Про Раю з канадського раю

Хочу коротко поділитися історією однієї родини, яка жила в Україні, але емігрувала до Канади. У ній виокремити найстаршу з них, яка пробатракувала в рідній державі, як і всі сільські люди того часу. А в Канаді, де, по суті, їй всі чужі, тепер достойно насолоджується своєю старістю. Пишу не для того, щоб показати, як в Україні погано, а щоб хоч самій знайти відповідь на питання: чому з України виїжджають такі гарні люди?

На початку ХІХ століття до Канади прибули перші українці, селилися переважно на західних цілинних просторах країни. Зараз їх, як маку – живуть уперемішку з іншими національностями по всій країні. Але найбільше у провінціях Манітоба, Альберта та Саскачеван.

У місті Саскатун уже 14 років поспіль мешкають Григорій і Ганна Голоти, які переселилися сюди з Ометинець тоді Немирівського району, що на нашій Вінниччині. Спочатку забрали доньку Олю з сім’єю та сина Славка (згодом він одружився тут на колумбійці). Купили величезний будинок, діти теж мають своє житло, у кожного власний автомобіль, всі працюють, а онучка Вероніка ходить до школи. Роботящі, завзяті, дружні, прості, завжди готові прийти на допомогу землякам. За ці роки, що тут, посприяли у переселенні до Канади понад двом десяткам односельців.

– Підтримуємо саме незаможних, які набідувалися, – пояснює дружина глави сімейства. – Хотіли, щоб саме бідові люди, яким нема на кого надіятися, на собі відчули, як це – жити в добрі, теплі, достатку і повній повазі держави до своїх громадян. У нас, в Україні, запросто можуть видерти ласий шматок із рота ближнього, аби додати до своїх неабияких статків. І приниження простого народу – звична річ. Мені страшно, що українці з цим змирилися. Бо можна жити по-людськи, так, як живуть, наприклад, тут, у Канаді.

Григорій і Ганна розповіли, що зараз мешкають у суспільстві, де абсолютно все для людей: якісна медицина, запросто можна знайти достойну роботу, легко розпочати бізнес, у молоді чудові умови для саморозвитку, у магазинах повно доступних продуктових, промислових товарів, тут первозданна природа, до якої ставляться з великим трепетом, як до найбільшої цінності, є безліч національних парків, на дорогах безпечно і відсутня корупція. Канада очолює списки найкращих країн світу для проживання. Саме тому згодом діти забрали до себе і маму, якій на той час було 74 роки.

– Мамо, тепер вже ви наша дитина, – сказали їй, зустрівши в аеропорту.

Відтоді Раїса Петрівна Бабенко під опікою тих, кому дала життя і хто забезпечив їй достойну старість. Живе і не вірить, що можна так жити. А в рідних Ометинцях на звісточку від неї дожидають найкращі подруги Валентина Гнатівна Бабак та Галина Андріївна Воронко, теплим словом згадуючи «свою Раю із канадського раю».

– Мама у нас спершу дуже тужила за Ометинцями, – продовжує Ганна. – У них звікувала. Не знала ніякого добра, окрім городів, худоби і хатньої роботи. У п’ять років залишилась сиротою, виховували її з братом мамині батьки. До війни бабуся Ганна Іванівна вчителювала, дідусь Петро Пилипович був директором Ометинецької школи. А потім він пішов на війну і не повернувся. Відтоді його ніколи, як колишнього очільника навчального закладу, жодним словом у селі не згадали. Розказую, бо все життя це болить…

А ще Раїса Петрівна рвалась додому, бо хотіла на могилу чоловіка, з яким прожили 53 роки. Діти планували забрати до Канади обох, але перед самим від’їздом Михайла Володимировича не стало.

– У дитинстві нам, трьом дітям, часто розказував про Канаду, – з болем згадує Ганна. – Зима, мороз, ми сидимо на печі, а він говорить і говорить про далекий заокеанський край, де ніколи-ніколи не було війни. Так він і не побачив цей омріяний край. А маму на побачення з рідними Ометинцями ми таки возили! Вона пішла на цвинтар, провідала подруг, походила по обійсті, по хаті і сказала: «Везіть мене, діти, додому. В Канаду».

У Канаді Раїса Петрівна місцева знаменитість, вже вивчила кілька англійських слів, особливо люблять квітчасту хустину на її голові, бо тут таких не носять. Голоти готують українські страви: борщ, домашню ковбасу, печуть хліб, короваї, святкують всі великі православні свята, насіяли ромашок, посадили жасмин і вишню, Гриша зробив тин, навішали ометинецьких горщиків і в цьому затишному гніздечку живуть своє красиве життя.

– А ще доєдналися до нас старша сестра Ніна та брат Володя (ми з ним двійнята), – додає радості Аня. – Ото вже мамі втіха, що всі її діти поруч! Єдине у Бога просимо, щоб пожила ще, бо таке тут добро, що тільки живи і радій. Може, десь комусь щось не так, а нам дуже так.

Можливо, саме тут і варто помахати на прощання кленовим листочком читачам і відкланятись героям моєї розповіді, які зовсім скоро знову приїдуть на гостину до Ометинець. Ганна давно виношує ідею посадити в селі на честь свого прадіда Петра Пилиповича липову алею. А ще їх чекають сільчани і… безпросвітні будні простого українського народу, який все життя несе свою непросту ношу невдалих економічних реформ. Втім, родина Голотів на прикладі Канади тепер точно знає, що наша держава також нарешті зможе стати багатою. Втім, лише у двох випадках: якщо є свобода і, найважливіше, коли люди всередині країни будуть чесні.

Оксана ВДОВЦОВА,

член Національної спілки журналістів України