«Священник – це воїн із хрестом в руках…»

– каже митрофорний протоієрей 45-річний Михайло Бабій, котрий наразі служить військовим капеланом при 40 полку Національної гвардії України ім. Данила Нечая (в/ч 3008 м.Вінниця)

Випробування, які загартовують

Отець Михаїл родом із Теребовлянського району Тернопільської області. На Вінниччині – із 1999 року. Сюди із благословення тогочасного настоятеля УПЦ КП патріарха Філарета прибув служити одразу після закінчення Київської православної духовної академії. А першим місцем «роботи» молодого священника став Погребищенський район.

За словами отця Михаїла, на той час там існувало лишень дві парафії Київського патріархату. І попри те, що ця частина Поділля сусідить із Київщиною, українського у місцевому церковному житті було дуже мало. Відтак, довелось долати просто шалену протидію не лише проросійськи налаштованих мирян та духовенства, а й представників тогочасної місцевої влади. Втім, опоненти прорахувались. Створене ними моральне «агресивне середовище» лише загартувало молодого священника. Відтак, через півтора року у центрі Погребища вже красувалась діюча капличка, споруджена стараннями отця Михаїла. А в самому районі було створено більше десятка парафій. Словом, «курс молодого бійця» герой нашої розповіді пройшов на «відмінно». Тож, як сам тепер каже: «Клопотів і турбот було надзвичайно багато, але, дякувати Богу, вони мене тільки загартували. Все це зробило з мене не просто священника, а духовного воїна…Тому я вдячний за всі випробування…».

А потім з наказу церковного керівництва у грудні 2000 року отця Михаїла переводять до Вінниці. А оскільки служити йому випало в районі Військового містечка, то повторилось все раніше пережите у Погребищенському районі. Знову: погрози, образи, шантаж… Дійшло до того, що споруджений ним у березні 2001 року на перехресті вулиць Олега Антонова та Чехова хрест вже через два з половиною місяці, якраз на День Перемоги, було зламано. Однак тернополянин виявився «міцним горішком». Так що незабаром на місці знищеного хреста він розпочав будівництво невеликого, але дуже красивого храму Святих Первоверховних апостолів Петра й Павла. Наразі він вже майже завершений. Лише необхідно завершити розпис на стінах та облаштувати подвір’я  плиткою.

– Все робилось методами «народної будови», – каже отець Михаїл. – За підтримки небайдужих, патріотично налаштованих людей. При цьому зіткнувся із дуже великими проблемами під час оформлення земельної ділянки. До кого я тільки не звертався, куди не ходив, з ким не перезнайомився. Тому що земля належала Міністерству оборони, і переоформити її під релігійні потреби було дуже й дуже непросто. І тут нам дуже допоміг директор «Подільского проектного інституту» Василь Чубатюк. Я йому надзвичайно вдячний, бо він досі багато чим сприяє громаді.

«Не так складно, як благословенно»

– Чи важко бути священником Української церкви в незалежній Україні, зокрема на Вінниччині?

– Не так складно, як благословенно… Ти просто несеш тягар. Він важкий, але він водночас і приємний. Щоб ви розуміли: в Українській церкві служити важко, бо ще донедавна була велика протидія. І все це тривало аж до отримання Томосу. Однак тепер все стало набагато легше. Народ став більш свідомим, небайдужим, ніби почав прокидатися. Як колись Леся Українка казала: «Народе мій, вставай! Ти будеш вільний!..». А от до отримання Томосу протидія була шалена. Прибічники Московського патріархату, їхні священники, парафіяни, котрі тут у містечку живуть, то вони на той час просто не сприймали Української церкви. Тому мене ображали й обзивали по-всякому, погрожували. Всього було… Тому в утвердженні Української церкви на Вінниччині існувало чимало складних моментів. У містечку, де я мешкаю, населення специфічне. Тут чимало відставних військових, які тут оселились ще за часів Союзу. Але, слава Богу, навколо нашої церкви об’єднались чимало патріотично налаштованих людей. Тому що церква – це ж не просто інституція, куди можна прийти і помолитись.  Навколо неї формується нація. Саме тому наші вороги нас так ненавидять. Вони розуміють, яку небезпеку ми їм створюємо.

– Ви сказали, що зараз ситуація змінилась, і люди стали більш свідомими.

