Спортивний ривок редакторського внука

На торішнє Водохреща ми з давнім другом і колегою Анатолієм Бенем завершували роботу над першим томом спільної книги «Кореспондентські долі на Дикім Полі». Чому під одну палітурку не втиснулись? Анатолій Борисович є не лише професійним столичним письменником і журналістом, а й досвідченим істориком, завдяки чому вдалося паралельно з висвітленням каторжного започаткування виходу райгазети у відновленому (1979 р.) Оратівському районі охопити двохсотлітній період функціонування преси в цьому краї. Він зробив справжні відкриття в літературному краєзнавстві, починаючи від Андрушівки, Плискова, рідної йому Скали і завершуючи смт Ситківцями нині Гайсинського району. Але чимало у книзі і про непрості сучасні долі людські. Такою вона простелилась і в Анатолія Романюка, який підписав у світ перші номери відновленої оратівської «районки». Він, справжнє дитя війни, виростав сиротою, щоправда, оточений турботою близьких родичів. Були в його біографії і куди драматичніші моменти, але не станемо на шпальтах переповідати зміст книги, яка вже надійшла до читача.

За дивним збігом, саме на торішнє Водохреща з Липівця наскочила сумна звістка про те, що один із наших героїв після важкої тривалої хвороби залишив цей світ, і нам довелось «на ходу» вносити корективи, пов’язані із втратою старшого колеги. Сталось так, що я не зміг провести його в останню путь, обмежившись лише прощальним добрим словом у «Вінниччині». Дізнавшись, що на завершення поховання вдова Олена Леонтіївна попросила музикантів заграти «Очі волошкові» – улюблену пісню покійного, задумався. Виходить, нам в Оратові було справді не до вокалу, бо ця пісня – і моя улюблена, але ми її разом так і не заспівали, хоча я був його заступником та й працювали поруч не рік і не два. Виконував уже з друзями Анатолія Миколайовича на цьогорічне Водохреща під час поминального обіду. Звісно, на прохання рідних і близьких. Уперше співав на такому заході, і то було настільки зворушливо, що й не передати словами.

Але поділилася Олена Леонтіївна в цей день й іншого гатунку новиною. Донька Романюків Ірина є професійною перекладачкою, робота її пов’язана із закордонними відрядженнями, тому їхній внук Артем Бабіч змалку звик більше бувати в Липівці, ніж у столиці. А ще до цього наймолодшого міста області його прив’язав футбол. Місцевий «Факел» – стабільно одна з найсильніших на Вінниччині команд. У першу чергу завдяки належній роботі футбольної секції в тутешній ДЮСШ.

– З перших днів його навчання у нас відчули, що отримали надзвичайно талановитого хлопчика, дідусь якого був палким уболівальником нашого «Факела» впродовж усіх його років, – розповідає директор ДЮСШ Микола Любченко. – І не тільки вболівальником, а й спортсменом. Наприклад, у настільному тенісі мало хто міг змагатися з ним на рівних. Блискуча реакція була в чоловіка. За фізичними даними внук дуже схожий на нього і з такою ж реакцією. Вона й дозволила йому ще зовсім дитям проявити себе надійним, як для свого віку, воротарем.

Артемко об’їздив на змагання всю нашу область. І не лише її. Йому випало навіть побувати переважно з брацлавськими ровесниками на дитячому чемпіонаті світу в Данії.

Закінчивши вісім класів у Липовецькому ліцеї №1 імені В. Липківського, пішов уже навчатись у столиці до гімназії «Київська Русь». І тут раптом війна… Ірина Анатоліївна одразу відправилась із сином до Італії. Там за звичкою він пішов на якийсь із стадіонів пограти у футбол, бо без цього не може. До речі, завдяки матері англійську знає добре, тому з італійцями, особливо молодими, в спілкуванні не було проблем. А скаутський рух у тій країні, як і по всій Західній Європі, розвинений. Навіть у невеличкому містечку чотирнадцятирічний хлопець з України потрапив до їхнього поля зору. Завдяки цьому йому надійшла пропозиція виступати  у більшому місті за Ю-15 футбольного клубу FORTE dei MARMI. Притому на дуже гарних умовах, деталізувати які не станемо – європейці, як відомо, цього не люблять.

Артем скинув бабусі переклад, зроблений з італійської тренером, де вболівальники закликають інших вболівальників прийти на стадіон і вболівати за здібного юного українця, за якого нікому вболівати. До того ж виходить хлопець на гру з українським прапором, чим викликає бурхливі оплески присутніх.

А ще він розповів, що «перекваліфікувався». З воротаря – на лівого захисника. Також наголосив, що йому постійно стає в пригоді все те, чому навчив його липовецький тренер Олег Чигур.

– Олега Миколайовича згадую із вдячністю щодня, – говорить Артем. – І звичайно, дідуся, який прищепив любов до спорту.

Тим часом мені ж згадалось, як на початку 80-их років на якийсь День преси ми всією редакцією виїхали на лісову поляну, прихопивши волейбольного м’яча. Щойно згадуваний Анатолій Бень, який прийшов до колективу вже у ранзі кандидата в майстри спорту, тоді служив у армії, заради якої і втік до редакції від сільської школи, звідкіля на службу не брали. Запам’яталось, що найкраще тримав м’яч в повітрі наш редактор, що виявилось несподіванкою для всіх. А за пару десятиліть після того під час відрядження до Липівця  випадково потрапив на неофіційні місцеві змагання з настільного тенісу, де Анатолій Миколайович вдало «розносив» молодших суперників.

Італійці пророкують його внуку велике спортивне майбутнє. Запам’ятаймо й ми це ім’я  – Артем Бабіч!

Микола КАВУНсмт Оратів – м. Липовець