«Поранений плаче, і я з ним плачу…»
Про важкі та цікаві сторінки свого життя (що пережила в таборі, як вибила німцеві зуба, як виходжувала бійців у госпіталі…) розповіла калинівчанка Надія Созонівна Всеволодова – ветеран Другої світової, яка 10 січня відзначає свій 96-й день народження.
Народилась Надія в багатодітній сім’ї на Херсонщині, хоча мама була з Полтави, а тато з Калинівки.
– Наша родина – Ковальчуки, але в армії батькові змінили прізвище на «Коваль». Він служив у царській армії на війні з Японією, потім робив головним кондуктором поїзда. У сім’ї ніколи не було жодних п’янок-гулянок. Жили ми в Генічеську, навіть не голодували, бо батько працював на залізниці, а мама шила людям. Коли він вийшов на пенсію, вернувся з нами сюди, до своїх братів і сестер, – розповідає Надія Созонівна.
У 1936 році 10-річна Надя приїхала в Калинівку, пішла в 4-й клас школи №1. Вчилася з задоволенням, навіть пояснювала однокласникам теореми і задачі. Досі пам’ятає, як обрахувати квадрат суми двох чисел… Любила літературу, займалася гімнастикою, у драматичному гуртку. До війни встигла закінчити 8 класів. Хотіла й далі вчитися, могла стати медиком чи педагогом.
– Перед війною нам двоюрідна сестра з Ленінграда прислала ще троє дітей на канікули. І ми, шестеро дітей, спали поперек на великому ліжку. Хата малесенька, а кімнату зайняли німці під пошту. Середній племінник Алік мав звичку вкрасти в німців якусь посилку. Поліція і управа складали списки на відправку в Німеччину, потім ходили німець з поліцаєм і забирали, хто записаний. Поки мені 15 років було, мене ще не записували. А старша сестра весь час ховалася і тікала на села. Вона була зв’язана з партизанами – в Павлівці був партизанський загін, німці відкрили агрономічну школу, туди молодь пішла, всі вони виявились партизанами. Німці розкусили, розігнали ту школу і їх ловили… Сестру не застали ні разу, і мене насильно забрали – мені вже було 16. Мама не дає, кричить: «Не беріть її, вона дурна, ненормальна, нічого робити не вміє!». А я не розуміла небезпеки, стала на поліцая кричати: «Ти зрадник!». Він хотів мене застрелити, а німець не дав. Мама і сусідів кликала, і на станцію ішла, на рельси сідала. Але що сива стара жінка може зробити?
Везли в закритих товарних вагонах, як худобу. Не було чим дихати, і бранці по черзі підсаджували один одного до віконечка. Так Надія потрапила в регіон, який здавна не могли поділити слов’яни і германці. Німці називають його Сілезією, а поляки Шльонськом. Тепер це територія Польщі.
– Привезли нас у місто Розенберг (нині Олесно), в пересильний табір, там нас «продавали». Вишикують і беруть по 10 марок за кожного. В зуби заглядали, як коням. А я була мала, худесенька, хоч і височенька. Робити нічого не вміла, бо мама завжди казала, щоб ми тільки вчили уроки, а вона сама все зробить… Мене довго ніхто не «купував», бо їм треба робочу силу, а я «дохле». І мене відправили в Ґренцвізе, де був табір для немічних. Годували нас бурдою з нечищеної брюкви, і як у німців здохне курка чи порося, то додавали до цеї брюкви. Заставляли мене і туалети чистити, і замітати, і навіть трупи вивозити на тачці за територію табору, а там їх забирали на машини. Уявіть: пхаю ту тачку з трупами, в 16 років…
Потім дочка місцевого фермера (бауера) вибрала Надю і привела до своїх батьків поратись коло худоби.
– Хазяїну і хазяйці було по 70 років, їхня 40-річна дочка хазяйнувала в хаті, а я сама доглядала худобу: три корови, 5 телят, 5 овець, семеро свиней, кінь, птиця. Правда, до коня мене хазяїн не допускав, сам його доглядав, я тільки гній вигортала. Будили мене о 4-й ранку. А я молода, спати хочу, ходжу, як п’яна. Весь час Бога просила: хоч би скоріше додому приїхати, щоб мама дала мені наїстися і виспатися, щоб три дні мене не будила.
Надія Созонівна досі пам’ятає, яку їжу і як саме треба було готувати для худоби, як користуватися корморізкою і картопледавилкою…
– А я була голодна – мені на сніданок давали стакан чорної ерзац-кави (з цикорію) без цукру і тоненький шматочок хліба, ледь помащений маргарином. А цілий день треба робити. Хазяїн був справжній кат. Завжди придирався, щоб я й хвилинки не відпочила, щоб багато не їла. А хазяйка не така – від нього іноді ховала і мені тихенько щось давала. Це були польські німці, німецьке прізвище у них було Веньк, а польське – Влощик.