– Так, і я з великою приємністю хочу це зазначити. З отриманням Томосу кількість лише моїх прихожан зросла на третину. І це не просто люди, котрі просто ходять до церкви. Ні. Вони глибоко віруючі, щирі патріоти, котрі вболівають за власну державу й церкву. Ми молимось українською мовою за утвердження України, за її захисників та за полеглих героїв. Я робив це ще із самого початку війни. Досі пам’ятаю, як наприкінці літа 2014 року один із «московських» священників відмовився ховати полковника Євгена Пікуса. Він був прикордонником і загинув у Луганській області від кулі снайпера. Це був перший похорон загиблого воїна. Дуже важкий похорон: молодий чоловік, 35 років… Досі пам’ятаю сльози його батька Михайла Григоровича. Приїхав до мене і каже: «Просив священника, щоб відспівав, а він відмовився: «Я його туди не посилав…». Батько плакав отакими сльозами, я не міг знайти слів, аби його заспокоїти. Потім після похорону Михайло Григорович підійшов до мене і сказав, що коли в Української церкви є такі священники – значить його син загинув недаремно.

Священник, волонтер, капелан…

– Що спонукало вас стати військовим капеланом, і коли це сталось?

– Як і в багатьох капеланів, все розпочалось із волонтерської діяльності. Спершу на початку лютого 2015 року разом зі ще двома священниками з Вінниччини повезли допомогу воїнам. І десь невдовзі після повернення мене викликав до себе у єпархію наш високопреосвященніший архієпископ Вінницький і Тульчинський, владика Михаїл. Викликає і каже, що до нього звернувся старший офіцер по роботі з особовим складом 40 полку НГУ (військова частина 3008). Це тут, у Вінниці, і попросив якогось священника, котрий би міг духовно опікуватись воїнами. Я погодився, тим більше, що десь у той час в Україні й почав зароджуватись інститут військових капеланів.  І от спершу на волонтерських засадах, а з 5 травня 2017 року вже офіційно, обіймаю посаду військового капелана. Відтоді вже пішов п’ятий рік.

– Наскільки складно бути саме військовим капеланом?

– Складно тоді, коли ти бачиш сльози воїнів. Розумієш, що відбувається в цей час у їхніх душах. От їдеш до хлопців на передову й думаєш: «Так, про те потрібно сказати, на тому наголосити, на інше звернути увагу…» Але коли приїжджаєш, зустрічаєшся з ними, то все попередньо надумане відходить кудись у сторону. І в цей час говориш те, що потрібно сказати саме тут і саме їм.  Про те, від чого болять саме їхні душі. Тому що панотець тримає в руках не зброю, а хрест. Він боронить, надихає, захищає, благословляє, укріплює і навіть однією своєю присутністю  змушує ставати людей кращими. Як мені сказав якось один солдат: «Отче, коли ви тут, то ми навіть менше матюкаємось…» Тобто, вони розуміють, що раз є священник, значить потрібно хоч трішки стримуватись.

– Які труднощі виникали на початку роботи військовим капеланам?

– Зараз труднощів набагато менше, оскільки у військах відпрацьована сама структура синодального управління військового духівництва. Зокрема, при багатьох військових частинах споруджено каплиці. Коли ми в’їжджаємо в зону ООС, там також є молитовні каплички. І ми вже можемо взяти там святі дари  і проїхати по тих підрозділах, чиї військовослужбовці виявили бажання прийняти святе причастя. Або просто помолитись, щоб священник покропив святою водою і сказав солдатам повчальні слова, що вони захищають Україну, що їх ніхто не забув і що на них чекають рідні. Адже втішливе та обнадійливе Божественне слово, як вчив апостол Павло, «гостріше всякого меча двогострого». Саме тому військові капелани й рушають у довгу й нелегку дорогу. Часто під обстрілами снайперів та важкої артилерії, але вони їдуть, щоб донести потрібні слова тим, хто їх потребує.

