Римська імперія на Вінниччині

20.01.202320.01.2023 Admin 0 коментарів

Підготовчі зауваження до історичного путівника

З давніх-давен терени Вінниччини входили в орбіту соціально-економічної та культурної історії загальноєвропейського масштабу. Торговельні шляхи Побожжя і Подністров’я конструювали розмаїту мапу етнополітичних контактів племінних союзів, які періодично контролювали наш сьогоднішній край. Звісно, з позицій історіографічних чи культурологічних досягнень ХІХ-ХХ століть, вкрай просто легковажити найдавнішою спадщиною пращурів-подолян, ставитися до культури предків з легкою іронією, зверхністю. Та й справді – чи можуть зрівнятися оборонні вали Могилівсько-Ямпільського Подністров’я з розгалуженими фортифікаціями римлян на околицях сучасного німецького Кельна? Чи здатні скельні монастирські обителі змагатися хоча би з екстер’єрами Константинопольської Святої Софії, дороговартісним архітектурним вбранням Ватиканського пагорба? Так, поставлені мною питання риторичні, але, перефразовуючи відому кожному простонародну приказку, в будь-якому риторичному питанні можна (і треба!) віднайти зерно раціонального ґатунку.

Де середньостатистичному досліднику-любителю шукати «римську Вінниччину»?

Передусім раджу кожному завітати до реформованого Могилів-Подільського району. Містечка, селища та села Могилів-Подільської, Яришівської, Ямпільської, Вендичанської, Мурованокуриловецької, Чернівецької територіальних громад характеризуються наявністю цікавих римських фортифікаційних укріплень – прямо в межах сучасного українського Подністров’я. Яскравий і неповторний приклад – територія Лядовського Усікновенського скельного чоловічого монастиря.

Римські укріплення з’явилися в межах вінницького Подністров’я за правління імператорів Доміціана (81-96 рр.) та Траяна (98-117 рр.). Немало для розгалуженої системи фортифікацій зробив і затятий будівничий Адріан (117-138 рр.). Археологічні, епіграфічні, нумізматичні матеріали дають змогу оцінити стабільність та неперервність римської військово-політичної присутності на землях означених територіальних громад щонайменше до перших років імператорства Авреліана (270-275).

Переданий нині до складу Могилів-Подільщини Ямпільський район мав раніше 86-кілометрову лінію кордону з Республікою Молдова. Площа району (788 квадратних кілометрів) відзначається найбільшою густотою римських пам’ятників Вінниччини. Так, лише на Ямпільщині зафіксовано 65 історично значущих одиниць, з-посеред яких вирізняються слов’яно-романські та римсько-готські стоянки, сарматські кочовища з елементами античного побутового начиння, елементи скельної епіграфіки, повноцінні військові укріплення, належні римським прикордонним фортифікаціям – так званій системі «лімес» («limes»).

Подільський скарб срібних денаріїв імператора Антоніна Пія

Залишки римського побуту характеризують два населені пункти, розкопані археологами в межах теперішнього села Біла. Там віднайдено скарби римських монет, окремі латиномовні та рунічні написи. Ймовірно, ямпільське село Біла слугувало мостом комунікації між германцями-готами, кочівниками-сарматами, прийшлими з лісової півночі слов’янами.

Якщо вірити пізньоантичним авторам, слов’яни-венеди почали міграцію в лісостеп зі своєї прип’ятсько-поліської прабатьківщини не раніше І-ІІ ст. н. е. Звісно, історики та археологи наразі вкрай жорстко дискутують з приводу реальності та навіть доцільності відповідного датування. Однак власне римляни культурно «розгледіли» наших безпосередніх слов’янських пращурів у межах буго-дністровського міжріччя, не раніше імператорства Доміціана (81-96 рр.) і Траяна (98-117 рр.). Однозначно слов’янським обличчя поселень наддністрянських і бузьких каньйонів виявляється лише в ранньовізантійський час – за імператорів Зенона Ісавра (476-491 рр.) та Анастасія І (491-518 рр.). У вказаний період римсько-візантійські джерела заміняють традиційний етнонім «венеди» на знайомий кожному читачу Михайла Грушевського (1866-1934) термін «анти».

Хто ж тоді етнічно переважав в період тривалого римського сусідства у межах Могилівщини, Жмеринщини, Тульчинщини та Гайсинщини?

