Сліди античності в Миронівці та Петрашівці

(Чи будували римляни форт над Мурафою?)

Південніше Буші, вниз за течією Мурафи, розкинулося мальовниче село Миронівка. До адміністративно-територіальної реформи 17 липня 2020 р. Миронівка залишалася частиною Ямпільського району. Відтак, жодними нормативно-правовими актами не змінити її історико-географічну приналежність до Ямпільського Подністров’я. Якщо вірити ефемерним статистичним даним, наразі в селі мешкають бл. 500 жителів. Ця позначка, на превеликий жаль, сильно скоротилася  порівняно з 1 січня 1992. Тоді нещодавно звільнена від комуністичного режиму Українська держава могла з погордою виголошувати власні статистико-демографічні показники.

Так, за даними «всесоюзного» перепису населення від 12 січня 1989 р. населення тодішньої УРСР складало 51 452 034 особи. Ухвалений Верховною Радою України Закон від 19 жовтня 2000 р. дозволив провести «всеукраїнський перепис населення», що зафіксував 48 457 000 громадян. Оцінка 1 січня 2022 р. нарахувала в Україні 41 167 335 осіб, що, однак, доволі оптимістично. Відповідно, Вінницька область теж демонструвала стабільне статистико-демографічне падіння: 1 932 629 мешканців у 1989 р., 1 772 371 житель у 2001 р., бл. 1 500 000 громадян на початку 2022 р. Що ж тут казати про Миронівку, де 12 січня 1989 р. перепис зафіксував 829 жителів, а тепер слід обережно висловлюватися про оптимістичні «пів тисячі людей» (не забуваймо, що йдеться про момент «до 24.02.22»).

Краєзнавці говорять про заснування села бл. 1700 року. 23 січня 1793 р., коли Пруссія та Російська імперія підписали конвенцію щодо другого поділу Речі Посполитої, разом з усім Поділлям Миронівка перейшла під царську владу. Вже тоді село налічувало 500 жителів і навіть отримало певне стратегічне значення, оскільки забезпечувало тил прикордонним групам окупаційних військ генерала Олександра Суворова (1729-1800).

Відповідно до умов Ясської мирної угоди (9 січня 1792), офіційний Петербург отримав від Османської (Турецької) імперії погодження анексії Кримського ханства, Кубані, Грузії. Крім того, успішні бойові дії Суворова ініціювали відмову Туреччини від земель Єдисанської Орди (історики часом звуть ці степові простори поміж Дністром і Дніпром «Ханською Україною»). Ясська мирна угода 1792 р. перетворила Дністер в офіційний кордон Османської та Російської імперій. Того ж 1792-го генерал О. Суворов заснував на українському лівобережжі Дністра укріплену фортецю Тирасполь (Тираспіль).

Терени між Тираспольською фортецею та течією Мурафи, одразу після вступу російських військ у межі колишньої Польщі (1793), виявилася стратегічно важливою лінією оборони Поділля від підконтрольного туркам-османам Молдовського князівства. Саме тоді Миронівка ввійшла до переліку важливих населених пунктів тилового забезпечення армії Суворова – генерала, що заснував Тирасполь і назвав його на честь давньогрецького гідроніма «Тірас», уміло захопив фортеці Очаків та Ізмаїл, але відзначився надзвичайною жорстокістю під час штурму передмістя Варшави (24 жовтня 1794). Остання акція, в якій брали активну участь окремі українські козацькі підрозділи, не лише присвоїла Суворову військове звання «генерал-фельдмаршал», але і підготувала ґрунт третього, остаточного розподілу Речі Посполитої між т. зв. «Всеросійською імперією», Королівством Пруссія та Австрійською імперією («юридичний кінець» Польсько-Литовської держави зайняв понад календарний місяць: 24 жовтня – 25 листопада 1795).

  Принцип будь-якої імперії – інкорпорація представників багатьох країн, націй, племен. Так звана «Всеросійська імперія» – яскравий приклад використання спадщини племен і народів, культурно несхожих на першопочаткову допетровську Московщину. (Своєю творчістю на цьому прикладі постійно акцентував видатний український історик Микола Костомаров, 1817-1885).

Маловідомий, але красномовний факт: сам генерал-фельдмаршал і, пізніше, генералісимус (1799) Олександр Суворов мав вірменське походження (за матір’ю презентував рід «Манукян»). «Вірменська» сімейна традиція Суворова зумовила його активну співпрацю з німкенею Катериною ІІ (1762-1796), орієнтованою на повну поразку Туреччини та звільнення з-під ісламської окупації молдован, волохів, південних слов’ян, греків, вірмен. Це аж ніяк не виправдовує жорстоких розправ Суворова з польськими захисниками Кракова, Варшави, інших міст, його принципово безсердечної політики на окупованих землях. Але ж Суворов командував «українською (малоросійською) дивізією» (!) як окремою військовою одиницею, чим, деякою мірою, спричинився до збереження козацьких традицій Півдня України. Він же стояв біля витоків т. зв. «Бузького козацького війська» (1769-1817).

Бузький козацький полк з’явився під Хотином 1769-го. Бл. 1775 р., після знищення Запорозької Січі, Бузький полк спочатку «отримав для проживання» лівобережжя Південного Бугу (центр – сучасне місто Вознесенськ Миколаївської області). Вже пізніше, під час війни 1787-1791 рр., допомагаючи Суворову в протиборстві з турками, «бужани» взяли під контроль весь лівий берег Дністра. З моменту поділів Речі Посполитої 1793-1795 рр. Миронівка набула статус одного з тилових пунктів забезпечення «Бузького козацького війська». Тут відбувалися закупівлі, торги, працювали представники інтендантської служби. Коли імператор Олександр І (1801-1825), розформував офіційне «козацьке військо бужан» 1817-го – на теренах Побожжя навіть вибухнуло збройне повстання, жорстоко придушене регулярними військами.

Стратегічне положення та постійне спілкування з бузькими козаками чи «козаками-суворовцями» (українськими підрозділами війська генералісимуса) Миронівка втратила одразу після анексії молдовської Бессарабії Російською імперією (1812). Втім, далеко не лише козаччиною чи контраверсійною «суворовщиною» знамениті ці прадавні мальовничі місця над Мурафою.

2001-й був для Вінницької області справжнім «роком археологічних відкриттів». Знаний дослідник М. В. Потупчик відшукав і вперше дослідив поблизу Миронівки три історико-культурні комплекси – поселення бронзової доби (бл. ІІІ-ІІ тисячоліть до н. е.!), поселення черняхівської культури №1 (ІІ-IV ст. н. е.) та поселення черняхівської культури №2 (бл. ІІІ-IV ст. н. е.). Візуальне і топографічне дослідження дозволяють не лише підтвердити висновки М. В. Потупчика, але й помітити існування шару фортифікаційного укріплення.

Додаткова археологічна розвідка встановила наявність земляних валів, планування котрих ідентичне «Траяновим валам», зведеним римлянами в молдовській Бессарабії (поміж пунктами Грубне-Россошани-Ліпкань). Мушу визнати: миронівський «castellum» («форт») не тільки допомагав готським укріпленням розташованої північніше Буші, але й виконував самостійну військову роль та, можливо, слугував місцем розташування невеликої римської залоги (звісно, готської за своїм етнічним складом).

(продовження в наступному номері)

Віктор МЕЛЬНИК,

кандидат політичних наук, юрист,

викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

член редколегії журналу «Всесвіт»,

лавреат премії Ars Translationis імені Миколи Лукаша за переклади з латини, член Національної спілки журналістів України

Фото О. МАТВІЙЧУКА