Село Буша в римсько-готському об’єктиві
(Гіпотези та факти)
Кожна поїздка до Буші – історико-археологічне свято. Жоден любитель української старовини не може знехтувати комплексом пам’яток тамтешнього Державного історико-культурного заповідника. Статус і загальнонаціональне визнання село отримало Постановою Кабінету Міністрів України (18 серпня 2000 року). Ключовим аргументом, безперечно, виявилися археологічні дослідження 1953 р. Тоді знаний археолог Михайло Артамонов (1898-1972) особисто очолював розкопки комплексу трипільського поселення VI-III тисячоліть до н. е. Хоча трипільську спадщину Буші засвідчив директор Державного Ермітажу (Артамонов обіймав посаду з 1951 по 1964 рр.), але внесення трипільської стоянки до охоронного реєстру комуністична влада здійснила лише в 1971 р. При цьому залишки римських матеріальних і духовних впливів не знайшли належного висвітлення дотепер. Нижче я спробую заповнити прикру прогалину.
До опрацювання подністровських археологічних матеріалів приєднався тоді ще молодий історик Михайло Брайчевський (1924-2004). 1955-го Брайчевський успішно захистив кандидатську дисертацію – «Римська монета на території України». Видання однойменної книги (1959) презентувало важливе культурне значення римсько-готських контактів для минувшини Вінниччини.
Залучення до археологічних і нумізматичних досліджень Михайла Брайчевського відтворює дослідницьку методику М. Артамонова: під час вивчення того чи іншого населеного пункту шар кожної окремої археологічної культури отримував персонального дослідника. Підхід Артамонова надзвичайно плідний, його слід використовувати сьогодні. (Якщо ми розкопуємо скіфський або сарматський курган, то повинні обов’язково долучати фахівців із греко-римської античності та славістики і, навпаки, якщо досліджуємо якесь античне поселення, то ніяк не обійтися без додаткової експертизи спеціалістів-славістів або скіфознавців).
З-посеред усіх археологічних пам’яток Вінницької області комплексу Буші пощастило найбільше. По-перше, вкрай давнє поселення трипільської культури найновішими методами досліджував «сам» директор Ермітажу, академік Польської академії наук Михайло Артамонов. По-друге, в 1883 році Бушанський печерний храм вивчав тодішній декан історико-філологічного факультету Київського університету, професор Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908). По-третє, бушанський барельєф розрекламував ямпільський шляхтич Ромуальд Остоя-Овсяний, який нібито вперше побачив пам’ятку 1824-го. З того часу Овсяний не припиняв уживати заходів до збереження бушанських петрогліфів (петрогліф – давньогрецькою «кам’яне зображення»), побудував перший прообраз музею, навіть пробував жити в печері. По-четверте, інший представник шляхти (черкаської) Михайло Старицький (1839-1904) написав епічний художній твір – «Облога Буші. Історична повість з часів Хмельниччини» (1891). Подвиг українських козаків 1654 р. знайшов згадку і в програмній монографії «Богдан Хмельницький» (1954) видатного вітчизняного історика державницького напрямку Івана Крип’якевича (1886-1967).
Відповідно, культурно-історичний феномен козацької Буші знаний кожному освіченому українцю. Однак Бушу слід розглядати ще й у контексті важливого всесвітньо-історичного процесу – римсько-імперського впливу на готське Подністров’я ІІ-V ст. н. е.
Сьогодні Буша має доволі скромне населення (бл. 800 жителів). Топографія села дуже вигідна зі стратегічно-оборонної точки зору – населений пункт лежить поблизу впадання р. Бушанка в р. Мурафа (притока Дністра). Бушанка (альтернативні назви – «Каламашівка», «Каламанівка») несе води від с. Сапіжанка (колишній Шаргородський район) до Буші. 41-кілометрова річка оточена мальовничими каньйонами, непрохідними порогами. Ось чому тут завжди селилися пращури подолян. Долина слугувала прихистком готам і слов’янам у період черняхівської археологічної культури (ІІІ-VІ століття н. е.).
