Спогади про Різдво

«Де-де, а в Чернівцях точно мають знати й шанувати споконвічні різдвяні українські традиції», – вважала я, заповнюючи форму для участі в програмі «Різдво разом» від Українського католицького університету та його студентської організації «Братство».

Проєкт був заснований владикою Борисом Гудзяком 2004-го року з метою поширювати українські традиції на більш зросійщених східних областях, після чого у 2017 році студентська організація Українського католицького університету «Братство» відновила його, принісши Різдво у Суми, Херсон, Одесу тощо.

Цьогоріч наша різдвяна зірка освітлювала Захід країни, адже тут її сяйва потребували не менше, ніж на Сході, позаяк ми несли свій вертеп переважно в прихистки та сиротинці – тим, хто ще нещодавно у своїх домівках усією родиною за святковим столом сміялися та раділи, а сьогодні змушені тікати й шукати прихистку подалі від рідного міста. Хтось із них втратив свій дім, хтось майно, а хтось уже ніколи не побачить своїх батьків чи дітей. Тому, попри всі труднощі та перепони, ми зібрали групу із дванадцяти учасників з усієї України – Львівської, Івано-Франківської, Вінницької, Рівненської, Чернівецької та Кіровоградської областей та понесли світло Різдва, аби навіть у ці темні часи воно зігрівало, стверджувало світло та надію на майбутнє.

Та насправді я зрозуміла цінність нашої місії аж 7-го січня, у Різдво, коли дзвінкі «Небо і земля» вперше забриніли у похмурих стінах гуртожитку, а щасливі усмішки заграли на устах наших глядачів. «Різдво разом» – це не лише про коляду, кутю, пампушки та велику восьмикутну зірку. Насамперед це про неймовірне щастя приносити свято та радість тим, кому їх не вистачає. Неможливо передати ті надзвичайні емоції, які переповнюють тебе, коли сірі, страшні й тісні прихистки осяюються усмішками дітей та дорослих, у серця яких ти приносиш світле Різдво.

Війна відібрала у багатьох можливість провести зимові свята разом із родиною, натомість змусила шукати прихистку й економити на всьому. І коли після вистави до нас підбігали з обіймами діти, із діловитою цікавістю просили потримати косу чи меч (треба ж перевірити, чи справжні), просили сфотографуватися, а дорослі зі сльозами на очах дякували та благословляли нас, ми розуміли, наскільки важливим є те, чим ми займаємося.

Окремої згадки заслуговують майстер-класи, які ми проводили для пластунів та дітей біженців. «А для чого потрібен цей коник?», «А у нас вийде найкраща зірка, правда?», «А я знаю цю колядку! А ти її знаєш? Хочеш, заспіваю?», «О, а я назву свого коника Компот! Чого? Ну-у-у, не знаю. Просто люблю компот», «А у тебе справжня коса? Чуєш, Смерть, а ти прийдеш із нею до Путіна?» і ще безліч зворушливих, смішних та безпосередніх запитань, усмішок та обіймів наповнювали ці зустрічі щастям та теплотою. Дивлячись на діток, починаєш розуміти, що війна передчасно робить дітей дорослішими. Іноді свідомість, змішана із дитячою безпосередністю, зворушувала, іноді дивувала, а іноді було складно стримувати сльози, коли розумієш, що вимушена міграція, смерть рідних та близьких чи побачені та почуті вибухи безповоротно отруїли дитинство стількох дітей, змусивши їх занадто рано пізнати жорстокість світу. І в такі моменти, коли крізь цю пітьму долинає дитячий сміх, коли своїм вертепом, іграми та майстер-класами ти повертаєш дітям радість та усмішки, серце наповнюється такою любов’ю, що складно зрозуміти, хто кому дає більше.

І звісно, яке Різдво без Святвечора? Дідух, дванадцять страв, саморобна різдвяна зірка, коляда, святкові літургії – це все про «Різдво разом». Культурний аспект – не менш важлива складова проєкту, як і волонтерська. За ці п’ять днів ми познайомилися з містом на екскурсії та розкрили для себе його магію, відсвяткували Святвечір, навчилися смажити пампушки та крутити українські традиційні голубці, майструвати зірку, а кожен вечір закінчувався атмосферними рефлексіями з чаєм, де кожен міг поділитися своїми враженнями та емоціями за день.

«Різдво разом» – це насамперед про любов та щастя, які ти розділяєш із тими, хто їх потребує. Це коли ти несеш Різдво не в домівки, а в людські серця, зігріваючи та звеселяючи тих, кому необхідні тепло та турбота.

P.S.: Сподіваюся, що студенти Вінницької області наступного року знову долучаться до проєкту «Різдво разом» та розділять із нами його світло та радість.

Катерина ДРОБИНА