Із хазяїном я билася, навіть у жандармерію потрапила. Було це так. На вихідні вони всі після обіду лягають відпочивати, а я веду корів пасти. Одного разу я в хазяїна попросила, щоб дав хоч один вихідний – я піду в табір, там друзі, там альбоми мої лишилися. Він не пустив. Так мені образливо. І от в неділю хазяїн наївся, вдів окуляри, читав газету і вже спить, аж слина тече. А я не повела корів пасти, а тихенько принесла їм з горища сіна, напоїла водичкою і пішла в табір. Взяла трохи картоплі, принесла дівчатам і хлопцям, з кошичка попід сітку передавала, поки охоронець іде в інший бік… Я там поспілкувалася, приходжу і зразу в сарай, поратися. А хазяїн побачив, що мене не було, взяв вила і до мене. Я вже збиралася доїти, взяла відро і стільчика. І що я маю ждати, щоб він мене вилами вколов? Я цим стільчиком як трісну йому по голові! А в нього стирчав один зуб, я його вибила. Він покинув вила і побіг в жандармерію. Як я побачила, що він іде з жандармом, почала тікати. Їхня хата крайня, далі місточок, дорога на Ландсберг. Жандарм догнав і нагайкою так мені збив спину, що живого місця не було. Я впала, а вони пішли…
Після цього якась стара німкеня відпоїла побиту дівчину водою і допомогла прийти «додому», тобто знову до хазяїв і до худоби. Дочка хазяїна сказала, що батько заспокоївся і вже не зачепить, провела на 2-й поверх у кімнатку, де зберігали зерно – там стояло ліжко Наді, а навколо бігали миші.
– Хазяїн навіть зі своїм сином не спілкувався, теж колись хотів заколоти його вилами. Бувало, кричить до мене: «Ти більшовичка, ти партизанка, комуністка!». А я в сараї закриюся з коровами. Худоба мене любила, і я їх любила, бо в мене там не було кого любити… Він кричить, стукає. А був баран, який любив битися. Я його випустила. Хазяїн стоїть у дворі, а баран задки-задки, потім як бахне. Той кричить на мене, а тут ще й стара прийшла. Баран не розбирає, кого бити. Мені і смішно, і жалко цю стару…
Я казала хазяїну: «Все одно я тебе заб’ю. Хай-но наші прийдуть…». То він, як лягав спати, ставив коло себе рушницю. А як засинав, я її ховала. Він, зараза, знаходив. Але бити мене вже боявся. А тут ще й Сталінград – переломний момент у війні…
У таборі Надія пробула 10 місяців, а два роки – в господарів у селі Ґренцвізе. Після повернення тих земель Польщі село стало зватися Завісна, зараз це частина містечка Прашка.
– Як наші підходили, всі німці зібрались і виїхали. Хазяї теж втекли, зібрали шмотки і на поїзд. Ще й казали: «Надю, бери свої речі і теж приходь на станцію». Кажу, що зараз прийду, а сама думаю: так я і прийшла, щоб з вами тікати від своїх.
І кілька днів юна невільниця була господинею в тому домі. Продовжувала годувати худобу, бо ж «худоба не винна». Хліба не було, пішла в магазин, а його власник теж втік, залишивши двері відчиненими. Взяла там ящик печива. Прихистила в хазяйській хаті 12-річну дівчинку-українку, яка перед тим бавила в німців дітей, а її батьки були в таборі у сусідньому Ландсбергу (тепер м. Гожув). А одного разу пішла до річки по воду, а на тому боці – танки.
– Не видно, чи то наші, чи німці. Вони попід річку стали і почали гілки ламати, маскувати танки. І я почула, що по-російськи говорять. Кинула відра і вбрід, взута через річку перебрела, сіла під танком і не можу нічого сказати – плачу від радості. Вони: «Дєвушка, ми хотім кушать». Запросила в хату, там були яйця, молоко. «Розпалюйте, – кажу, – плиту, а я заріжу індика чи курку. Беріть все, що знайдете». А тут їм команда їхати. Вони взяли печиво, масло і поїхали. А я думаю: раптом відступають, а я тут залишаюсь? І я за танками біжу, до центру добігла, де вокзал і табір. Танків не догнала, але там машини, солдати – всі наші вже. Я стою в дерев’яних пантофлях на босу ногу (а це січень, хоч там зими і теплі, але сніжок був), мішком підперезана. Підходить офіцер, кличе кудись. А я боюся, бо ж одні чоловіки…
Радянські військові дали дівчині одяг із якогось покинутого німецького дому, потім з українцями, які працювали в сусідньому селі, вона добралась до м. Ченстохова, де була «біржа праці».