Мої топографічні й історико-географічні оцінки течії Бушанки дозволяють локалізувати поблизу три кургани сарматського типу, а також збудований готами «castellum» («форт») римсько-імперського типу.
В місці злиття Бушанки й Мурафи терени Буші залишалися заселеними безперервно. У межах села наявні знахідки не лише трипільської культури (загальне датування бл. 5000 – 2650 рр. до н. е.), Бронзової доби (бл. 3200-900 рр. до н. е.), чорноліської фракійської культури (бл. Х-VIII ст. до н. е.), але і кераміка черняхівської культури (ІІІ-VІ ст. н. е.).
Михайло Артамонов вважав носіїв чорноліської культури фракійцями. Тобто чорноліська стоянка Буші виступала мостом між Східноєвропейською рівниною та Балканами в ранньогрецький період. У свою чергу, повноцінний населений пункт Бронзової доби локалізував і вивчив археолог М. В. Потупчик (2001). Знахідки фракійського, кельтського (плем’я бастарнів), германського (плем’я готів) типів сусідять в Буші зі слідами скіфсько-сарматської кочівницької присутності (кургани, кераміка, металеві вироби).
Швидше за все, саме черняхівці-готи спорудили на правобережжі Бушанки печерний (скельний) храм. У 1824 р. «відкриття» культової споруди здійснив Ромуальд Остоя-Овсяний. Бушанські петрогліфи, зазнавши «додатків» і «реконструкцій» Овсяного, стали об’єктом прискіпливої академічної уваги Володимира Антоновича (1883). Стели, наскельний розпис, барельєф Бушанського печерного храму не мають аналогів у Подністров’ї. Прикметно: носії черняхівської культури облаштували сакральне місце в природній печері. Незважаючи на прагнення багатьох учених будь-що віднести Бушанський барельєф до розряду давньослов’янських святилищ, детальний огляд і розшифрування образів наскельного живопису (петрогліфів) свідчать про готсько-римський (можливо кельтсько-римський) вплив.
Ромуальд Остоя-Овсяний виявив пам’ятку після землетрусу. Він вважав печеру обителлю християнського відлюдника, датував її XVI ст. На думку Ростислава Забашти, Остоя-Овсяний додав до першопочаткового барельєфу багато власних зображень, написів. Зокрема, шляхтич поставив відмітку про «1524 рік» – дату руйнівного татарського набігу на Бушу. Р. Овсяний також залишив персональний автограф і ряд християнських символів, в т. ч. позначення Святої Трійці. Однак спеціальний античний інтерес мають зовсім інші зображення – найстаріший шар барельєфу.
З лівого боку прадавній художник витесав дерево, на гілці котрого примостився «півень». Перед деревом, навколішки, схилилася людина в молитві. Позаду, на постаменті, стоїть олень. У верхній частині вирізаний прямокутник. Система образів, безперечно, потребує дешифрування. В Р. Овсяного цей сюжет викликав асоціацію з монастирськими обітницями єгипетського пустельника Онуфрія Великого (жив бл. 320-400 рр.), тоді як В. Б. Антонович однозначно заявив – перед нами залишки язичницького капища.
Дійсно, навпроти барельєфу знаходиться типово язичницький вівтар («жертовник»), призначений для продуктів харчування, різнотрав’я, предметів матеріального побуту, коштовностей. Якщо картина барельєфу і викликає більше запитань, ніж відповідей, то безпосереднє розташування вівтаря свідчить на користь твердження Антоновича.
Працюючи з різноманітним епіграфічним матеріалом (зокрема, вирізьбленим на камінні), висловлюю припущення про готське або бастарнське походження композиції. Аж ніяк не відкидаю ідей Овсяного щодо життя в Буші подвижника-відлюдника. Впевнений – в печерах «Гайдамацького яру» неодноразово влаштовувалися чернецькі обителі. Однак вони були продуктом пізніших часів, наслідком візантійських впливів.
