Пекельні жнива
«Добре, що наш тато не дожив до сьогодні», – плачучи, сказала сьогодні вранці моя мама… І я не можу заспокоїтися…
Вона буквально ридала, переповідаючи сюжет про те, як чоловік бігав по полю, намагаючись приборкати вогонь після обстрілів, і нічого не міг зробити.
Ох, пекельні жнива цього року. І ціну хліба може оцінити лише той, хто знає, яка це важка праця. Як повертаючись додому, ти настільки втомлений, що не можеш підняти кварту води. Як чекаючи на вечерю, засинаєш, сидячи, за столом. Як замочуєш щовечора сорочку, щоб можна було відіпрати її від пилюки вранці. І як радієш, коли бачиш у полі рядок комбайнів і вихор пилюки над ними.
Мій тато і поле – це єдине ціле. Саме він прищепив мені любов до землі, для нього хліб – це була найвища цінність.
Залишившись без батька, він змушений був ще в 7 класі піти працювати, і поле його врятувало, вивчило, навчило жити… і забрало здоров’я.
У такому віці, як я зараз, він ціною власного життя виганяв з пшеничного поля палаючий комбайн. Тільки б врятувати хліб. Потім була лікарня, переломи, бо вискакував на ходу, інсульт. Три місяці вдома були для нього пеклом… бо поле не пускало. Далі – оприскувачі, хімія і онкологія. Але навіть задихаючись, він виходив у поле, бо це була любов усього його життя…
Сьогодні моя мама не вмикатиме телевізор, ми так домовилися. Їй треба заспокоїтися. А мені треба знайти силу приборкати дику ненависть до тих сук, які змушують мою маму плакати щодня… Дике бажання – рвати їх на шматки і складати на купу. Ніколи не пробачу…
Олеся ШУТКЕВИЧ
