Сліди античності в Миронівці та Петрашівці
(Чи будували римляни форт над Мурафою?)
Так чи інакше, «castellum» с. Буша, розміщений біля впадіння р. Бушанка в р. Мурафу, виступає скоріше готсько-романською пам’яткою. Там, у стародавній Буші, відзначається повне домінування готської кераміки черняхівської культури, знайдено декілька античних амфор суто романського походження. Однак Бушанський печерний храм і топографія не залишають сумнівів стосовно кельтського чи германського обличчя тамтешнього укріплення. Припускаю: для контролю за окремими готськими поселеннями римляни звели ряд «задністровських фортів», серед яких фігурував і Миронівський. Поблизу Миронівки знайдено уламки кераміки середземноморського пізньоантичного типу, зразки римських амфор із «Нижньої Дакії» або «Нижньої Мезії». Миронівка відігравала важливу роль в річковій торгівлі – від Тіри (сучасний Білгород-Дністровський) до мурафсько-русавського міжріччя.
Якщо уявити, нібито «форт» Миронівки мав не готсько-романський, а римсько-готський характер (гарнізонними федератами-готами в окремі періоди дійсно могли командувати римські офіцери), то споруджений він був, у такому разі, не для торговельних чи релігійних цілей (як Бушанський комплекс), а насамперед із метою контролю просторів Мурафського й Русавського Подністров’я. Передовий загін підзвітних Римській імперії федератів-готів дізнавався тут про потенційну небезпеку зі степового Побожжя. Проводилася оцінка пересувань кочівницьких племен, забезпечувалася неперервність дипломатичних переговорів між римськими намісниками нижньомезійських гарнізонів (Тіри й Ольвії) та подільськими угрупованнями сарматських племен.
Наукова «проблема» Миронівки, котру я прагну ввести до обігу, звучить так: фортифікації поблизу села, за своїми інженерними схемами та плануванням, відповідають північнобессарабським валам «Верхньої Дакії», зведеним ще імператорами Траяном (98-117) і Адріаном (117-138), незабаром після жорстокого розгрому даків (101-106). Мається на увазі ІІ століття нашої ери.
При цьому залишки культурних шарів черняхівської археологічної культури свідчать на користь перебування гарнізону в Миронівці у ІІІ і IV ст. н. е. Окреслені залишки мають ознаки превалювання римлян над готами.
Нагадую, що готські племена прийшли на Поділля бл. 150-240 рр., спершу воювали проти римлян у Подунав’ї та, зрештою, уклали почесний мир 271-го. Тоді римський імператор Авреліан (270-275) надав готам т. зв. «lex foedus» – статус федератів Римської імперії, правовий режим особистої відданості імператору. Отож, якщо припустити, нібито римські «центуріони» командували якимось готським підрозділом у межах форту с. Миронівка, то це могло відбуватися не раніше 271 р. або 332 р., коли федератські права готських племен підтвердив імператор Константин Великий (306-337).
Відтак, із одного боку, маємо ймовірність віднайдення «Траянового валу» в Миронівці (ІІ ст. н. е.), а з іншого боку, існують свідчення, нібито в межах форту Миронівки двома століттями пізніше могли мешкати готи з римськими командирами (кінець ІІІ – перша половина IV століть). В такому разі, логічно зауважити, що найперше укріплення романського типу з’явилося поблизу Миронівки ще в роки розгрому даків імператором Траяном (після 106-го). Воно мало невеликий римський розвідувальний гарнізон і пізніше потрапило в руки кельтського племені бастарнів (кельтська історична присутність простежується неподалік – у культурних шарах комплексу Буші). Після інкорпорації бастарнів готами, «Скіфських війн» 230-270-х рр. Миронівка виявилася опорним пунктом готів, які федератськими договорами пов’язали себе з Римською імперією. Однак на відміну від більшості подібних «фортів» командування Миронівкою здійснювали офіцери імператорського війська (римські громадяни).
Може бути й інше, прозаїчніше пояснення. Готські «дружинники» часто рекрутувалися римськими намісниками Нижньої Мезії (ключові міста провінції Тіра та Ольвія). Вірогідно, саме з числа тих, хто «відбув до кінця» багаторічну військову службу «римському орлу», формувалося командування форту Миронівки. В такому разі, маємо справу з опосередкованим романським впливом, постульованим людьми неримського походження, але культурно приналежними римській цивілізації.