Зводячи докупи різноманітні гіпотези сучасної історіографії, ми повинні врахувати географічні особливості подільської топографії. По-перше, сам термін Поділля за середньовіччя передбачав «поділ» наших лісостепових районів великою кількістю річок, каньйонів, балок, ярів, проміжних степових масивів. Тобто «Поділля», з історико-географічної точки зору, означало «перерізаний річками і скельними нашаруваннями лісостеп». Принаймні так Поділля мислили польсько-литовські «осадники» («колоністи») зразка XV-XVII ст. По-друге, «розділене» річками й потоками Подністровського і Бузького басейнів «Поділля» не давало змоги пращурам селитися в полі зору відкритого лісостепу. Отож усі віднайдені археологами стоянки чи поселення розташовані на річкових узбережжях і переважно захищені скелястими виступами. Нерідко йдеться і про печерні поселення. Останнє засвідчено наскельним живописом античного та середньовічного нашарувань в селі Буша (колишня Ямпільщина) або в Лядовському монастирі. По-третє, кожна річкова стоянка чи скельний пункт зводилися тимчасово! Ще з енеолітичних трипільських часів жителі українського лісостепу звикли до потреби постійної міграції. Пересування нових племен причорноморськими степами, кліматичні зміни, серйозні політичні трансформації на Балканському півострові – все це примушувало носіїв археологічних культур Прадавньої України займати цікаву позицію «вічних мандрівників». Поживши певний період біля скелястих виступів однієї річки, пращури заповідали нащадкам пошук вигідніших оборонно-торговельних рубежів. Ось чому архаїчні учасники майбутнього етногенезу українців перебували в перманентному динамічному русі. Вони досягли небувалої мобільності, але саме завдяки їй залишили нам так мало свідчень про практики постійного осілого життя хліборобів на теренах античного Поділля.

У момент запровадження режиму Римської імперії Октавіаном Августом (27 р. до н. е.) основними мешканцями лісостепової Вінниччини були іраномовні кочівники-сармати та підлеглі їхнім правителям кельтські племена бастарнів. Давньоримський історик Аппіан з Александрії (95-170 рр.), автор «Римської історії в 24 книгах», назвав кельтів-бастарнів «найхоробрішими мужами Європи». Вже за імператорства Веспасіана (69-79 рр.) бастарни активно рекрутувалися до складу римського війська. Вочевидь, вони полишали свої подільські стоянки та, супроводжувані союзниками-сарматами, рушали до найближчого римського міста Причорномор’я – величної Ольвії (нині її залишки розташовані в Миколаївській області). З Ольвії рекрутів-бастарнів спеціальні офіцери супроводжували до Фракії (сучасна Болгарія), де навчали бойовому ремеслу, інтегрували в латиномовний культурний простір… Після багаторічної військової служби частина рекрутів-кельтів поверталася додому, до сучасної Вінниччини, де археологи й досі знаходять солдатські поховання. Кладовища таких римських легіонерів слід вважати одними з найцінніших античних пам’яток цілої України.

Отож іраномовні сармати кочували степовими ділянками Вінниччини з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Підконтрольні їм бастарни переважно селилися на захищених каньйонами і скелями прирічкових пагорбах. Так вони ділили поміж собою подільський лісостеп. Саме в той період, між 101-106 рр. н. е., імператор Траян остаточно підкорив владі офіційного Риму давні землі волелюбних даків. Зникло ціле «Дакійське царство» (давньогрецькою – «базилея даків»), відоме ще з елліністичних часів. Кочовики-сармати і бастарни опинилися в прикордонні Римської імперії. Часи стрімко мінялися…

Як відомо, протягом 150-240 рр. племена готів здійснили грандіозну міграцію з півдня Скандинавії до Північного Причорномор’я. Близько 230-270 рр. готи вже воювали з римськими підрозділами провінції Нижня Мезія – адміністративної одиниці Римської імперії, що простягнулася від сьогоднішнього сербсько-болгарського кордону аж до українського Херсона. (Відтак, адміністративні межі цієї провінції включали всі приморські райони Одещини, Миколаївщини, частково Херсонщини, охоплювали українське Подунав’я, Білгород-Дністровський, Ольвію, доходили до гирла Дніпра!).

