Поїхали інтуїтивно – залишились назавжди

Трохи статистики…

Від початку повномасштабної війни Україну залишило 14,5 мільйона людей, і ця цифра відверто вражає. З них майже 12 млн в’їхало до країн Євросоюзу. Найбільше людей осіли в Польщі, друге місце належить Німеччині, третє – Чехії. Щодо Німеччини, то 26 % опитаних українців заявили, що хочуть назавжди залишитися в країні їхнього теперішнього місця перебування, 11% – мають такі плани принаймні на кілька наступних років. Трохи більше третини біженців (34 %) планують покинути Німеччину одразу по закінченні війни, майже 30% респондентів не визначилися з відповіддю, й лише 2% українських біженців планують повернутися на Батьківщину протягом поточного року. Дві третини тих, хто переїхав до Німеччини, походять з регіонів України, які особливо постраждали від війни, в тому числі зі сходу, Києва та півдня України. 60% українських біженців заявили, що обрали Німеччину через те, що мають там родичів, друзів та знайомих, 18 % заявили, що потрапили до нової країни проживання випадково, решта – поїхала інтуїтивно разом із друзями чи родичами. Середній вік українських біженців – 28 років, близько 80 % – жінки, з яких майже половина проживає з неповнолітніми дітьми.

Після року війни лише 9% українських біженців мешкають у спеціальних притулках, тоді як 74 % давно знайшли собі окреме житло, причому лише чверть із них розмістилися у родичів чи знайомих.

Біженство в деталях

Вінничанка Ірина Жук разом із двома неповнолітніми дітьми перетнула кордон з Німеччиною торік 4 березня. І саме її історія є показовою для того, аби розуміти, через що доводиться пройти українській сім’ї в чужій країні без зв’язків, родичів, моральної та фізичної підтримки.

– Кордон із Польщею ми проїжджали 3 доби, а поживши кілька днів у дружній країні й побачивши, наскільки вона перевантажена нашими, які все їдуть і їдуть (а це був лише початок міграції) – інтуїтивно вирішили разом із дітьми податися до Німеччини, яка також щиро відкрилася для допомоги нашим людям, – почала свою розповідь пані Ірина. – Через знайомих у Польщі вдалося зв’язатися з Ольгою, українкою, яка вже давно мешкала у Німеччині, щоб та допомогла тимчасово влаштуватися нам у таборі для біженців. До нової країни ми їхали на авто 10 годин, дуже змучилися, приїхали у містечко Бургдорф, що у Нижній Саксонії, поночі. Наша нова знайома сказала, що на ніч знайшла нам родину для ночівлі, а вранці ми мали обговорити усі наші подальші кроки. Ніч ми перебули, познайомилися з господарями будинку, і вони нам запропонували залишитися у них на певний час. Бургдорф містечко невеличке, але все необхідне для комфортного проживання тут було, як виявилося згодом. Мені більше хотілося до Ганновера (він у них як обласний центр), але німкені, у яких ми мешкали, одразу взялися допомагати мені з оформленням паперів для офіційного перебування в країні.

Власниці будинку приписали Ірину та її дітей у себе вдома, допомогли заповнити документацію для фінансових виплат, відкрити банківські рахунки й загалом намагалися створити українській родині відчуття захисту й затишку.

– Вони виділили для мене з дітьми все підвальне приміщення свого будинку, надали необхідні речі, техніку, допомогли з харчами – прийняли нас дуже добре. Цікавою для нас особливістю виявився той факт, що родина, в яку ми потрапили, складалася з: жінки, жінки та дитинки. Нестандартна для українського сприйняття сімейна пара була більш ніж самодостатньою. Катаріна і Анья жили разом, як чоловік і жінка, мали спільну дочку дошкільного віку, виявилися надзвичайно приязними й приємними людьми. «Мужня» Катаріна, ветеринар за професією, зналася на чоловічій роботі, а Анья любила готувати й доглядати за будинком, – розповіла про перших знайомих німців Ірина Жук. – А ще за тиждень «мої німкені» знайшли оголошення про те, що в місцевій церкві для українських біженців роздають одяг, видають продуктові набори та влаштовують курси німецької мови для переселенців. 

