військова частина стояла у селі Термахівка Іванківського району Київської області. А працювати довелось у Прип’яті. Там є завод «Юпітер», ми навіть толком не знали, чим він займався. Мабуть, щось виготовляв для Міністерства оборони, тому що нам дали наказ проводити демонтаж обладнання. Куди воно потім все забиралось – ми не знали. Наше діло було все це демонтувати. Чи було там радіоактивне забруднення? Однозначно – так. Інша справа, наскільки потужне. Щоправда, цього ніхто із нас теж толком не знав. Цим займались інші служби. А радіації ж не відчуєш, аж поки не «припече»…

Олександра Глінчевського «припекло» десь на третій тиждень. Та ще й так сильно, що одразу поклали при військовій частині в лазарет:

– У мене печінка вже «відвалювалась», – каже він. – Прийшов командир і питає лікаря-капітана: «Ну що з ним?» – «Та ну його на хрін! Потрібно звідси негайно вивезти, щоб тут у нас не здох!..» От і вся балачка. На другий день мене вивезли командирською машиною в Іванків на електричку. Звідти добрався до Києва, зі столиці, також електричкою, – до Вінниці. Беру папери і йду в лікарню. А лікарі: «Негайно на літак і до Києва!» Кажу їм: «Знаєте що? Якщо маю вмерти, то помру тут, а нікуди не поїду». Мене одразу поклали в лікарню. Більше двох місяців відлежав, потім місяць в іншій лікарні – нічого, якось виходили.

Щоправда, невдовзі після «чорнобильського відрядження» у нього почались стійкі проблеми зі здоров’ям. Звідси й друга група інвалідності. І хоча досі має вигляд міцного, кремезного, хоча вже немолодого чоловіка, однак вже багато років «сидить» на пігулках і систематичному стаціонарному лікуванні.

– А що ж ви хочете, опромінення нехай навіть у не надто великих дозах – річ страшна, – пояснює співрозмовник. – Його наслідки повертаються нам різними хворобами. Часто-густо невиліковними. От, для прикладу, 25 років тому ми створювали нашу громадську організацію. Так за цей час таких, як я, ліквідаторів, залишилась лише третина. Решта – відійшли.

Наразі Олександр Антонович займається тим, аби увіковічити пам’ять про тих вінничан, хто так чи інакше доклався до ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС.

– Свого часу ми ставили питання, щоб площу Жовтневу перейменували на площу Героїв Чорнобиля, – каже він. – І дуже довго в силу різних причин нам не вдавалось це зробити. «Крига скресла» лише тоді, відколи в Україні на офіційному рівні було проголошено декомунізацію, якою займався у нашому місті внук ліквідатора Олександр Федоришен. Після перейменування площі почали ставити питання щодо встановлення там хоч якоїсь меморіальної дошки. З великими потугами домоглись і цього. А от пам’ятник ліквідаторам-чорнобильцям, збудований у 1996 році і встановлений неподалікна площі перед автовокзалом, виявився досі неузаконеним. І це попри те, що спорудили його ще 25 років тому, якраз на 10 річницю аварії. Його досі нема в жодному реєстрі. Виявили ми  це випадково, коли стали порушувати питання перед владою міста щодо його реконструкції. За цей час площа навколо нього неодноразово ремонтувалась. Десь щось підсипалось, мінялась тротуарна плитка, і пам’ятник візуально став виглядати низькуватим і непривабливим. Ми  неодноразово звертались у міськвиконком, щоб трохи підняти постамент. Щоб він мав приблизно такий вигляд, як пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам в парку ім. М. Леонтовича. Писали різні листи, звернення, прохання. Наприкінці минулого місяця нас запросили на зустріч у департамент архітектури та містобудування міської ради. Мали бути представники від керівництва міської ради, але з нами спілкувався головний архітектор міста Євген Совінський, який запізнився більш як на 15 хвилин, та автор пам’ятника Юрій Козерацький. Відбулась непроста розмова, і Євген Савінський пообіцяв нам, що працівники департаменту архітектури почнуть збирати документи для узаконення пам’ятника.  А от Юрій Козерацький зазначив, що пам’ятник піднімати недоцільно, оскільки це призведе до порушення його цілісності. Дивно, правда? «Воїнам-інтернаціоналістам» не призвело, а «чорнобильцям» «порушить цілісність». Але він автор, йому видніше.

– Найцікавіше інше, – каже співрозмовник. – 15 квітня отримую лист-відповідь із департаменту архітектури, де Євген Совінський повідомляє, що в бюджеті міста коштів на виготовлення облікової документації пам’ятника не передбачено. Стосовно самого пам’ятника, то його обіцяли «відремонтувати, замінити облицювальну плитку, оновити напис» тощо. Тобто, скажемо так, витратити бюджетні кошти до пам’ятної дати. Ходив я туди недавно, дивився на зроблене. Так там, дійсно, добросовісно замінено тротуарну плитку, деякі місця заасфальтовано. А от сам пам’ятник, то він практично яким був, таким і залишився. Не знаю, що там покращили чи відремонтували, але на гранітних чорних плитах постаменту шви, які розійшлись від часу, так і залишились. Оце в принципі і все… І нам, вже далеко не молодим людям, котрі залишили здоров’я у Чорнобильській зоні, прикро, що деякі молоді представники міської влади дозволяють собі поводитись з нами зневажливо, зухвало і нахабно. Мова ж не стільки про пам’ятник, скільки про повагу до нас. Чому той пам’ятник за 25 років не узаконено, не внесено в реєстр, не створено навколо нього паркову зону? Невже на це потрібно стільки коштів. То сказали б нам, ліквідаторам. Ми б на цю справу нашкребли із пенсій по 5-10 гривень. От і виходить, як були молодими, то були потрібні: «Йдіть, виручайте!». А як зробили свою справу, то вже можна нас зневажати, принижувати і  «списувати».

Олег КРИВОНІС

Таким був Олександр Глінчевський 34 роки тому

Досі неузаконений пам’ятник ліквідаторам-чорнобильцям у Вінниці