Готсько-римські конфлікти 230-270-х рр. здобули в історіографії цікаву назву – «Скіфська війна». Давайте не будемо забувати: Римська імперія, від правління Октавіана Августа та до часів розквіту середньовічної Візантії, завжди залишалася щонайменше двомовною. Західні провінції Римської імперії (Occidens) послуговувалися латиною, східні провінції імперії (Oriens) традиційно вживали загальнозрозумілу модифікацію давньогрецької – т. зв. «койне». Пізніше ці лінгвокультурні відмінності сильно вплинуть на деякі розходження поміж християнами західного обряду (Римським Папством) і християнами східного обряду (вірними Константинопольського патріархату). Однак церковний розкол відбудеться за середньовіччя. В античній же Римській імперії, протягом ІІ-ІІІ ст. н. е., грецьке «койне» і римська латина вважалися складовими частинами єдиної імперської освіченості та, відповідно, цивілізаційної ідентичності. Грецькомовні автори називали землі степової й лісостепової України «Скіфією», латиномовні хроністи воліли послуговуватися топонімом «Сарматія». Завдяки їхнім літературним потугам простори України до моменту картографування Гійомом де Бопланом і козацького повстання Богдана Хмельницького залишалися в очах освічених католицьких та православних авторів Європи або «Скіфією», або «Сарматією».

Отож, якщо читач візьме до рук римські трактати ІІ-ІІІ ст. н. е. і зверне увагу на повідомлення про війни римлян зі «скіфами» чи «сарматами», то йтиметься насправді про одні й ті ж самі племена. Для латинян всі жителі Подністров’я чи Наддніпрянщини – «сармати». Для еллінів (греків) ті ж самі мешканці – «скіфи». Однак після готської міграції 150-240 рр. н. е. етнокультурна мапа Вінниччини сильно змінилася.

Германомовний племінний союз готів володів централізованістю, дисципліною та військовою міццю. Готи завдали ряд нищівних поразок кочівникам-сарматам і кельтам-бастарнам. Врешті-решт, частина сарматів рушила в Дакію і Паннонію (просити офіційного захисту римських імператорів), тоді як кельти-бастарни швидко германізувалися. Таким чином, в ІІІ столітті простори між Дністром і Південним Бугом виявилися «вотчиною» готських зверхників. До стандартних картографічних назв українських земель («Скіфія», «Сарматія») додалася ще одна («Готія»). Звісно, «Готія» так і не прижилася в сфері публічної історичної науки, але сам факт підвладності Вінниччини готським «конунгам» слід вважати незаперечним.

Дакія була завойована імператором Траяном протягом 101-106 рр.

Траян, спільно з наступником Адріаном (117-138 рр.), організували на завойованих теренах нові провінції – «Верхня Дакія» і «Нижня Дакія». Перша збігалася із землями майбутнього Семигороду (Трансільванії), частково охоплюючи українські райони Закарпаття, Покуття та Буковини. Легіони Траяна розмістили передові форпости «Верхньої Дакії» у межах сучасних Тернопільської та Хмельницької областей. «Нижня Дакія», в свою чергу, приблизно збігалася з майбутньою середньовічною Волощиною (Валахією) та додатково охопила декілька районів теперішньої Республіки Молдова.

Після 106 р. Траян почав будувати на рубежах нових провінцій систему добре організованих прикордонних укріплень – так званий «лімес» («limes»). Вінницькі нумізмати, зокрема, знаний барський історик-краєзнавець Олексій Бакалець, славляться унікальними колекціями римських монетних скарбів. Усі відповідні зразки віднайдено в населених пунктах, прилеглих до облаштованого римлянами «лімесу». Ось чому такі нумізматичні колекції часто називають «лімесними денаріями» чи «лімесними монетними скарбами».

Оборонні укріплення «limes» (буквальний переклад – «лінія, кордон») – це єдина та централізовано керована протяжність насипних земляних валів, укріплених міцними дерев’яними балками і природними скелястими пагорбами. Кожні 15-20 км на валах зводилися дерев’яні (рідше кам’яні) фортифікаційні споруди – т. зв. «сastellае» (звідси походить всім відоме середньовічне «castle», тобто «замок»).

Зауважу: «розрекламований» імператор Траян (98-117 рр.) аж ніяк не був фундатором цього дива римської військово-інженерної думки. Limes почали зводити ще імператори Октавіан Август (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.), Тиберій (14-37 рр.), Клавдій (41-54 рр.), Нерон (54-68 рр.). Особливо прославилися видатні полководці-імператори Веспасіан (69-79 рр.), Тит (79-81 рр.), Доміціан (81-96 рр.). Останні напрацювали інженерно-фортифікаційний досвід уздовж річки Рейн та на верхньому Дунаї. Для прикладу, Доміціан багато зусиль доклав задля укріплення правого берега Дунаю (грецькою – «Істру»). Воюючи проти даків, Доміціан планував укріпити римські володіння в Бессарабії, навколо причорноморської Ольвії, у підконтрольному римлянам Криму.