– Не менше проблем виникло, коли я захотіла влаштувати дітей до місцевого навчального закладу. Донька, яка навчається в молодшій школі, дуже швидко адаптувалася до нових умов життя, з легкістю вивчила розмовну німецьку мову, затоваришувала з місцевими дітками і швидко «влилася» в соціум. За пів року вона вже стала нашим перекладачем в усіх державних структурах, допомагала з перекладом та в інших побутових розмовних моментах. Граматику ще не вивчила, але на слух сприймає німецьку, наче рідну. Вона взагалі дуже здібна до мов, в Україні вчилася в спецшколі з поглибленим вивченням англійської, але тепер, каже, англійську підзабула – її місце посіла німецька, – розповіла пані Ірина. – Мені з сином іноземна мова і нові реалії життя давалися набагато важче, ніж донечці. Цікавим виявилося і «стимулювання» дітей до навчання, адже тут за законодавством, якщо дитина віком від 14 років прогулює шкільне навчання, то її батьки мусять сплатити за ці прогули величезні штрафи. Якщо грошей немає, то на дитинку покладається адміністративне покарання у вигляді громадських робіт чи інших відпрацювань за допомогою неважкої фізичної роботи. Але до українців німецькі закони дуже поблажливі, нас поки що не чіпають, через що часом навіть шкодую, бо допомога з підлітками тут дуже потрібна.  У Німеччині українські діти можуть відвідувати гуртки, більшість із них тривалий час були безкоштовними. У школах можна «вибити» безкоштовні навчальні години з учителем для поглиблення граматики. Щоправда, гроші від держави за уроки педагоги отримують стабільно, а от до своїх обов’язків ставляться досить халатно. У Німеччині є правило «недоторканного лікарняного», і тебе під жодним приводом не мають права потурбувати, коли ти хворієш. 

– З кожним місяцем підтримка українців у Німеччині зменшується, це стосується різноманітних виплат і безкоштовних сертифікатів на речі першої необхідності. При в’їзді ми, до прикладу, отримали право на стандартне медичне страхування, а ще є приватне, але воно зі своїми привілеями нам не доступне. Можна записатися до лікаря, отримати рецепт на певні ліки, і все це безкоштовно або з величезними знижками. Від соціальних служб можна отримати у користування на тривалий період безкоштовне житло, що сильно спрощує і здешевлює проживання у Німеччині, – додала наша героїня. – Відкриттям для мене виявився момент ненормальної любові німців до листування. Вони пишуть листи з будь-якої причини, а ті мусять бути обов’язково паперовими. Про економію паперу тут навіть не чули. Держструктури, дитячі школи, магазини – всі з тобою листуються. Якщо фізично листа немає, то значить його не існує взагалі. Ця надмірна педантичність у листуванні часом переходить всі межі. Електронні листи у них жодної юридичної сили не мають.

– Щодо курсів з вивчення німецької мови, то на такі я змогла записатися не з першого разу. А коли знайшла підходящі, то виявилося, що це інтенсив (річну навчальну програму вмістили у 6 місяців), тож доводилося щодня навчатися по 4 години. Від такого навантаження новою інформацією «закипали» мізки, але з кожним місяцем навчання ставало трохи легше. Мене зарахували у невеличку групу з африканцем, який навчався в Україні й вивчив нашу мову, французом, полькою, а решта були російськомовні українці. По закінченні курсів ми мусили скласти іспит для присвоєння рівня мови «В1», що я успішно й зробила. Далі потрібно самостійно шукати курси для поглиблення знань у мові – рівень «В2». Наразі такі шукаю, але поки що безкоштовного навчання на щабель вище не знайшла, – розповіла про курси вінничанка. – Щомісяця я отримую близько 1500 євро на трьох осіб, а враховуючи високий цінник на життя в Німеччині, то цих грошей ледь вистачає на проживання. Працювати за даних умов також не варіант. Якщо український біженець йде на роботу, то позбувається всіх пільг і виплат від держави. Додамо до цього переліку податки, і працюючи цілий день, ми отримуємо ті самі гроші тільки з надмірними фізичними затратами.

– Нині готуюся до складання наступного іспиту – штудіюю історію Німеччини. Маємо скласти черговий тест на знання культури, політики, правових норм та головних історичних дат, що стосуються історії країни. До речі, для мене виявилося дуже цікавим, як саме Німеччина описує часи Другої світової війни та свою роль у ній. Вони визнали перед світом провину своєї злочинної нацистської влади, а один з їхніх політичних лідерів – канцлер Віллі Брандт у 1970 році навіть ставав на коліна у Варшаві, що відкрило шлях до примирення між Польщею та Німеччиною, – поділилася роздумами пані Ірина.

– Неділя у них вважається днем сім’ї – все закрито, навіть хліба не купиш. Працюють лише вибіркові кав’ярні і ресторанчики. Вони турбуються про комфорт і затишок своїх родин, дбають про звичайні сімейні цінності. Жінки у них практично за собою не доглядають. Магазини переповнені розкішними модними речами, а вони вдягаються сіро й без смаку. Таке враження, що німкені навіть не розчісуються вранці, не кажучи навіть про косметику чи інші доглядові процедури. Улюблений їхній одяг – шорти і куртка. Нічого не маю проти простого й зручного одягу, але мусить бути дрес-код на різні випадки життя, – висловила насамкінець розмови свою суб’єктивну точку зору Ірина Жук. – Чи залишимося тут назавжди – не впевнена. Все ж таки у Вінниці залишилися мої родичі й друзі, а тут ми чужі, і так буде завжди. Головне, щоб перемога наступила швидше, всі цього чекаємо.

Розмовляла Вікторія МЕЛЬНИК

Світлина надана Іриною Жук (на фото містечко Бургдорф)