Перш за все, звертаю увагу на кельтську знакову систему барельєфу. Як відомо, бл. 150-240 рр. н. е. готські племена успішно мігрували з узбережжя Балтійського моря до України. Подністров’я знаходилося в генеральному об’єктиві їхньої уваги. Втім, на півдні Вінниччини готів «зустріли» кельтські племена бастарнів, які здавна контактували з іраномовними сарматами. Відтак, барельєф може зображати як результати взаємодії звіриного стилю частинки осілих сарматів із кельтською епіграфікою ІІ-ІІІ ст., так і готську спробу облаштувати капище на зразок античних римських храмів. До прийняття останнього твердження спонукає вигляд вівтаря («жертовника»).
Перша гіпотеза – проживання в Буші, а також вздовж усієї захищеної порогами р. Бушанки, кельтського племені бастарнів. Бл. ІІ-ІІІ ст. н. е. бастарни облаштували в природних печерах, оточених ярами сучасного регіонального ландшафтного парку «Мурафа», подобу «священного гаю». Недарма краєзнавці постійно наголошують, мовляв, барельєф зображує молитву людини перед «дубом».
Дуб – священне дерево кельтів, образ якого перекочував в пізнішу готську міфологію. Людину, що схилилася перед святим деревом (типово кельтський звичай!), слід вважати «друїдом» (кельтським жерцем). Однак позаду гіпотетичного «друїда», на спеціальному «постаменті», позначений олень із добре виточеними рогами. Знавці кельтської міфології усвідомлюють: багаторогий олень виступав зооморфним (тобто твариноподібним) образом бога, латинізоване ім’я котрого – «Cernunnos». У грекомовній частині Балканського півострова вживали ще лексичну форму «Karnonos». Відтак, Кернуннос (Карнон) дослівно перекладається як «рогатий бог».
Про практику візуалізації «Кернунноса» історики знають завдяки схожим зображенням із сучасного франко-бельгійського прикордоння. «Кернуннос» завжди презентувався глядачам у присутності інших тварин. Якщо припустити, нібито перед нами знаходиться зображення кельтського «Кернунноса» («рогатий бог» – це олень на «постаменті»), тоді стає зрозумілим додаткове розміщення «півня» на священному дубі. Дерево символізує безсмертя і «святий гай», друїд займає належне місце обличчям до гаю, за спиною друїда перебуває божество «Кернуннос».
Вирізьблений посередині зверху прямокутник викликає найбільше запитань. Бажано все ж не звертатися до тематики небесних світил, оскільки кельти, германці та слов’яни, як і скіфи чи сармати, однаково вміло відтворювали округлість сонячного диску. Зрештою, в барельєфі може йтися про обожествлення каменю, міфологізацію кам’яних плит. Опісля непрохідних лісових масивів, каміння залишалося ключовим ресурсом жителів Мурафського та Бушанського Подністров’я. Ймовірно, імпровізована прямокутна «стела» дозволяла пояснити глядачам значення каменотесного ремесла. (Саме каменотеси, хоч і пізніше, вже за середньовіччя, принесли всесвітнє визнання Клембівці із сусіднього Порусав’я).
Опрацьовуючи багатотомні фоліанти фахівців царини кельтської міфології, важко не звернути увагу на формат розташування людини перед «святим дубом». Хоча гіпотетичний «друїд», на думку більшості авторів та екскурсоводів, схилився навколішки, але положення його нижньої частини тіла насправді дуже розмите. Факт стояння на колінах не очевидний… Дійсно, самого «Кернунноса» ототожнювали з образом оленя, але існує багато мистецьких зразків, де «Кернуннос» має людську подобу і сидить схрестивши ноги! В такому разі «олень» та «півень» просто доповнюють образотворення. Мало того, кельтські майстри-різьбярі подекуди презентували «рогатого бога» змієногим… Обидва варіанти не виключені, якщо прийняти гіпотетичну можливість кельтсько-бастарнського походження Бушанського барельєфу.