На відміну від попередників, Траян точно усвідомив: спокій стратегічно важливих балкансько-грецьких провінцій Імператорського Риму залежить виключно від повномасштабного «пересування» самого кордону на північ. Ось чому в 101-106 роках легіони Траяна знищили укріплені міста даків, маршовими походами досягли Дністра, Серета, закарпатської Тиси…

Надії Траяна на романізацію даків справдилися досить швидко. Допоки корінне населення сучасної Румунії активно включалося в сферу впливу римської цивілізації, Траян почав активно будувати земляні фортифікації у своїх найвіддаленіших північних володіннях. Римська мрія про контроль над таємничою «Сарматією» (вона ж «Скіфія» по-грецьки) поступово ставала реальністю… Крім того, саме Траян зайнявся будівництвом розгалуженого «лімесу» в Аравії, Йорданії, Месопотамії, що мало перерізати іранцям (головним ворогам Імперії) та войовничим арабам шляхи набігів углиб Сирії. Наступник Траяна, імператор Адріан, як відомо, спорудив знаменитий «Адріанів вал» у римській Британії…

До речі, словосполучення «Траянові вали» часто не стосується самого Траяна. Над спорудженням валів працювали легати (повноважні представники) Антоніна Пія (138-161), правителя-філософа Марка Аврелія (161-180), переможця германців Септимія Севера (193-211). Однак, якщо йдеться про Траянові вали між містами Борщів (Тернопільська область) та Кам’янець-Подільський (Хмельницька область), а також розгалуженої системи відповідних укріплень над Серетом і нижнім Збручем, то, як дослідник, я цілком певен: залишки фортифікацій у вказаних місцях будувалися в якості свідчення найглибшого проникнення римських легіонів до просторів «готсько-сарматської» півночі. Як на мене, особливий інтерес представляють залишки римського лімесу біля сіл Гермаківка, Залісся, Кудринці, Окопи, Білівці, Мілівці.

До слова, в межах сучасної Одещини потужне історичне значення для подальшої роботи археологів зберігає ще й «Нижній Траянів вал», лімесні споруди котрого безперервним ланцюгом єднають курортне селище Затока та стародавню античну Тіру (тепер стародавня Тіра – це Білгород-Дністровський, відомий своєю Аккерманською фортецею, збудованою за часів молдавсько-османського панування).

Видатний польсько-американський історик-візантиніст Оскар Халецький (1891-1973) написав: «З усіх європейських народів, румуни завжди особливо пишалися своїм походженням від римських колоністів. Останні, незважаючи на всі мінливості подальших віків, усе ж залишилися на території колишньої римської провінції Дакія». Нескладно здогадатися: навіть сам етнонім «румуни» («români») походить від «Populus Romanus» («Римський Народ»).

Цікаво: у римському публічному праві терміном «romani» («римські») визначали колоністів – осадників, які виїжджали з густо заселених батьківських берегів Середземномор’я до щойно завойованих віддалених імператорських провінцій, воліючи безкоштовно отримати земельний наділ, власність та багаторічне звільнення від оподаткування. Така схема, до речі, дуже сильно нагадує пізньосередньовічну практику полонізації України так званими «осадниками» римсько-католицького обряду з Мазовії та Великопольщі. Мала залюдненість лісостепів Побожжя та Наддніпрянщини, паралельна перенаселеність Польщі примушували земельних латифундистів-магнатів передавати цілі райони «українних кресів» під пряму польську колонізацію. Дане питання знайшло прискіпливе та академічно зважене висвітлення в працях краєзнавця-подолянина Валентина Отамановського (1893-1964).

Хоча римляни зуміли досягти швидких успіхів у культурній романізації Дакії, але в ІІІ столітті Імперію охопила надзвичайно гостра та всебічна криза (тривала вона приблизно з 235 по 270 рр. та, мабуть, найбільше спричинилася до подальшого політичного занепаду західних провінцій Імператорського Риму, навіть більше, аніж Велике переселення народів IV-V століть). Боротьба різноманітних претендентів за імператорський трон, громадянські війни, поява морського піратства, епідемії, розквіт сепаратизму на прикордонному з Іраном Близькому Сході зробили утримання Дакії за рахунок скарбниці Імперії надто дорогим задоволенням. Рішення далося Риму непросто, але воно вплинуло на всю подальшу історію лісостепової України, включаючи Вінниччину.

У 271 р. імператор Авреліан офіційно передав «Нижню Дакію» та «Верхню Дакію» в «користування» готам – тим самим германомовним племенам, що з початку ІІІ ст. н. е. володіли буго-дністровським міжріччям.

