Римська доба і фортифікації Ямпільщини
(Нарис про старожитності сіл Довжок, Біла, Гальжбіївка, Дорошівка)
Формуючи путівник старожитностями Вінниччини, що мають безпосередній стосунок до контактів давнього населення нашої області з античним «Pax Romana» (з латини – «Римським Світом»), потрібно розділити всі наявні пам’ятки на конкретні групи. Почну свій виклад із залишків фортифікацій (чи «квазіфортифікацій»), які протягом ІІ-IV століть нашої ери гордо зростали посеред лісів і пагорбів ямпільської частини Вінницького Подністров’я.
Село Довжок, раніше належне ліквідованому реформою 2020 р. Ямпільському району, славиться своєю старовиною. Закономірно, що на сільському кладовищі представлені плити 1740-х рр. Перший дерев’яний храм Воздвиження Хреста Господнього, як вважають дослідники, з’явився зусиллями сільської громади ще 1705-го. Однак, хоча краєзнавці та історіографи висловлюють сумніви стосовно давнини церковних будівель, я маю всі підстави віднести будівництво перших християнських культових споруд Довжка до IV ст. н. е. Одразу підкреслю: йдеться тут не про гонитву за дешевими сенсаціями, притаманну багатьом представникам локальної історіографії, а про виважений і скрупульозний аналіз топографії, картографування, розташування села.
Всьому «виною» географічні особливості течії річки Марківка, котра несе свої води колишніми Томашпільським, Крижопільським, Ямпільським районами, виступає лівою притокою Дністра (античного «Тіраса»). Витоки річки знаходяться поблизу села Колоденка (ліквідований 2020 р. Томашпільський район). Струмки та підземні потоки Колоденки формують суцільний потік самостійної ріки. На жаль, посеред ярів і балок Томашпільщини археологічні знахідки вкрай бідні. Вочевидь, дослідники ще знайдуться, але, найімовірніше, першим постійним населенням території стали польські осадники, що прибули до Брацлавського воєводства з Мазовії (після Люблінської унії 1569 року).
Хоча річка Марківка починається в місцях, не надто відомих археологічними знахідками, її південний напрямок створює враження розмаїтої мапи пам’яток на будь-який смак (неолітичних, трипільських, бронзової доби, скіфсько-сарматських, готських часів тощо). Найбільш видатними слід вважати околиці села Велика Кісниця, де Марківка впадає в Дністер. Там і справді треба шукати сліди римського прикордонного («лімесного») форту.
Довжок прикметний саме розташуванням на р. Марківка. Близько 1700-1705 рр. село відоме сучасникам як «Кетроси» (румунською – «Chetrosu»). Слово «Chetrosu» – відвертий латинізм, що перекладається як «камінний, закам’янілий, кам’янистий». Від 1705 до 1946 рр. село офіційно носило назву «Кетроси» (молдавани, румуни та подністровські євреї іменували його коректнішою латинізованою формою – «Кетросу»). Українізований топонім «Довжок» з’явився тільки після гіркого досвіду румунської окупації Буго-Дністровського міжріччя (1941-1944 рр.), коли окупанти та їхні бессарабські колаборанти нав’язували подністровським і придністровським українцям латинську графіку, румунську мову, історичні підручники з картами так званої «Трансністрії». Як згадують старожили, людей навіть карали побиттям палицями за незнання стандартних румунських звернень чи словосполучень (для прикладу, «Bună ziua», тобто «доброго дня!»).
Врешті-решт, для остаточного знищення румунсько-фашистських претензій (фашистський рух тодішнього Королівства Румунія називався «Garda de Fier» – «Залізна Гвардія») на українські терени Вінниччини, Чернівеччини, Одещини та Миколаївщини, ухвалювалися важливі рішення про слов’янізацію назв багатьох сіл, селищ і містечок. Так, 7 липня 1946 р. з’явився політично вмотивований Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських рад і населених пунктів Вінницької області». Цим указом стародавні «Кетроси» перетворювалися на теперішній «Довжок».
Скепсис краєзнавців щодо старовини села Довжок мають базу: знаменитий картограф України XVII ст. Гійом Левасер де Боплан не відзначив Кетроси на своїй мапі. Однак період 1569-1648 рр. (перед славнозвісною Хмельниччиною) характеризувався постійними збройними зіткненнями поміж польсько-козацькими загонами та молдавсько-турецькими прикордонними беями (Молдовське князівство тоді входило на правах напівсамостійного утворення до Османської імперії). Окремі населені пункти Подністров’я вимушено змінили традиційне розташування. Судячи з великої кількості зареєстрованих пам’яток археології, село Довжок на Ямпільщині залишалося населеним більшу частину своєї насиченої історії. Відсутність конкретних писемних згадок ще нічого не говорить. Головний факт, що стимулює подальші археологічні пошуки – великі групи курганів скіфсько-сарматської доби.