Друга гіпотеза – барельєф так само створений бл. ІІІ ст. н. е. і був готським святилищем. Готи облаштували священне місце у локації, важкодоступній сарматам та іншим потенційним мігрантам-кочівникам. Йдеться про площу регіонального ландшафтного парку «Мурафа», прилеглі каньйони Бушанки. Оскільки античний Тірас (Дністер) славився повноводністю та придатністю окремих ділянок для судноплавства (особливо якщо йшлося про невеликі готські кораблі), то представники германського жрецтва мали змогу прибувати до Буші вверх по Дністру, переправляючись згодом р. Мурафа в місце впадіння Бушанки.
З півдня Буша захищена горбистою місцевістю, подністровськими скелями, повноводним Тірасом (Дністром). З півночі Буша захищена каньйонами, ярами Бушанки. Археологічні дослідження опосередковано підтверджують готську схильність розташовувати кам’яні святилища в печерах, оточених природними перешкодами. Крім того, германці-готи теж шанували т. зв. «священні гаї». Особливо цінний матеріал з приводу германської міфологізації лісових масивів надають бургундський епос і скандинавський фольклор.
Подністров’я, зі своїми ярами, балками, каньйонами, поділене річковими басейнами, дарувало готам безліч можливостей облаштовувати традиційні святилища в гаях. Точка впадіння Бушанки в Мурафу, з огляду на проведену розвідку місцевості, найкраще відповідає вимогам стандартних давньогерманських святилищ. У цьому контексті важлива фігура гіпотетичного «жерця» (чи бастарнського «друїда»). Якщо добре придивитися до образу, можна уявити, що людиноподібна істота тримає в руках сокиру чи молот. Усе залежить від ракурсу експозиції.
В ХІХ-ХХ ст. давньогерманське язичництво називали терміном «вотанізм». Першим таке визначення запропонував видатний німецький композитор, мистецтвознавець і публіцист Ріхард Вагнер (1813-1883) у власному оперному циклі «Перстень Нібелунга» (1848-1874). До реклами поняття доклали зусилля «історики» з нацистського «Товариства вивчення давньогерманської історії і спадку предків Ahnenerbe». Основою міфологізації «вотанізму» виявилися перекази про верховного бога-першогерманця Одіна (готською – «Водіназа»).
Цікавими залишаються легенди про вічне перебування в руках Одіна списа «Гунгнір». Важливо: давні германці так і не витворили уніфікованої традиції зображення списа «Гунгнір». Образ та діяльність бога Одіна тісно пов’язувалися міфологією зі «світовим деревом» – ясенем «Yggdrasil» («Ігдразіл»). Окремі саги повідомляють, ніби рунічну писемність давніх германців Одін розробив принесенням у жертву… самого себе. Одін учинив самогубство списом «Гунгнір», прицвяхувавши себе до ясена «Ігдразіл». Після 9 діб, проведених на дереві, Одін «набув рунічних знань»… Готи, полишивши Скандинавію ще в І ст. н. е., ймовірно, називали «Ігдразіл» словом «Ірмінсуль», уявляючи його не стільки ясенем, скільки «універсальним деревом життя».
Хоча йдеться про ідеалізовану картину зародження писемності серед давніх германців, описані легендарні образи цінні для готської гіпотези появи Бушанського барельєфа. Вкотре поглянувши на бушанські петрогліфи, бачимо дерево (можливо нижнє гілля ясена?), людиноподібну істоту з молотом чи сокирою (чи не так подністровські готи уявили собі спис «Гунгнір», оскільки самі частіше послуговувалися сокирами й молотами?). Сокирою герой барельєфа притулився до дерева. Чим не реконструкція сюжету скандинавської саги?
До речі, уявний син Одіна – бог блискавки та грому Тор завжди тримав у руках молот «Мйольнір». Давньоготською «мйольнір» – «розбиваючий». Після Одіна, серед вихідців із Скандинавії, Тор залишався другим за популярністю в «пантеоні». Відтак, зображена наскельна картина цілком може виявитися вільною варіацією подністровських готів на тему міфологічних сюжетів скандинавської прабатьківщини.