Підкреслюю: імператор надав подністровським і бузьким готам саме «право користування», а не «право володіння». Кожен грамотний юрист добре розуміє, що я маю на увазі… Римська імперія де-юре залишалася власницею колись завойованих Траяном провінцій, але «тимчасово» передавала ці провінції сусіднім германцям-готам «для політичного користування». Головною умовою такої адміністративно-територіальної «реформи» значилася колективна клятва вірності, що її готські вожді виголосили на користь Римської імперії.

Угода вказаного штибу укладалася між римськими імператорами та варварськими племенами на підставі давно функціонуючого правового режиму lex foedus. З одного боку, варвари-готи оголошувалися «федератами» Римської імперії, отримували офіційний статус у політичній системі держави, набували положення оплачуваних військовослужбовців, користувалися особистим імператорським заступництвом. З іншого боку, федерати-готи зобов’язувалися приходити на допомогу Римській імперії за першим покликом, мусили підтримувати імператорів військовими контингентами в будь-якій місцевості (для прикладу, федерати-готи і федерати-сармати, походженням з українського лісостепу, помічені вченими-археологами в легіонерських похованнях Британії, Сирії, Вірменії, Месопотамії). Так чи інакше, своїм рішенням про надання готам lex foedus на Дакію Авреліан також захищав прадавні античні колонії у Північному Причорномор’ї – Тіру, Одесос, Ольвію, Херсонес.

Період правління Авреліана (270-275) дуже прикметний. Після укладення «федератської угоди» з готами (271 р.) імператор надав аналогічний статус «федератів» ще й причорноморським сарматам. До свого пишного титулу він доєднав епітети – «Дакійський», «Готський», «Сарматський». Найголовніше ж, що важливо для читачів: власними правовими актами імператор Авреліан запустив маховик ще однієї грандіозної міграції. Готи змістили власний політичний центр з буго-дністровського міжріччя в провінцію «Нижня Дакія», тоді як сармати перекочували на південний захід. Опустілі місцевості зайняли слов’яни – вихідці з лісових масивів північніше Росі та Тетерева. Хоча слов’яни проживали в буго-дністровському регіоні і раніше, але лише юридичне рішення імператора Авреліана, стимулюючи міграцію готів на південь, дозволило нашим безпосереднім предкам зміцнити етнокультурні позиції в регіоні, що зветься нині Поділлям.

Срібні денарії імператора Траяна – звична знахідка для античних поселень Вінниччини

Дивує своєю римською спадщиною не лише Подністров’я, географічно близьке до римської Дакії. Звернімося до Побожжя. Так, значні романістичні впливи ІІ-ІІІ століть н. е. фіксуються навіть в межах Гайсинщини, здавалося б, достатньо далекої від лімесних берегів Дністра. Ліквідований реформою 2020 р. Тростянецький район славився своїми слов’яно-романськими поселеннями поблизу села Скибинці. Як і римські укріплення біля наддністрянської Яришівки, Скибинецьке поселення мало скельний характер і, вочевидь, колись відігравало важливу тактичну роль.

Там же, в Середньому Побожжі, на гайсинській землі розкинулося село Семенки. Поряд із унікальними знахідками протослов’янського (антського) періоду, стоянка в Семенках прикметна насамперед романськими пам’ятками. Йдеться не тільки про нумізматичні зразки, але й про форму спорудження житла, його внутрішнє начиння, специфіку поховальних обрядів, античні набори жіночих прикрас. У Семенках археологами досліджено аж 29 слов’яно-антських жител!

Що ж примушувало римлян воювати проти даків, витрачати грандіозні зусилля на романізацію величезних теренів нових провінцій, утримувати за рахунок імператорської скарбниці віддалені та економічно невигідні портові міста Криму чи Північного Причорномор’я? Чому, зрештою, римляни облаштували Траянові вали на Тернопіллі, Кам’янеччині та на вінницькій Могилівщині? Як дістатися до «укріплень Траяна» в межах нашої області, де можна побачити справжні залишки римського «лімесу», не виїжджаючи поза межі рідного краю? В наступній статті спробую відкрити ці «секрети».

P.S. У наступній тематичній статті знайдуть висвітлення пам’ятки римської старовини сіл Довжок, Біла, Клембівка, Дзюбівка, Дорошівка, Буша, Гальжбіївка, Миронівка, Михайлівка, Петрашівка, Велика Кісниця. За підтримки редакції «Вінниччини» та колег-науковців, автор прагне підготувати повноцінний путівник римськими та, додатково, візантійськими старожитностями Вінницької області. Далі буде!

Віктор МЕЛЬНИК