Зауважу: Кетроси згадуються деякими румунськими дослідниками як один із «оплотів» подністровського лімесу. Його будівництво тривало за римських імператорів Траяна (98-117 рр.), Адріана (117-138 рр.), Антоніна Пія (138-161 рр.). Особливої поваги заслуговують згадки видатного румунського історика Ніколае Йорга (1871-1940). Він зосереджував пильну увагу на римсько-візантійських старожитностях усього лівобережжя Дністра (включно з Ямпільщиною). Концепція Ніколае Йорга така: ще імператор Траян наказав будувати форти для розміщення окремих малих підрозділів римських розвідників у глибині «сарматсько-готського» тилу. Безпосередніми польовими роботами з археологічного вивчення потенційного розташування таких castellum (з латини – «форти», «замки») Вінниччина зобов’язана знаному краєзнавцю М. В. Потупчику. Його зусиллями 2002-го року село Довжок отримало спеціальні охоронні номери для курганів і курганних комплексів.
Наукові висновки з приводу курганів с. Довжок треба робити вкрай обережно. Однак ці кургани та курганні комплекси дуже багатошарові (складаються щонайменше з декількох культурних шарів). Нас цікавлять шари сарматської і готської присутності. Останню слід асоціювати з черняхівською археологічною культурою. Скажімо, готсько-сарматський шар презентує курган під охоронним №137. Можливі кельтські впливи помічені в кургані №138 (треба згадати про племена бастарнів, які заселяли терени півдня Вінниччини разом із сарматами напередодні встановлення готського панування бл. 150-240 рр. н. е.).
Кургани становлять безсумнівний інтерес для вивчення культових обрядів дослов’янського населення Вінницького Подністров’я за часів сусідства з римською провінцією «Нижня Дакія». 2001-го року М. В. Потупчик обстежив і пізніше зареєстрував також курган під №141 і поважний комплекс курганів під №140. В межах групи курганів с. Довжок варто виокремити гіпотетичний готсько-римський форт, де могли відбуватися дипломатичні переговори між римськими командирами прикордонних пунктів правого берега Дністра та готськими конунгами, а також традиційні лімесні торжища. Важливу роль, ймовірно, відігравала курганна група (3 кургани!), вивчена М. В. Потупчиком двома кілометрами південніше с. Довжок (пам’ятка №139). Візуальне обстеження даного комплексу також дозволяє віднести верхні культурні шари групи до аналогу «торжища» готського періоду. Оскільки готи були федератами Римської імперії з моменту ухвалення відповідного рішення імператором Авреліаном (271 р.), то і всі підконтрольні готам райони Подністров’я автоматично вважалися «своїми» з боку римських намісників.
До речі, курганна група с. Довжок, враховуючи топографію та результати палеогеографічного дослідження, свідчить про присутність «капища», з часом трансформованого в нехитрий християнський храм (бл. 330-х років). Тоді, за домовленістю з імператором Константином Великим (306-337 рр.), готи прийняли хрещення (за аріанським обрядом) від єпископа Ульфілли. Єпископ активно розробляв «готські письмена» – германський алфавіт грецькими літерами та давніми рунами, систематизований для християнських проповідей.
Отож можна погодитися з окремими румунськими авторами, що Chetrosu («Кам’янистість») спершу розвивалася біля течії Марківки як готсько-римський castellum, як осереддя «лімесної» (прикордонної) торгівлі. Тут діяв військовий форт, прилеглий до культових споруд. Якщо готи справді мали в межах сучасного Довжка власне капище, то християнська проповідь, розповсюджена «Римським Світом» («Pax Romana») після 325 р., точно торкнулася цього живописного села ще в IV столітті.
Нещодавно опублікована Інститутом археології НАН України монографія доктора історичних наук Бориса Магомедова «Пам’ятки черняхівської культури Вінницької області» (2022) звертає увагу також на поселення, «виявлені» М. В. Потупчиком біля села Біла.
Розташоване на відстані п’яти кілометрів від Ямполя село вперше згадується 1500 року як населений пункт Великого Князівства Литовського. Розташована поруч з Білою заповідна зона «Білянський ліс», треба віддати належне, зберегла географічну автентичність Ямпільського Подністров’я найдавніших часів. Лісиста місцевість та байраки допомагали сховатися представникам багатьох племен, що не хотіли чи не мали змоги вести кочовий спосіб життя. Подібні лісові масиви вважалися звичним притулком для готських поселень часів міграції 150-240 рр. н. е. (залишались прихистком готам до самого гунського вторгнення 375-376 років). Крім того, саме в «священних лісах» здебільшого проходили переговори між римськими легатами (послами) і племінними верхівками.
