Прославлене героями село

Воно розкинулося на мальовничих берегах річки Мурашка обабіч жвавої автотраси Могилів-Подільський – Вінниця, а в долині, біля мосту, радує погляд березовий гай, закладений сучасниками ще 35 років тому. У Березівці колишнього вже Чернівецького району живуть напрочуд гостинні й трудолюбиві люди, які пишаються історією своєї малої Батьківщини. Є у ній легендарна сторінка біографії, що засвідчує факт присвоєння 16 лютого 1948 року звання Героя Соціалістичної Праці Ісаку Цмокалюку, Фросині Заборонюк, Євдокії Нагірняк, Марії Кундиловській, Антону Кундиловському, Гафії Заворотній, Марії Бучацькій та Гафії Боєчко.

– Першим у цьому списку – прізвище мого батька, тодішнього голови колгоспу імені Будьонного Ісака Миколайовича Цмокалюка, – згадує 84-річна Галина Кузик. – Я пам’ятаю, як тато прийшов додому із зіркою на лацкані піджака, і ми дуже тішилися цим. На той час у Березівці було п’ять окремих сільгоспартілей, які згодом з’єднали в одне господарство, і він керував ним аж до 1972 року. У нашій сім’ї росло п’ятеро дітей, але ми ніколи не відчували, що живемо  «по шию в достатку». Як всі земляки ми бідували, їли лободу і цвіт акації, пасли корівку і ніяк не могли дочекатися, поки на городі дозріє грядка жита, щоб вижати його, вибити зерно до драбини, передерти на жорнах і поласувати маминими «ладиками»,  спеченими на буряковому листі в печі на черені…

Галина Ісаківна пам’ятає, що з батькової артілі тоді ніхто не помер голодною смертю, а от в сусідньому колгоспі дівчину засудили на три роки тільки за те, що назбирала жменю колосків. Вона відсиділа строк і через дуже сильну образу на державу не виходила все життя заміж, щоб «дітей своїх майбутніх не заганяти в катівну пастку». Зараз невідомо, завдяки чому колгосп імені Будьонного зібрав в голодному сорок сьомому по 31,1 центнера пшениці з гектара. Трудилися, мабуть, всі ударно, на один котел, а відібрали вісьмох і представили до геройських зірок…

Раптова слава не затьмарила свідомості простих березівських селян. Їхня доля була визначена самим укладом життям – працювати не покладаючи рук. Але за високі нагороди треба було ще й на ідеологічному фронті відробляти. Так Ісак Цмокалюк, Марія Бучацька та Марія Кундиловська стали ініціаторами високого патріотичного «пориву душ». 30 листопада 1949 року в тодішній газеті «Вінницька правда» вони опублікували звернення до трудівників області про створення єдиної спортивної добровільної організації «Колгоспна нива», яку влада назвала  «Колосом».

До самого розпаду Союзу трималася в зеніті слави відома на всю державу Березівка. Естафету Ісака Цмокалюка продовжив не менш визнаний керівник, заслужений працівник сільського господарства України Григорій Михайлович Флуд. Березівський колгосп імені Дзержинського отримував мільйонні прибутки від виробництва зернових і технічних культур, від продажу тваринницької продукції, тут ефективно діяли підсобні промисли. Добробут людей змінювався прямо на очах. Понад сімдесят трудівників були відзначені державними нагородами, 54 – медалями учасників ВДНГ України та СРСР.

– У середині 80-років Березівка увійшла до переліку сіл України, яке планували перетворити на експериментально-показове, – розповідає староста громади Анатолій Семенюк. – Відповідно до проєктно-кошторисної документації вартість об’єктів соціально-культурного призначення обчислювалася мільйонними вкладеннями радянських карбованців. Село мало перетворитися на містечко з відповідною інфраструктурою. Першою виросла школа на 784 учні, одночасно з якою побудували 12-квартирний житловий будинок для освітян. Школа була настільки незвичною в тодішній архітектурі, що її макет упродовж десяти років демонстрували на ВДНГ України.

Розмах і темпи будівництва вражали. Люди жили надією, що все задумане й справді стане реальністю. Але зміна суспільного устрою в державі поставила жирний знак питання на експериментально-показових планах. Останнім об’єктом, який спорудили у Березівці за тією програмою, був величний палац культури, який здали в експлуатацію в 1990 році, а перед ним почав діяти торговельно-адміністративний центр з набором магазинів, кафе, побуткомбінатом, приміщеннями для сільради, правління ССТ, аптеки, вузла поштового зв’язку, АТС.

До речі, такий будинок культури єдиний в області і подібних немає навіть у деяких райцентрах. Його внутрішнє оздоблення з різьбою по дереву проводили майстри із Закарпаття, й тривало воно два роки. Загалом же, поза програмою оновлення Березівки залишилося понад вісімдесят відсотків не побудованих об’єктів, серед яких водогін і водовідведення, три вулиці одноквартирних і багатоповерхових будинків, меморіал загиблим у роки війни землякам, спортивний комплекс, повна телефонізація села і прокладання асфальтованих доріг.

– Ми розуміємо, що до тієї програми, звісно, уже ніхто не повернеться, хоча, про всяк випадок, я ще зберігаю генеральний план забудови села, – продовжує Анатолій Семенюк. – Років шість тому ми його перезатвердили на сесії сільської ради і продовжуємо ним користуватися. Зараз у Березівці уже немає ціленаправлених на збереження та відродження соціальної сфери інвесторів. Я не нарікаю на співпрацю з діючими у селі ПрАТ «Зернопродукт МХП» та ФГ «Алєкс», але стиль і методи роботи у них не такі, як при колишньому колгоспі. Та й працюючих людей у цих господарствах у десятки разів менше, аніж було раніше. Так що живемо, виходячи з реалій сьогодення. Скоро у нас буде довгоочікувана подія – презентація книги про історію села, написанням якої займаються культпрацівники дочка і мама Наталя Воронюк і Людмила Какапич.

Віктор Зеленюк

Могилів-Подільська ОТГ