Семен Маркович

Наші підрозділи на півдні заслуговують окремої книжки. Кожен.

Воїни в них вражають різноманіттям української географії. І риси, притаманні кожному представнику певної частини України, дивовижно змінюються через «довбану війну».

Наприклад, чернігівці і кияни, які раніше з задоволенням подорожували на південь заради млосної спеки і романтики похідного життя, клянуть на всі заставки і спеку, і похідне життя.

Працьовиті представники заходу проклинають нескінченне копання окопів і облаштування бліндажів (копають і клянуть).

А надзвичайно, зазвичай, гостинні південці (особливо кримчаки) стають лютими мізантропами і бережуть кожну казенну чи свою річ так, ніби це кордони всієї держави як мінімум і їхній рідний Крим як максимум.

Жителі ж Наддніпрянщини, за давньою звичкою все засадити і завести всю можливу худобу, намагаються хоч якось реалізувати цей генетичний непереборний поклик в умовах окопів і обстрілів. І реалізовують під страшні матюки побратимів.

– Сашко, ти геть довбанувся? Яка, б…, Свєточка?! – казиться Ридван з Джанкоя, – твоя Свєточка мішка з сухпаєм погризла. Прибий її, бо я сам приб’ю! Придумав таке, мишу приручати!

І Свєточка запускалася десь у степ методом «за хвоста з розкруткою». Туди ж свого часу летів незрозумілий плазун, який «ну не викидай Тамару, вона мені тещу нагадує», і величезний південний павук («ну чим він тобі заважає, діловий, як Павлович у штабі»).

Але Сашко був впертий і таки знайшов того, хто влаштував навіть Ридвана.

Їжака! Їжак був з біса розумний і геть не нав’язливий. Окрім того, з його приходом з позицій щезли будь-які Свєточки, Тамари і Павловичі. А ще він за тиждень навчився виконувати команду «Повітря!!!», моментально скручуючись у клубочок, де би в цей час не знаходився і що би не робив. За розум, корисність і працьовитість дядя Міша з Одеси назвав його Семен Маркович.

Семен Маркович діловито пересувався окопами, час від часу просився наверх, щоб порішати свої їжачині справи, в основному ввечері. А зранку стояв біля бліндажа і голосно рохкав, щоб його погодували.

Але одного ранку, вже після сніданку Сашко зауважив, що рохкання не чутно.

– Де Семен Маркович?

– Не бачив. На «кухні» немає?

– Нє, я його відучора не бачив.

Серце наддніпрянця Сашка теленькнуло. Не вберіг скотину! Хазяїн… Як тепер собі в очі дивитись?

Вирішено було сходити пошукати Семена Марковича у маленьку посадку понад дорогою, десь за три кілометри від позицій.

Хлопці відмовляли, але максимум, на що погодився Сашко, це почекати вечора.

Ввечері, виконуючи всі закони маскування, Санько добрався до посадки. Семена Марковича він там не знайшов, хоч і прислухався до кожного шурхоту. Зате знайшов кілька Свєточок і навіть пару Тамар.

Але сміття у посадці було занадто багато. Можна було припустити, що воно довоєнне, якби не одне але. Біля сміття було ще й декілька куп досить свіжого гівна, і накладено його було ніяк не Семеном Марковичем.

Українські бійці, якими б нехлюями вони не були у мирному житті, такої х*рні ніколи не роблять. Бо це демаскує – раз, та і неприємно самому – два. Тож Сашко все зрозумів і швиденько повернувся на позицію, лишивши для с*рунів «сюрприз». Єдине, що його засмучувало, що їжака він так і не знайшов.

Рівно за добу до посадки завітало древнє українське звірятко, котре ми кличемо бавовнятком. Ще за деякий час наші хазяйновиті хлопці пішли перевірити, що там. Сашко відмовився: «А раптом там Семен Маркович? Ви лучче мені тоді не розказуйте, я поки тут речі збиратиму для передислокації».

За дві години дядя Міша зістрибнув в окоп.

– Мінус чотири г*ндони! Ти ба, які падлюки! Могли нас легесенько попалити тут…

– А попалилися самі… На гівні, як і личить магучій армії, – засміявся Ридван.

– Марковича не було? – з надією спитав Сашко.

– Ні, вибач, брате, але пару Свєточок бачили і «тещу» твою, ну, в смислі змію якусь. Та не переживай ти так, що йому зробиться, дика тварина, виживе.

Хлопці пакували нехитрі окопні пожитки, чекаючи на передислокацію, Ридван рахував пайки, дядя Міша складав лопати, Сашко потягся за брезентом з бліндажа, щоб скласти. Звідти вивалився їжак. Він почав незадоволено пхикати і рохкати. Санька не вірив очам. Затамувавши подих, він вигукнув: «Повітря!!!».

Їжак моментально скрутився клубком. І на секунду Сашкові здалося, що Маркович йому хитро посміхнувся.

Леся ПОЛІЩУК