Хоча село цього року святкуватиме 523-річчя, М. В. Потупчик дослідив цілих два городища II-IV ст. н. е. поблизу с. Біла і тамтешнього ботанічного заказника, пов’язаних із римськими федератами-готами та, можливо, окремими давньослов’янськими общинами. Швидше за все, готська етнокультурна основа переважала в цих поселеннях. Однак ще до приходу готів і початку їхніх війн проти римлян («Скіфських війн» 230-270-х років) село Біла вже славилося культовими курганами. Цілий комплекс (аж 10 курганів!) робить Білу важливим історико-археологічним центром нашої Вінниччини. Звертаю увагу: частина курганів має яскраво виражений сарматський культурний шар.
Отож кургани с. Біла, хоча і розташовані ближче до Дністра, аніж комплекси с. Довжок, мають більше значення з позицій вивчення мінливості населення Ямпільщини, а також демонструють цікаві особливості автентичної топографії лімесної периферії римської провінції «Нижня Дакія» (йдеться про ботанічний заказник «Білянський ліс»). У свою чергу, комплекси с. Довжок, хоча і набагато менші за курганну групу с. Біла, гіпотетично можуть кваліфікуватися як готсько-римські поселення. Однак для підтвердження моїх думок, звісно, потрібні додаткові археологічні студії.
Пункт Біла розкинувся на мальовничому березі річки Мурафи, що, як і річка Марківка, є лівою притокою Дністра. На лівобережжі Мурафи, в свою чергу, лежить давнє село Гальжбіївка. Її заснування краєзнавці відносять до перших років XV століття (бл. 1400 року). Вважаю слушною думку про тюркське походження даної назви (можлива основа – «Гаджи-беївка»).
У с. Гальжбіївка виявлено повноцінне поселення черняхівської культури, де кількісно домінували римські федерати-готи. Поселення облаштовано за всіма стандартами фортифікації, котрими готи оволоділи під римським командуванням (воно дуже схоже на римські форти «Нижньої Дакії»). Звісно, говорити про римську військову присутність в межах населеного пункту надто претензійно, але тут селилися ті самі готи, що пройшли тривалу службу під римськими легіонерськими штандартами. Саме воїни-ветерани, частіше за все, посідали статус локальних конунгів у межах подністровських общин. Окремі дослідники, втім, звертають увагу на потенційно слов’янський культурний шар черняхівських поселень, що, однак, досі зіштовхується з великою академічною опозицією. Не існує остаточної відповіді науковців на питання – ким були представники черняхівської культури за етнічним походженням?
Більш виражене поселення зі свідченнями сарматсько-готсько-римських контактів розкинулося в межах села Дорошівка (нині входить до Ямпільської міської громади Могилів-Подільського району). Хоча жителі вважають умовною датою власного заснування 1600 р. (десь на початку XVII ст. тут, на правому березі р. Мурафи, виник козацький хутір), знаний археолог Михайло Артамонов (1898-1972) особисто локалізував тут велике черняхівське городище (датується ІІ-IV століттями). Належне археологічне дослідження відбулося ще в 1953 р. Саме городище, на відміну від фортифікаційних комплексів Гальжбіївки чи Білої, має відчутні ознаки римського мілітарного castellum (форту). Цей castellum лежить трохи південніше самого села, прихований закритим урочищем. Слід відзначити традиційні для римських прикордонних фортів розміри поселення і стандартну локалізацію «торжища» (ринку). Розмір городища – 400х150 м. Його надзвичайне значення для торговельно-економічного розвитку пізньоантичних міжнародних контактів підкреслив також археолог Павло Хавлюк (1925-2001 рр.), додатково дослідивши локації городища в 1965-му. На території городища розкопано залишки гончарної кераміки, знайдено предмети побуту римсько-балканського походження.
Всі описані в статті випадки цікаві тим, що зазначені курганні комплекси та городища черняхівської культури презентують елементи насамперед римської лімесної фортифікації. Крім того, візуальне обстеження локацій дає змогу стверджувати про придатність кожного визначеного села для облаштування торгів, де цілком могли з’являтися римські та, пізніше, візантійські купці. Хоча кожне вказане поселення ще чекає свого повноцінного археологічного вивчення (новітніми методами), запевняю: їхня історико-культурна цінність полягає в підтвердженні факту тісних і постійних зв’язків між населенням Вінницького Подністров’я та найближчих римських районів II-IV століть нашої ери.
PS. У наступній статті знайдуть висвітлення пам’ятки римської старовини сіл Клембівка, Буша, Миронівка, Михайлівка, Петрашівка, Велика Кісниця. За підтримки редакції «Вінниччини», автор прагне підготувати повноцінний путівник римсько-візантійськими старожитностями Вінницької області. Далі буде!
Віктор МЕЛЬНИК,
кандидат політичних наук, юрист,
викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
член редколегії журналу «Всесвіт»,
лавреат премії ArsTranslationis імені Миколи Лукаша за переклади з латини,
член Національної спілки журналістів України