«Ви не вбивці. Ви – захисники»

– Воювати непросто… Доводиться стріляти і вбивати…

 – Так. На те і війна. Але не ми її хотіли, і не ми її розпочинали. Мені доводилось спілкуватись зі снайперами, котрі стовідсотково убивали. Тому найперше їм кажу, що вони не убивці, а захисники. Звісно, всі вони роблять дуже великі й здивовані очі. Заповідь «Не убий» потрібно розуміти правильно. Ви стоїте зі зброєю в руках для того, аби зупинити ворога, щоб він не прийшов на твою землю та не вбивав твоїх рідних і близьких. Не руйнував те, що побудоване важкою працею. Саме тому ти не убивця, не злочинець, не грішник перед Господом. Ти – захисник. А от коли до твоїх рук потрапить ворог, то вже тоді не маєш права над ним знущатись. Тому що в такому разі із захисника перетворишся на агресора і вбивцю. Здавалось би, прості слова, але вони працюють. Отак я їм кажу. І воно працює. В 2014-2016 роках, коли велись активні бойові дії, мені кілька разів доводилось спілкуватись із бійцями, які потрапляли в полон до чеченців. Але, слава Богу, вони звіди повернулись. Після того вони перестали бути невіруючими. Звісно, невеличкий відсоток атеїстів існує, але на війні всі швидко навертаються до віри. Там, в окопах, під обстрілами, поміж життям і смертю, атеїстів нема. На війні питання існування чи неіснування Бога відсутнє. Якось один із офіцерів розповів мені, що їм вдалось вижити тільки тому, що він  забув зачинити задній люк на БТРі. І коли в їхню «броню» влучив кумулятивний снаряд, то їх всіх чотирьох просто викинуло назовні. Звісно, всі отримали контузії, поранення, але залишились живими. «Ну скажіть: як я міг не зачинити люк? – раз за разом запитував мене цей офіцер. – Це ж і осколок туди міг залетіти, і куля, і граната влетіти. Тож раз заліз у «броню», то зачини за собою «двері». А от – не закрив… У результаті влучення, здавалось би, неминуча смерть, але всі залишились живі…» Що це, як не рука Господа???

«Нас не зламати»

– Як часто доводиться виїжджати з Вінниці в зону ООС?

– Раніше бувало, що й двічі на рік кожного разу впродовж місяця. Для прикладу, минулого року був у червні та грудні. Цього року мав лише одне відрядження, тому що кількість капеланів зростає.

– Які враження від поїздок?

– Можу сказати єдине – наших воїнів не зламати. Це не 2015-2016 роки. Тоді багато хто з хлопців боялись смерті. Зараз вони вже нічого не бояться. У них міцний бойовий дух. Їх можна знищити, але не зламати. Тим більше, що вони чудово знають, за що вони воюють. За Україну! Щоб на нашій землі був мир, і щоб вся оця зараза не проникала далі. Оце найкраща мотивація.

– Доводилось спілкуватись із місцевими жителями?

– Так, і не один раз. Особливо, коли вони бачать поміж військовослужбовцями священника. Як правило, вони дуже дивуються і практично кожного разу запитують: «А що ти тут батюшка робиш?» А я їм відповідаю, що працюю над тим, аби наше військо було духовним. Саме тому перебуваю тут разом із солдатами. Моя форма така ж, як і в них: тільки без зброї та на погонах знак хреста. Не знаю, як кому, але здебільшого доводилось зустрічати позитивних людей. «Кривих» поглядів вже набагато менше, ніж у попередні роки. Зараз багато кому відкрились очі на Росію, Україну, війну. Що ж до теперішньої діяльності, то практично кожний день відвідую військову частину 3008. Саме зараз на її території йде будівництво храму Святого Великомученика Юрія Переможця, який має бути завершено вже до кінця року. Крім цього, постійно спілкуюсь із військовослужбовцями, а особливо молодими солдатами. Тому що з них слід зробити достойних воїнів. Адже до початку присяги вони мають знати не лише 10 заповідей, а й берегтись від різних гріхів та спокус, уміти налагоджувати стосунки із друзями.

– Отець Михаїл, зараз маєте можливість сказати кілька слів нашим читачам. Що б ви хотіли їм донести?

– У православних християн досі триває пасхальний період. Ми ще досі прославляємо воскреслого Христа. Але я хочу всім нагадати, що коли були великі й важкі Христові страждання на Голгофі, то після цього настало воскресіння. Наша країна також переживає дуже страшні моменти страждань і становлення національного та церковного. Але маємо знати, що як воскрес Спаситель, так відродиться й наша країна. Тому я всім бажаю твердої віри в Господа. Надії та сподівання на краще. А також любові до ближнього. Тому що саме ці ознаки вказують на те, що ми учні Христові.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: отець Михаїл Бабій