«Прикувала мене до себе кузня…»

Кажуть, що вчитися ніколи не пізно, а те, що вмієш, за плечима не носиш. Я був знайомий з директором Ялтушківського міжколгоспного комбікормового заводу Уляном Крамарем, який у п’ятдесят років з відзнакою закінчив технологічний інститут, до снаги йому й голова Копайгородської селищної ради Людмила Кушнір, яка у такому ж віці отримала водійське посвідчення. А от Віктор Кузьмик з Гайового у свої 62 освоїв премудрості найдавнішої професії справжніх чоловіків – він став ковалем. 

Механізаторський хист у нього ще з далекої шкільної пори. З-поміж інших предметів юнак старанно вивчав у старших класах комаровецької середньої школи тракторну справу, а згодом закінчив «досафівські» курси водіїв і до служби в армії ще встиг чотири місяці попрацювати за фахом в колгоспі імені Щорса села Гайове. Коли ж повернувся додому, то не шукав іншої роботи, а прийшов у свій  колектив, де вчорашнього солдата прийняли з великим задоволенням.

– Аж не віриться, що збігло з того часу ледь не півстоліття, – згадує Віктор Максимович. – За тридцять п’ять років шоферування я змінив два автомобілі, перевіз море різних вантажів і намотав на колеса сотні тисяч кілометрів. У нас в господарстві був великий відгодівельний комплекс, то весь практично автопарк працював на забезпечення худоби кормами, а ще ми возили гній на поля, зерно від комбайнів,  будівельні матеріали, і про відпочинок,  здається, й не думали, бо втоми не відчували… Нам платили добре, і ми старалися не підводити начальство. Давали ще й премії. Тоді можна було за сезон силосування чи заготівлі сіна заробити стільки, що вистачало й на сімейні витрати, і на будівництво хати.

Та нічого немає незмінного в нашому житті. Скрутні часи прийшли і в Гайове – колгосп розпався, худобу спродали, ферми розвалили, й потреба у великій кількості машин сама по собі відпала, а до пенсії Віктору Кузьмику було ще далеко. Щоб не сидіти вдома без роботи, він погодився перейти в будівельну бригаду.

У новому колективі Віктор Максимович пропрацював до оформлення на пенсію і готувався на законний відпочинок, та не так сталося, як хотілося. Тодішній заступник директора ТОВ «Лан»  Сергій Слободянюк «засватав» його у кузню.

– Мене не варто було довго переконувати, бо й сам бачив, що у кузні немає толку. У той період там правив бал розгардіяш, де влаштували «прохідний двір» з відчиненими для всіх дверима. Хто мав потребу, той розпалював горно і клепав кожен на свій лад. А так воно не повинно бути, бо й до біди недалеко… Кузні я не боявся, як і нової роботи. Вона мене, повірте, так прикувала до себе, ніби я тут все життя трудився. І тримає у своїх обіймах вже сьомий рік…

Ще до недавнього минулого кузні були чи не в кожному селі. Вони відігравали роль такого собі «клубу за інтересами», де постійно  збиралися погомоніти чоловіки. Всі про все говорили-балакали, тільки коваль не зупинявся на розмову – у нього завжди вистачало клопотів. Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на будь-який виріб. У них бачили безвідмовних помічників у всьому, що треба було зробити – чи то косу поклепати, чи сапу зробити, чи коня підкувати, чи пальці борони відтягнути… Одним словом, до кузні йшли з усіма проблемами, що виникали у розмірених селянських буднях…

Так було раніше, а зараз кузня в селі – дивина. У колишньому Барському районі їх можна порахувати на пальцях однієї руки. І до честі нинішнього керівника ТОВ «Лан» Сергія Леонідовича Слободянюка в Гайовому не потухло ковальське горно. В особі Віктора Максимовича Кузьмика він знайшов дуже відповідального і сумлінного майстра «залізної» професії, який за сумісництвом ще зварник і слюсар.

Кузня в Гайовому стоїть на окраїні населеного пункту. Вона зустрічає і проводжає кожного, хто йде чи їде з барського напрямку. Передзвін металу звідти розноситься розлогими полями і сповіщає, що село ще живе, що в ньому люди мають роботу і тут народжуються діти.

…Як і домовлялись, я приїхав до Віктора Кузьмика зранку. Думав, що буду в кузні першим відвідувачем. Та з’ясувалося, що ще по дорозі на роботу його перестрів один з трактористів і «дав наряд» на термінову зварку. Довелося чекати, а коли міх роздмухав в горні іскристе полум’я, то було вже не до розмови – коваль поринув у роботу.  Вибрав момент і зробив світлину, а спілкувалися вже по телефону.

Віктор Зеленюк, власкор «Вінниччини»

Барська громада

На знімку: коваль Віктор Кузьмик

Фото автора k