На користь «вотаністичної», а не «торівської» персоніфікації центрального героя композиції, свідчить наявність тварин. Одін завжди презентувався супроводжуваними тваринами. Бушанські готи-черняхівці могли зобразити тих представників фауни, котрих спостерігали навколо. (Незрозумілою залишається тільки відсутність вовків).
Висловлю також третю гіпотезу, що, однак, не суперечить першій або другій. Пов’язана вона із різьбленою прямокутною рамою, відділяючою роги оленя від гілки дерева з умовним «півнем». Висловлюється багато ідей із приводу її значення, але, якщо припустити, нібито Бушанське святилище належало кельтам-бастарнам, то треба нагадати: давньоримські автори ототожнювали «Кернунноса» зі своїм латинським богом «Сільваном». Латиною Silvanus перекладається як «лісовий» (від «silva» – «ліс»).
Давньоримське божество «Сільван» опікувалося лісовими масивами, надавало протекцію рогатій худобі. Сільван ніколи не презентувався в супроводі вовків, оскільки позбавляв ліси та поля від їхньої загрози. Латиняни щиро вірили, нібито Сільван уперше запропонував «простим смертним» користуватися кам’яними межовими знаками (!) під час розмежування земельних ділянок приватних садиб і домогосподарств.
На нашому Бушанському барельєфі в центрі композиції бачимо «прямокутну раму», котра якраз і може виявитися тим самим «межовим каменем», обожествленим давніми римлянами. Сам печерний храм розташований у лісовому масиві. Петрогліфіка демонструє глядачам дерево (символ «сільви», «лісу»), свійську тварину (умовного «півня»), рогатого оленя (типового представника лісової фауни). Ба більше, сокира в людських руках може свідчити про культ сільськогосподарської (чи лісогосподарської) роботи.
Всі висловлені гіпотези мають чисто робочий характер. Однак вони дозволяють краще пояснити барельєфні зображення, аніж просте посилання на «однозначно слов’янські язичницькі образи». Третя гіпотеза породжує тезу про те, що печерний храм Буші спорудили бастарни або готи, котрі попередньо пройшли федератську службу Римської імперії. Засвоївши певні уявлення давньоримської релігії, античні «бушани» узгодили їх із власним світоглядом. Таке змішування духовних поглядів та ідей філософи називають «синкретизмом».
Взаємовплив бастарнів, готів і римлян дійсно мав місце в процесі спільної федератської служби. Швидше за все, мальовничі береги Бушанки ще з початку нашої ери населяли бастарни, в ІІ-ІІІ ст. н. е. їх підкорили готи. Кельти-бастарни швидко асимілювалися готами. Однак германці-готи контактували з Римською імперією як під час «Скіфських війн» (230-270-ті), так і під час укладення формальних договорів про підпорядкування римським імператорам (271, 332 роки). Готські федерати проводили десятки років на римській службі. Ті, хто поверталися до Подністров’я, приносили додому елементи середземноморської цивілізації. Віра в покровителя дерев і лісів «Сільвана», ймовірно, виявилася таким елементом.
Із позицій матеріальної археології факт безпосереднього римського впливу додатково підтверджують знахідки залишків античних амфор ІІІ-IV століть.
Ідеї про першопочатково християнський характер Бушанського печерного храму, враховуючи всі наведені думки та асоціації, потрібно спростувати.
Буша – приклад язичницького капища черняхівської археологічної культури (відповідна думка Володимира Антоновича повинна зберегти свій основноположний авторитет)! Скоріше за все, капище репрезентує культуру дослов’янських мешканців Поділля – готських федератів Римської імперії. Підкреслю: висловлені гіпотези жодним чином не суперечать можливості організації християнської обителі в бушанських печерах після VI століття. Крім того, прихильники культу Святого Онуфрія, про що «мріяв» Р. Овсяний, дійсно могли мешкати в бушанських ярах XIV-XVI ст. Разом із тим, спроба В. М. Даниленка (1913-1982) «слов’янізувати» барельєф нібито «дешифрованим» написом «Азм есмъ Миробог жрец Ольгов» (насправді абсолютно нечитабельним), не знаходить підтримки у науковій спільноті, не витримує найпростішої історико-філологічної критики.
