Про село, родину й Україну
Книгу знаного ветерана-лісівника і майстра пера Станіслава Змерзлого «Село, моє рідне село!..» перевидано за сприяння облдержадміністрації та обласної ради.
– У цій книзі я на фоні моєї родини написав про життя всіх таких родин і таких сіл, – розповідає Станіслав Іванович. – Написав досить колючо, відверто. Вперше видав її у 2010 році – за свій кошт і дуже малим тиражем. А тепер письменники Вадим Вітковський і Михайло Каменюк запропонували перевидати цю книгу в серії «Моя Вінниччина».
Станіслав Змерзлий присвятив цей фолівант спогадів своїм батькам – Павліні Бенедиктівні та Івану Петровичу. Книга є своєрідним освідченням автора в любові до його малої батьківщини – села Шура Брацлавська, також до жителів, природи і духовної спадщини цього мальовничого та стражденного краю. В оформленні обкладинки використано художнє фото, зроблене гендиректором Державного спеціалізованого лісозахисного підприємства Володимиром Чудаком.
«Перед нами спогади переважно про дитинство та юні літа самого автора, а ще точніше – про свій рід: дідуся з бабусею, батька з матір’ю… Ці спогади передано так, що перед тобою постають не лише конкретні люди, – за ними бачиться все наше подільське село, невимовно трагічне долею своєю, що сьогодні з часової відстані відчувається дуже виразно. Українське село щезає, і деякі важливі причини цього ми знаходимо у спогадах Станіслава Змерзлого. І все ж таки у них домінує тепла, сонячна нота, бо дитинство, юність для кожного з нас – найдорожчий спомин. Лихе забувається, а ранок твого життя завжди з тобою…». Такі міркування про цю працю Станіслава Змерзлого написав літературознавець і письменник Анатолій Подолинний. А професор-лісівник Петро Вакулюк висловив переконання, що книга «Село, моє рідне село!..» служитиме національно-патріотичному вихованню, а отже відродженню України.
З її сторінок читач дізнається про історію села Шура, про його краєвиди, які видно, мов на долоні, з висоти Баліцької гори; про його пагорби, кутки, вулички, садки, ниви й пасовища, про річечку Кумбарну і про копальні білої та червоної глини, завдяки яким ця місцина здавна славиться гончарством. А найгловніше – дізнається про долі людей, рідних і земляків автора.
Його дідуньо Бенедко (Бенедикт Підлісний) «любив життя крепко». Збудував (не встиг добудувати) хату, яку більшовики забрали під контору, бо була надто велика. Мав дві пари гарних коней, заробляв ними. Та невдовзі захворів на тиф і помер. А коней у бабусі забрали бандити… Другий дідусь – Іван Раковський – умів цікаво оповідати казкові історії про ліси і загадкові сили, що ховаються в них. Його предки працювали у поміщиків Потоцьких. Отримав лісогосподарську освіту, працював у казенних лісах Київського лісового департаменту, служив у царській армії.
«…В часи війни 1941-1945 років йому уже було за сімдесят. І ще в ті далекі-далекі часи я його не міг запитати, як він жив, де працював і що творилося від бурхливих подій 1917 року. Він просив мене ніколи про це не розпитувати і нічого із почутого з хати не розносити, бо сам собі наберешся біди. А з розповідей бабуні я знав, що він мав чотири смерті від всякої наволочі і садистських знущань. Став калікою з перебитим шашкою хребтом, переламаними ребрами, простреленою ногою. Тільки завдяки великій фізичній силі він став на ноги. А працелюбність і мовчання, мовчання, мовчання… продовжили його роки», – пише Станіслав Іванович, оповідаючи також про родинний символ любові до природи та до праці: антонівка, посаджена дідунем понад сто років тому, родить і досі.
Серед героїв книги і бабуня Зузя з польського роду Орловських, яка вчила онука трудитися, вірити в Бога і відчувати чужий біль, наче свій. Прожила 93 роки й поділилась багатьма спогадами, народними піснями та розповідями-придибенціями.
Розказує автор і про те, як у зв’язку з розробками незайманих лісів навколо села сюди було переведено працювати лісівника Петра Змерзлого (батькового батька) і його найстаршу дочку Федосю. Про те, як народився батько Іван, закінчив Брацлавську «українську» школу (інша була для росіян-старовірів), навчався в медучилищі, приїхав до родини в село, покохав 16-річну Павліну (майбутню маму Станіслава) і «відбив» її у старшого й заможнішого жениха… Про те, як батько накупив цікавих книг і, збираючись на війну, обіцяв малому синові читати їх разом після повернення, але не судилося… «Батько – завжди жива легенда» – таку назву має один із розділів книги.
З особливою шаною і ніжністю розповідається про маму. Як вона боролась зі злигоднями, працювала в колгоспному рабстві ланковою, під час війни пекла хліб для партизанів, за що двічі мало не загинула… Про вітчима Якова Євтроповича – ветерана війни, доброго і роботящого чоловіка з сусідньої Михайлівки. А ще про звільнення села в 44-му, про важке повоєнне дитинство, але зі своїми радощами – дитячими іграми, ліщиновими горіхами, катанням верхи…
Процитовано у книзі чимало пісень, які Станіслав Іванович називає рятівними. Також наведено перелік сільських імен, прізвищ та прізвиськ. Власне, цю книгу письменника-лісівника варто прочитати, і не лише землякам із Брацлавщини. Бо кожен у ній знайде щось спільне з історією своєї родини і своєї малої батьківщини.
Юрій СЕГЕДА
