Село майстрів і чотирьох переселень…
У радіусі трьох-семи кілометрів від Бара розташовані п’ять невеликих населених пунктів, назва яких походить від чоловічих імен – Адамівка, Стасюки, Гавришівка, Йосипівка, Семенки. Дослідники історичного минулого краю стверджують, що вони засновані в 17 столітті, коли довколишні землі дарувались польськими правителями військовим, які відзначилися в різних битвах. Ці села стоять на могилів-подільському та кам’янець-подільському відгалуженнях колишнього Кучманського шляху.
Перше з них, Адамівка, вкоренилося на схилах трьох пагорбів, поміж яких беруть початок три струмочки, що за селом, біля Ярового джерела, зливаються в один і біжать до притоки Південного Бугу річки Рів. Саме з водою тут ніколи не було проблем до позаминулого року, коли в кількох криницях знизився її рівень до критичного мінімуму. А загалом, практично у кожному із 64 дворів є своя криниця. Воду люди використовують для власних потреб і домашньої живності, а для поливу молодих садків і теплиць возять із двох ставків, що знаходяться в межах села.
– Ці водойми ми відродили недавно власними силами і кошти на зариблення збирали з кожної хати, – каже місцевий житель Леонід Бородатий. – Тепер і дорослі, і діти мають змогу відвести душу на риболовлі, тільки браконьєри якогось разу наробили нам шкоди – перецідили крізь сітки один із ставків та забрали крупну рибу. Відтоді організовуємо нічну охорону і застерігаємо всіх бажаючих поживитися дармовою рибою не випробовувати наше вміння захищати своє добро…
Територія Адамівки – близько двох квадратних кілометрів. За словами Балківського сільського голови Олександра Чмиха, тут проживають 176 чоловік, з них 38 – діти дошкільного та учнівського віку, яких підвозять у школу-сад Окладного та в Балківську школу І-ІІ ступенів. У жителів села є 35 автомобілів, п’ять тракторів, 24 мотоблоки і два мотоцикли.
– А якщо врахувати географічну наближеність села до міста Бар, то нашу Адамівку можна вважати молодіжним населеним пунктом, – додає Леонід Бородатий. – Лише на центральній вулиці Святковій (по-сільському – район Ярова) проживають вісім молодих сімей і п’ять з них – багатодітні. Власного виробництва у селі немає ніякого, тому місцеве населення шукає роботу по різних усюдах, але в основному трудиться в колективах Барського машзаводу, Окладнянського сирцеху і Терешківського хлібозаводу. Є, звичайно, і ті, хто заробляє на прожиття в Польщі, Чехії, Словаччині…
Саме така молодіжна особливість села визначає і стиль життя громади. За давньою традицією, яка йде ще від дідів-батьків, люди тут гуртом відзначають релігійні та сімейні свята, а Володимир Маслак облаштовував біля свого будинку розважально-спортивний майданчик, де проводить своє дозвілля вся дітвора села. Загалом же, Адамівка славиться майстровитими людьми, серед яких Володимир Шилик, що змайстрував саморобного трактора, Станіслав Курманський, що зробив дерев’яного велосипеда, Іван Сапожнік був самоучкою-ветлікарем. А довгожителькою сьогодні є 97-річна Домініка Миколаївна Каніна.
В Адамівці пройшли дитячі роки підполковника міліції у відставці Олександра Цицюрського, який першим серед земляків дослідив історію села з часу його заснування і до наших днів. Звідти дізнаємося, що тут проживала багатодітна сім’я М’ястківських, у якій було троє кадрових військових, що захищали в роки війни рідну землю від фашистських окупантів.
– У довоєнний період Адамівка переповнювалася населенням, – пише Олександр Цицюрський. – У цей період тут було побудовано приміщення клубу, початкової школи, контори колгоспу, пожежної частини, магазину, вівцеферми, конюшні, корівника, пташника, кузні, столярні, два ставки, куплено молотарку і заведено пасіку… Досить відчутним був удар по селу сталінських репресій. За надуманими звинуваченнями поплатилися життям цілі родини Войцехівських, Купчинських, Маліцьких, Каніних, Курманських, Бемещуків, Загродських, Залевських, дивом вижили Іван Іздепський та Іван Рудий…
На долю жителів Адамівки випало чотири великих переселення. Перше відбулося 1940 року зразу після того, як радянські війська окупували територію Бесарабії. Місцевих жителів католицької віри, за винятком восьми сімей, передислокували в одне із сіл Одеської області, де проживали німецькі колоністи. Не минуло й року, як з початком війни довелося повертатися назад… Коли в серпні вони прибули в Адамівку, то на місці хат, сараїв та клунь у більшості випадків застали одні руїни. Тому людям довелося швидкоруч ліпити щось із житла – чи мазанку, чи землянку… Під час звільнення в сорок четвертому в районі Адамівки точилися дуже жорстокі бої, село кілька разів переходило «з рук в руки», і розлючені фашисти розстріляли у цей момент чотирьох місцевих чоловіків. За Адамівку полягло 18 бійців червоної армії, яких поховали на самому високому пагорбі між Адамівкою і Окладним, а згодом їх останки перенесли в братську могилу міста Бар.
Наступні переселення проходили в 60-70 роках, коли добровільно-примусово гнали людей в Кримську область, Приморський край та на цілинні землі Казахстану. А потім манив «довгим рублем» Сибір…
– Мало де немає наших земляків на просторах колишнього Союзу, – резюмує Олександр Цицюрський. – До їхньої честі, вони не зреклися малої батьківщини, не впали на коліна перед немилосердними випробуваннями, не втратили духу подільської автентичності, а знайшли у собі сили відродитися у нащадках і пам’ятати свою історію.
Віктор Зеленюк
Барська громада
На знімку: 97-річна Домініка Каніна з дочкою Оленою і правнуками