Що ще можна побачити в Буші? Державний заповідник містить залишки кераміки черняхівців (гіпотетично готів). Від зруйнованого 30 листопада 1654 р. Бушанського замку залишилася тільки одна реставрована вежа. Під вежею та руїнами замку зберігається розгалужена мережа підземних ходів, вивчення котрих може дати певні антикознавчі результати. Музейний комплекс доповнюється не лише козацьким цвинтарем XVIII ст., але й геологічною природною пам’яткою «Гайдамацький яр», прославленою козацьким сховищем часів Коліївщини 1768 р. Однак переховувалися в ярах долини р. Бушанка далеко не тільки козаки. Ще за часів пізньої античності «Гайдамацький яр», швидше за все, виступав тим самим «священним гаєм», якому могли поклонятися творці Бушанського печерного храму.
Археологічне обстеження засвідчує: на місці впадіння Бушанки в Мурафу римські федерати-готи звели «castellum» («форт»), подібний зразкам провінції «Верхня Дакія». Цей форт охороняв важливий шлях уздовж річки, дозволяв слідкувати за недоторканністю «священного гаю» (майбутнього «Гайдамацького яру»). В подальшому на території Буші проживало давньослов’янське плем’я тиверців. Успадкувавши прадавні фортифікації, слов’яни освоїли бушансько-мурафські околиці. Пізніший пункт слід ототожнювати з різними назвами – Антополь, Пронськ, Кузьминці, Здислав…
На завершення – пригадаю декілька фактів, прикметних у ствердженні історичної ролі Буші як мосту між дунайсько-балканськими країнами (Туреччиною, Волощиною, Молдовою) та Великою Україною доби пізнього середньовіччя.
Буша (польською Busza) ввійшла до Брацлавського воєводства 1566-го, а після Люблінської унії 1569 р. опинилася в складі Польської корони. Картограф Гійом Левассер де Боплан характеризував Бушу як «містечко». Після 1589 р. власник «містечка» Ян Замойський почав будівництво замку, башта котрого прикрашає теперішнє село. Фортифікація Замойського нараховувала цілих шість веж (!) і розгалужені підземні ходи.
Київський воєвода (1608-1618), фундатор Львівського єзуїтського колегіуму, польний гетьман коронний (1688-1618), український шляхтич за походженням Станіслав Жолкевський прибув до Буші в 1617-му.
Навпроти польського війська тоді знаходилися з’єднані турецько-волосько-молдовські сили, підкріплені татарами. Османи зайняли вигідні позиції на правому березі Дністра, планували масштабне вторгнення в межі Брацлавського воєводства. 75-тисячна османська армада на чолі з Іскандером-пашею загрожувала існуванню Речі Посполитої. Жолкевський зумів швидко мобілізувати регулярні польські частини, посилити їх русинською (українською) кіннотою. Польсько-українські захисники розтягнули обоз від Бушанського замку Замойського до села Яруга (Могилів-Подільщина). Допоки османи, татари і волохи безперервно загрожували вторгненням із правого берега, польське військо займалося інженерно-фортифікаційним укріпленням дністровського лівобережжя. Врешті-решт, Жолкевський зумів ефективно провести дипломатичні переговори з Іскандером-пашею.
23 вересня 1617 р. у Буші поляки уклали з турками Бушанський мирний договір. Польща зобов’язувалася тримати запорозьких козаків у покорі, не допускати козацьких вилазок у межі Османської імперії. Турки-османи відводили війська вглиб Волощини, дозволяли полякам укріпити Бушанський і Бершадський замки. За дипломатичні досягнення Станіслав Жолкевський отримав посади «великого коронного гетьмана» та «великого коронного канцлера» (з 1618).
