Перемагать і жить
Україна продовжує боротись. І скажу вам, що на 21-му дні війни уже чітко і ясно можна сказати: наші захисники зуміли переломити хід війни на свою користь.
І нехай ворог захопив Херсон і досі штурмує Маріуполь, обстрілює Харків і стягує війська для того, щоб оточити Київ, але це вже останні потуги країни-окупанта зломити опір українців.
За повідомленнями української розвідки, у військах Російської Федерації поширюються панічні настрої. Вороги десятками здаються у полон, залишають бойову техніку і групками пробираються до білоруського та російського кордонів. А «геройські» білоруські спецпризначенці, котрих Лукашенко обіцяв прнести у жертву Путіну, категорично відмовляються переходити кордон з Україною.
Ще б пак, лікарні й морги прикордонних білоруських міст переповнені пораненими й убитими загарбниками. При цьому рахунок йде на тисячі.
А скільки мертв’яків у російських «жаб’ячих» камуфляжах валяються нині на українських полях та обабіч шляхів! Скільки спаленої техніки!
Український Генштаб вже навіть перестав рахувати убитих. За приблизними підрахунками їх вже понад 12 тисяч.
Взагалі вражає якась позамежна безглуздість агресії Росії супроти нашої країни. У першу чергу, в око впадає маніакальна жорстокість, з якою загарбники кидають на смерть тисячі і тисячі своїх же вояків, більшість з котрих віком 18-20 років. З’явились загороджувальні загони кадирівців, котрі розстрілюють тих, хто хоче повернути назад. А знищення своїх же поранених стало звичною справою. Принаймні про це розповідають полонені, яким пощастило залишитись в живих.
Мені їх не шкода. Зовсім ні. Нехай поздихають всі до ноги: і молоді, і старі. Будь-які крихти співчуття зникли після того, коли окупанти почали розстрілювати мирних мешканців, ракетами й бомбами знищувати мирні міста.
Ось тут вони остаточно і втратили людську подобу, перетворившись на оскаженілих злочинців, до яких не прийнятні жодні Женевські конвенції, загальноприйняті закони та звичаї війни і елементарне людське співчуття.
І все ж у мене час від часу виникає питання: а чи нема у цій розв’язаній Росією м’ясорубці якоїсь ірраціональної логіки? Чесно кажучи, складається враження, що російські керманичі заповзялись за будь-яку ціну принести у жертву якомога більшу кількість людей, «витиснути» з них якомога більше емоцій болю, жаху і страждання.
Абсурд? Не такий вже й абсурд. Пригадайте гітлерівську Німеччину з її культом смерті, концтаборами та крематоріями-жертвенниками, де людей просто спалювали у вогні або ж, іншими словами, ніби приносили у жертву, як у давні язичницькі часи.
А тепер зверніть увагу на нинішнього міністра оборони Росії Сергія Шойгу. Він тувинець. Це десь глибоко-глибоко у тайзі, неподалік озера Байкал. Хтозна, що у нього в душі та голові, яким родоплемінним богам поклоняється, до яких шаманів прислухається? Десь доводилось читати, що він спорудив у Сибіру посеред тайги величезне капище і там разом із шаманами приносив жертви, спалюючи на вогні живих верблюдів.
А «скрепний» і «православний» Путін теж, до речі, не один раз мандрував із Шойгу тайгою. Були вони нібито на відпочинку, але піди знай.
Так що цілком можливо, що нинішня агресія – це не що інше, як величезне жертвоприношення, замасковане під «денацифікацію та демілітаризацію» України і, звичайно ж, «захист народу Донбасу».
Однак, як би там не було, а чорні поганські боги своїм послідовникам допомагають погано, і нащадки давніх русичів поступово ламають хребет московській гадині. У ворога вже не вистачає сил. Шукають найманців у країнах Близького Сходу, серед ув’язнених, просять допомогу у Китаю.
О, Китай – це окрема тема. Вже зараз там (цілком офіційно) всі території РФ на схід від Уралу вважаються такими, що мають відійти до Піднебесної. А Китай вміє чекати і, як правило, свого дочікується.
Так що промине небагато часу, і такої країни, як Російська Федерація, не стане. Вона розпадеться на кільканадцять невеличких країнок, сформованих за національним принципом. А у самої Росії навіть зникне назва. Тамтешнім мешканцям буде соромно називатись росіянами. Тим більше, що у самій Російській Федерації, виявляється, нема ані області, ані республіки, ані краю, який би називався російським чи руським.
Нема і бути не може, адже назва Русь вкрадена (так у давні часи називалась нинішня Україна) московським царством. Вкрадена разом із історією та культурою. Але ж Україна – не Росія. І тепер наші «старші брати» прийшли остаточно «розв’язати українське питання».
Прийшли і обламались. Що ж, ми їх колись охрестили, ми їх тепер і відспіваємо. У них попереду смерть, руйнація і безславний кінець, а ми будемо перемагати й жити!
З повагою,
головний редактор
Олег КРИВОНОС