– Нас там розподілили, кому куди. Мене – в госпіталь 74053 санітаркою. Прибирала, поранених доглядала, «утку» їм подавала, листи читала. Підняти, положити, помити… Машина з санбату привозить поранених, ми їх на носилках заносимо. Переодягаєм, купаєм, готуєм на перев’язки, знімаємо з них старі закривавлені бинти. Вони плачуть, і я плачу з ними. А як же не плакати, як його болить, і він, чоловік, плаче? Бувало, треба сидіти над важко пораненим цілу ніч. Працювала добросовісно, любила медицину і дуже жаліла людей. Поранені навіть писали моїм батькам в Калинівку листи з подяками.
А одного разу вона за своє співчуття та ініціативність отримала покарання: у бійця загнилась рана під гіпсом, він не міг терпіти болю, і санітарка Надя сама зняла гіпс та очистила рану. «А якби він помер?!», – вичитував її потім хірург і відправив на 5-денну гауптвахту.
– Ми не стояли на місці, госпіталь рухався за фронтом. Перемога застала нас в Австрії. Зупинилися на ніч, і раптом стрілянина. Ми полякалися: може, десь фронт прорвали чи німці з лісків напали? Виходимо, а там кричать: «Побєда!». Ми всі співали, танцювали, гармошка грала, така радість була! Це була ніч з 8-го на 9 травня.
Коли госпіталь розформували, 19-річну Надію перевели працювати в санаторій для військових в австрійському місті Баден. Там вона не лише відпускала процедури, а й не раз виконувала функції перекладача, бо непогано знала німецьку. А коли з’явилась можливість демобілізуватися, так зраділа, що навіть забула отримати зарплату за останній місяць.
До Калинівки повернулась восени 1945-го. Слава Богу, рідні були живі. Розповіли, що сестра так і ховалася до кінця війни. А молодший брат, бувало, крав у німців уже не посилку, а автомат, і передавав партизанам у ліс.
– Не могла ж я в батьків на шиї сидіти – пішла на Ольхову в військову частину чистити дротяними щітками іржаві снаряди. А однокласниця сестри робила в собезі, каже: «Ти ж грамотна, а у нас є місце». Перейшла туди. Собез для мене досі як рідний дім. Прийду – дівчата ставлять чай. На свята запрошують. Я дуже любила цю роботу, бо це робота з людьми, з тими ж пораненими. Вивчила, як призначати пенсію. Розбиратися з документами для мене було, як кросворд розгадувати…
А ще Надія Созонівна певний час була бухгалтером у колгоспі на Прикарпатті, навіть керувала тим колгоспом, поки голова був у лікарні. Але тамтешні люди, звісно, не дуже раді були примусовій колективізації і керівникам, яких присилали «совіти». Було небезпечно, тому її забрав звідти майбутній чоловік Микола Всеволодов, родом зі Смоленщини, що служив на аеродромі.
– Їх переводили з Івано-Франківська в Житомир, і він приїжджав до нас у колгосп по солому – їм треба було для упаковки моторів. Я дозволила, так і познайомилися.
Одружились, пожили трохи в Москві, де родився старший син Валерій. Тоді знову приїхали в Калинівку. Надія працювала тут навіть заступником начальника позавідомчої охорони – ходила вночі зі свистком, перевіряла пости. Потім повернулась у відділ соцзахисту, звідки й на пенсію вийшла.
– З чоловіком я розійшлася, дітей сама виховувала, хату будувала. Але ніколи ні в кого не позичала і синів своїх так вчила, – каже Надія Созонівна. Вона й зараз активна, зберігає оптимізм та хорошу пам’ять, вишиває, багато читає, розгадує кросворди і знає та радо розповідає гостям поеми й вірші українською, російською, німецькою і польською. Каже, що хотіла б і китайську вивчити, але в Китай не потрапляла. У свої майже 96 років ходить до магазину і, певно, помагає молодшому 70-річному синові Володимиру не менше, ніж він їй. Сама цього року викопала картоплю, а син лише поносив.
Також Надія Всеволодова – активістка ветеранської організації. «Я вас знайду», – з усмішкою каже голові Калинівського осередку організації ветеранів України Миколі Пухтіцькому, дізнавшись, що ветерани вже отримали від міськради новий «офіс».
– Надія Созонівна – неймовірна жінка, – каже Микола Пухтіцький. – Працьовита, комунікабельна, весь час розповідає щось нове і цікаве. У неї девіз: «Старість мене вдома не застане». А ще вона активна учасниця волонтерського руху «Пенсіонер». Навіть допомагає самотнім лежачим сусідам.
Сучасна війна теж не оминула родину цієї видатної жінки. Чоловік її онучки Ірини Юрій Береговий – доброволець АТО, був важко поранений під Широкиним, рішенням Калинівської міськради удостоєний звання «Почесний громадянин міста». А старший син Надії Созонівни живе з родиною в Донецьку. Опинився «в їхній окупаційній зоні» – так вона каже, використовуючи термін часів Другої світової.
Спілкувався Юрій СЕГЕДА
