Сьомий постріл завис у повітрі…

79 років тому мужня Зоя Данилюк подарувала друге життя Михайлу Курцману

На старому сільському кладовищі села Обухів покоїться прах єдиної в колишньому вже Мурованокуриловецькому районі жінки, посмертно нагородженої грамотою та медаллю «Праведник народів світу». Її звали Зоя Афанасіївна Данилюк і прожила вона 83 роки, увійшовши в історію країни Ізраїль як рятівниця переслідуваних під час фашистської окупації євреїв. Ім’я  мужньої подолянки висічено на Стіні пошани на Алеї праведників Яд-Вашем, а в рідному селі мало хто знає про її подвиг, і ніщо про нього тут не нагадує. Хіба що табличка на могилі, яку встановила правнучка Алла Лебідь, де виділено слова «Праведник народів світу».

«Це були найжахливіші миті…»

Трагічні події Другої світової війни звели на сплетінні доль  українську жінку і маленького єврейського хлопчика влітку 1942 року. У той період на Поділлі відбувалися масові розстріли мирних жителів єврейської національності. На очах Михайла Курцмана безжально знищили його тата, маму, братиків і сестричок, а він, дев’ятирічний, сповнений величезної тяги до життя, відважився на відчайдушний крок – втечу з-під дула автомата…

Коли колона приречених на страту людей вийшла за Летичів, кілька підлітків відірвалися від неї і побігли в бік лісу. Навздогін посипалися кулі. За якусь хвилину все стихло. Захеканий конвоїр взявся довершувати свою жахливу роботу контрольними вистрілами – один,  другий… п’ятий, шостий, а сьомий… завис у повітрі. Він призначався для нього, Михайлика, який лежав під трупами своїх друзів. Маленьке дитяче  сердечко розривалося від жалю і вискакувало від страху з грудей, а якась невидима сила притиснула хлопчика до землі, змусила заціпеніти і не подавати ознак життя…

– Це були найжахливіші миті мого земного існування, – через багато років згадував Михайло Курцман. – Гріло сонце, співали пташки, а я мокнув у чужій крові, не відчуваючи затерплого тіла… Тільки пізно вночі виліз із страшної схованки. Не знав, куди йти, що роботи, та ноги самі кудись понесли. Під ранок надибав на пастухів, які грілися біля вогнища. Вони нічого не розпитували, мабуть, здогадалися, хто я, принесли води, щоб вмився, пригостили шматочком хліба… У селі, куди прийшов з пастухами, мені дали добрі люди другий одяг і порадили йти подалі від цих місць.   

Так почалося жебрацьке поневіряння Михайлика. Господь Бог змилостився над ним і довів його до села Обухів тодішнього Копайгородського району. Це сьогодні можна ту відстань легковиком подолати за годину-другу, а дитині треба було кілька тижнів йти в повному невіданні.

Ні про який подвиг вона не думала…

– В Обухові я приєднався до гурту хлопчиків, які бавилися на вигоні. У цей час по воду до криниці вийшла жінка. Вона одразу мене запримітила і когось запитала: чий я, звідки? Їй відповіли, що це син лісника… А ввечері я постукав у двері її хати і попросився переночувати у копиці сіна, що була складена на подвір’ї… Вона мене не просто прихистила, а вислухала мою розповідь, нагодувала, викупала, вичесала від вошей голову, перевдягнула, привела дідка-цирульника і сказала: тепер будеш моїм внучком…

Селом швидко розлетілася звістка, що до Зоні, так її називали в Обухові, прибився чорнявий кучерявий єврейський хлопчик. Жінка знала, чим це її загрожує, та все ж не здригнулася перед каральним мечем можливої розправи і не відправила від себе Михайлика.

