Солод і гіркота «заощадженої» сотні
Приколи від Миколи
За радянських часів утрапити навіть на рядову, важку роботу в так звані дружні країни Азії та Африки було непросто, але нашому герою вінничанину (назвемо його Іваном Івановичем) це вдалося. За роки заробив там іноземних грошей. Під відомим московським магазином «Берізка» (лише в такій мережі за тодішнього дефіциту можна було належно отоваритись – за відповідні чеки) вирішив частину останніх збути. «Бо всі так робили», – пояснював згодом.
Але там крутились майстерні шахраї, які розіграли все просто блискуче. Відвівши чоловіка дещо вбік, бо перепродаж тих чеків законом заборонявся, зі швидкістю машинки порахували вдвоє складені радянські гроші, а потім під крик «Менти!» кинулись врозсип, звісно, встигнувши забрати у нього вдвічі більшу кількість чеків, ніж оплатили. А він стояв розгублений і дав собі слово ніколи надалі ні в які сумнівні афери не влазити.
Минули роки, десятиліття, той промах згадувався все рідше. Якось Іван Іванович заїхав на колишнє місце роботи і розмовляв зі знайомим охоронником на прохідній. Аж тут заходить, як виявилось, сучасна суміш Остапа Бендера з Євграфом Сідалковським і мовить:
-Мужики! Маєте шанс дуже дешево купити цукру. На базарі мішок – більше шістсот гривень (історія, як ви розумієте з вартості, далеко не сьогорічна –М.К.), а в нас кругленько – рівно пів тисячі. То як?
Чоловіки переглянулись. У цей час Іван Іванович згадав, що дома саме цукор скінчився. Лапнув – гроші при собі. Навіть на кілька мішків вистачить. Погодився на один.
-А ви? – запитує охоронника новоявлений «благодійник».
-У мене стільки грошей із собою нема.
-То позичте в чоловіка!
Той погодився. Але цукру з собою гість не мав, за ним потрібно було «підскочити» в дещо інший куточок Вінниці. Їхати новий знайомий запропонував автомашиною колишнього власника чеків.
Вони опинились у якійсь загадковій організації. «Цукровик» узяв в Івана Івановича тисячу гривень і пішов «квитанцію виписувати». Йому ж вказав, до якої поки що зачиненої брами здати заднім ходом, і попросив територією не вештатись, бо їхня «фірма» тут у приймах, а хазяї зайвої метушні не люблять.
Ось і сидить наш герой п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять… Опустив скло – взагалі ніякими рухами не пахне, суцільне безлюддя і цвинтарна тиша. Вийшов, оглядає ту браму, а вона павуками обснована, схоже, десятиліттями не відчинялася. Тільки тепер Іван Іванович згадав «московські» чеки і свої благі наміри більше ніколи нікуди не влазити.
Микола КАВУН