Перетнувши прадавню течію Мурафи, потрапляємо в сусідню Петрашівку. За переписом 1989 р. тут мешкало 843 жителя, 2001-го – 687 чоловік. Станом на 2021-2022 рр. статистико-демографічні дані звучали втішно. Формальний показник населення збільшився до позначки «700». «Бонус» явно невеликий, але приємний кожному свідомому українцю. Краєзнавці формально відносять заснування села до 1700 р. Однак, якщо я вже визначив гіпотетичну побудову римського форту в сусідній (прямо за річкою) Миронівці ще другим століттям нашої ери, то і петрашівська давнина, закономірно, зміщується до часів пізньої античності. Тим паче, в 2001 році М. В. Потупчик відкрив і описав поселення ІІ-IV ст. н. е., що колись розташовувалося на високому правому мурафському березі.
Петрашівське поселення характеризується кількома шарами черняхівської культури. Воно слугувало економічною базою для замурафського «castellum» с. Миронівка. З-посеред уламків черняхівського поселення можна виявити окремі речові докази наявності римської кераміки Верхньої Дакії, Нижньої Дакії та Нижньої Мезії. Хоча контури черняхівського готського городища Петрашівки нечіткі, але його розташування та висловлене мною припущення про можливість річкового сполучення Дністра з Мурафою в ІІІ ст. н. е. дозволяє стверджувати, що купці з Тіри мали гіпотетичну змогу дістатися Петрашівки. Її берег, між іншим, розташовувався і на шляху готських жерців – до печерного святилища Буші.
Візуальні спостереження за знахідками з околиць Петрашівки дозволяють віднести більшість черняхівської кераміки до промислових центрів Нижньої Мезії. Тобто антична Петрашівка виступала імпортером посуду, прикрас, коштовного одягу і, традиційно, амфор із Тіри. На превеликий жаль, абсолютна більшість потенційних знахідок перетворилася в пилюку ще на стадії попередніх археологічних досліджень. Час має свої закони і зводить нанівець матеріальні старання звичайної людини…
29 червня 1979 р. Петрашівське лісництво реорганізувалося в «заповідне урочище». Враховуючи можливість облаштування кельтами чи готами «священного гаю» в околицях Буші (т. зв. «Гайдамацький яр» і печерний храм), не відкидаємо гіпотетичного функціонування подібного святилища і в околицях Петрашівки. Саме лісові масиви заповідного фонду притягують найбільше уваги в контексті можливості організації досліджень кельтської старовини Ямпільського Подністров’я.
Племена бастарнів І-ІІ ст. н. е., проживаючи вздовж Мурафи, найчастіше обирали для поселення лісові масиви, захищені порогами і каньйонами. Готи ж, прийшовши на Поділля (150-240 рр.), так само практикували облаштування жертовників і могильників у непрохідних лісах. Бл. ІІІ ст. теперішнє заповідне урочище «Петрашівка» було насамперед непрохідним лісом, вмістилищем «святої лісової мудрості» (як для кельтів-бастарнів, так і для германців-готів).
Відомий молдовсько-румунський історик і журналіст Алексій Ноур (1877-1939), яскравий прихильник політики «юніонізму» (анексії Бессарабії Румунією), писав, що Петрашівка «здавна була осередком римської культури». Він стверджував, нібито напередодні 1918 р. Петрашівку населяли «виключно молдовани». Історично «справжньою» назвою села А. Ноур визначив топонім «Valea Bușa» (переклад – «Долина Буші»). Хоча історико-географічні дослідження Ноура «грішать» надмірним прагненням «молдовенізувати» українську Петрашівку, але треба віддати належне ідеям Ноура про реальне існування осередку «Траянового валу» на лівому березі Мурафи (в Миронівці) та з приводу проживання змішаного римсько-готського населення в «Долині Буші» (тобто Петрашівці) у III-IV ст.
Що ж стосується «молдовської спадщини» Петрашівки, то, звісно, романомовне населення тут мешкало. Перед революційним 1917-м село влаштовувало ярмарки, приймало молдовське і волоське купецтво. Однак, як і в сусідній Миронівці, до формування модерного обличчя Петрашівки набагато більше долучилися бузькі козаки та рекрутовані на Поділлі українські вояки Дністровської оборонної лінії.
Віктор МЕЛЬНИК,
кандидат політичних наук, юрист, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член редколегії журналу «Всесвіт», лавреат премії Ars Translationis імені Миколи Лукаша за переклади з латини, член Національної спілки журналістів України