– Вона, звісно, ні про який подвиг ніколи в житті не думала, а з Божим милосердям рятувала чужу дитину, – розповідає внучка Зої Афанасіївни 81-річна Галина Дмитрівна Лебідь, жителька Мурованих Куриловець. – Бабуся у мене була бойовою жінкою, сміливою і дуже набожною. В Обухові стояли румунські вояки. Вони не знищували мирних людей, але коли їх заносило на обійстя, то забирали геть все, що потрапляло на очі. Серед місцевих шуцманів був такий собі фашистський прихвостень на прізвище Фартушняк. Одного разу він прийшов до бабусі і настрашив: «Завтра в село заступлять німці, то я тебе їм здам, якщо не виженеш цього жидка, інакше і тебе разом з ним розстріляють, і твою сім’ю порішать…». Та  замість того, щоб впасти на коліна та вимолювати пощаду, якої дуже прагнув запроданець, бабуся різко відрубала: «Я нікому Мишка не віддам, затям собі! Він молоденький і хоче жити! А мене можеш вбивати, я вже нажилася на цьому світі, і до дітей моїх не доберешся, бо вони далеко звідси…».

Але інстинкт самозахисту в Зої Данилюк таки спрацював. Тієї ж  ночі вона вимастила обличчя хлопчика сажею і прийшла з ним на залізничний вокзал, де якраз стояв товарняк в напрямку Жмеринки та впросилася «підкинути» до міста. А там якось добралася до Києва та напитала дорогу до дочки Ганни, яка проживала в одному з приміських районів…

– Залишила бабуся у нас маленького гостя, а сама повернулася додому. Я зараз не пам’ятаю, в якому селі на Київщині ми жили, але добре знаю з розповіді мами, що коли, бувало, до хати хотіли заглянути німці, то вона встигала закручувати мене, братика Валеру  і Мишка в хустки й казати, що в дітей тиф. Це відлякувало окупантів краще за будь-яку зброю. Потім приїхала знову бабуся і забрала хлопчика назад до себе, щоб не наражати на біду нашу сім’ю… А «прогноз» шуцмана не справдився, тоді фашисти не робили облави в Обухові – все так поволі котилося до переможного березня сорок четвертого. А там і ми з мамою повернулися в село, бо батько, працюючи директором радгоспу, погнав стадо худоби на Схід і не повернувся звідти. Тяжко нам жилося, бідно, голодно. Одного дня літа 1947 року бабуся дізналася, що в Летичеві Михайлика Курцмана розшукує рідна тітка, яка проживала в Ташкенті. Він дуже не хотів від нас їхати, бо бабусю Зоню називав мамою, а мою маму тьотею. І тут знову проявився врівноважений та вдумливий характер бабусі. Вона переконала його дорослими аргументами, мовляв, вони тебе вивчать, а ми нічого тобі не зможемо дати, і він погодився…

Дуже хочеться, щоб світ став добрішим…

У шістдесятих роках Михайло Сімонович Курцман знайшов свою рятівницю. Спочатку з Ташкента, а потім з Ізраїлю приходили листи в Обухів на ім’я Зоні Данилюк. Коли жінки не стало, переписку продовжила її дочка Ганна Степанівна Дядинюк, а потім вже й внучка Галина і правнучка Алла. Михайло відновив у пам’яті дитячі спогади і добився, щоб мужню жінку представили до високої нагороди, яку отримали Галина Дмитрівна і Алла Анатоліївна.

– Це сталося в грудні 1998 року. Я тоді працювала заступником директора банку в Мурованих Курилівцях. Зателефонували з Вінниці і сказали, що треба приїхати на зустріч з послом Ізраїлю в Україні Анною Азарі. Хоч і минуло з того часу багато років, але хвилюючі миті гордості за мужній вчинок своєї бабусі я й досі переживаю. І дуже хочеться, щоб світ добрішим став, щоб не було зла, війни, хвороб, нещастя, щоб ніхто нікого більше не вбивав, і люди посміхалися тільки від щастя…

Про сьогоднішню долю Михайла Курцмана моїм співрозмовницям нічого не відомо. Востаннє з ним спілкувалася по телефону Галина Лебідь п’ять років тому. Можливо, ця публікація допоможе відновити контакти.

Віктор Зеленюк,

власкор «Вінниччини»

Муровані Курилівці

Фото автора та із сімейного архіву Лебедів