Бушанська угода стверджувала відмову Речі Посполитої від претензій на політичній вплив у Молдові. Однак уже 1620-1621 рр. вибухнула Хотинська війна. Канцлер Станіслав Жолкевський загинув у Цецорській битві. Там же, поблизу р. Прут, загинув і Михайло Хмельницький (батько гетьмана). Сам Богдан Хмельницький потрапив у полон. Подальшою Хотинською битвою (1621) польсько-литовсько-козацьке військо королевича Владислава все ж завдало нищівної поразки султану Осману ІІ. 8 жовтня 1621 р. польсько-турецька мирна угода підтвердила всі положення Бушанського договору: Річ Посполита відмовилася від претензій на фортецю Хотин, «навіки» визнавала Молдову частиною Османської імперії, а турецький уряд зобов’язувався відмовитися від планів окупації Правобережної України.
Хмельниччина (1648-1657) включила Бушу до складу Ямпільської сотні Брацлавського полку Війська Запорозького. Місто мало видатне значення для українсько-молдовсько-османської дипломатії Б. Хмельницького. Тут відбувався козацько-молдовський ярмарок, приїжджали османські посли для переговорів із представниками гетьмана. Від 1652 р. Буша – центр Бушанської сотні (контролювала села Борівка і Бабчинці Могилів-Подільщини). Цікавий факт: козацько-молдовські контакти настільки розвинули містечко, що воно вміщувало цілих сім православних храмів!
У момент активних переговорів Богдана Хмельницького з Москвою поляки прагнули захопити якомога більші простори Поділля. Січневий наступ 1654 р. Бушанська сотня відбила. Вже за місяць «польські війська», що складалися переважно з українців Галичини, Прикарпаття та Західного Поділля, очолювані «польським полководцем» Андрієм Окунем, знову штурмували Бушу. Козаки сотника Гречки витримали приступ десятитисячного контингенту.
20 листопада того ж 1654 р. Стефан Чарнецький (1599-1665) на чолі 15-тисячного польського загону підступив до Буші. В замку закрилися 6 тисяч козаків і міщан під командуванням сотника Зависного. 27-28 листопада відбувся невдалий штурм. Далі Чарнецький обложив містечко. 30 листопада, зусиллями підкріплень із Шаргорода, Чарнецький захопив замок. Залишки захисників продовжили оборону в печерах теперішнього «Гайдамацького яру», де Чарнецькому вдалося затопити нескорених козаків, спорудивши спеціальну дамбу. Вояки Чарнецького спалили Бушу, вирізали населення. Пункт відродився лише 1659-го – не як «місто», а як маленьке село, належне Ярузькій козацькій сотні.
Козацькі сюжети з історії Буші наведені, щоб продемонструвати непересічне значення села в історії української державності. Тут Поділля врятувалося від османської загрози 1617 року. В цьому ж місці українці довго стримували польські сили (1654), ціною життя підготувавши ґрунт для козацького контрнаступу початку 1655-го.
Втім, античність Буші не менш історично значуща. Рішення Вінницької обласної ради №449 (18 грудня 2007 р.) спробувало визначити часовий діапазон функціонування Бушанського печерного храму – «V-XVI століття». Таке формулювання надто обережне. Проведений вище аналіз і сформульовані аргументи дозволяють висловити декілька гіпотез про цілковито дослов’янське походження святилища. Однак конфігурація храму, локалізація римсько-готського форту поблизу р. Бушанка підтверджують: Бушанський печерний храм належить щонайменше III-IV ст. н. е.
P.S.: У наступній статті знайдуть висвітлення пам’ятки римської старовини сіл Миронівка, Михайлівка, Петрашівка, Велика Кісниця. За підтримки редакції «Вінниччини», автор прагне підготувати повноцінний путівник римсько-візантійськими старожитностями Вінницької області. Далі буде!
Віктор МЕЛЬНИК,
кандидат політичних наук, юрист,
викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
член редколегії журналу «Всесвіт»,
лавреат премії Ars Translationis імені Миколи Лукаша за переклади з латини,
член Національної спілки журналістів України
