«Такі різні, але однаково старанні у роботі…»
- каже про трудівниць колективу молочного комплексу села Дружба Мурованокуриловецької громади голова ФГ «Велес Віта» Петро Струсевич.
Хто хоч раз побував у цьому господарстві, той залишив у ньому часточку своєї душі. Воно наче створене спеціально для стороннього споглядання, бо все вражає досконалістю і виважено продуманим підходом до організації виробничого процесу. Та місцевим трудівникам не до екскурсій – вони зайняті тут звичною працею: плекають худобу. А якщо за великим рахунком, то дбають про продовольчу безпеку держави. І це у них виходить на славу! Хто б колись міг подумати, що в Дружбі взимку будуть доїти в середньому по 28 літрів молока від корови на день, а за рік надій становитиме більше дев’яти з половиною тисяч літрів!
Кардинальні переміни якось обійшли стороною це бригадне село колишнього потужного роздолівського колгоспу «Більшовик». Йому була уготована доля трьох «р» – розвалу, розрухи, розкрадання. Але дванадцять років тому, на велике щастя місцевих жителів, сюди прийшов надійний, дбайливий, ощадливий та працьовитий інвестор в особі досвідченого керівника сусіднього ФГ «Велес Віта» Петра Струсевича. За цей час йому вдалося разом із командою однодумців зробити неймовірне: підняти тваринницьку галузь на небачену в цих краях висоту. І все це завдяки свіжим знанням, ентузіазму та вродженому організаторському таланту Петра Павловича спілкування з людьми. Одним словом: де злагоджена робота, там є і результат.
– Сьогоднішні показники не прийшли самі собою до нас, ми їх підкорюємо спільними зусиллями, – каже Петро Струсевич. – Турбуючись про розвиток і зміцнення тваринництва, ми робимо солідні інвестиції у майбутнє Дружби. Воно й так зрозуміло, якщо люди матимуть постійну зайнятість на виробництві, то житиме й село. А якщо у ньому трудитимуться молоді люди, то й вирішимо одну з найважливіших проблем – збільшення народжуваності. Зараз у нас із двадцяти працюючих на комплексі жінок троє – у декретній відпустці. Школу, щоправда, в селі закрили, але я сподіваюся, що це тимчасове явище, бо в недалекому майбутньому вона таки оживе…
А тепер повернемося до головної теми нашої розповіді – про жінок-трудівниць, які працюють у колективі молочного комплексу. Як уже вище зазначалося, їх тут є двадцять із 45 всіх працюючих. Про них Петро Струсевич каже, що вони всі такі різні за віком, за сімейним станом, за стилем життя, але однаково старанні в роботі. На його переконання, без цієї риси не можна було б досягти того, що маємо сьогодні. Саме висока відповідальність кожного об’єднує колектив за кінцевим результатом роботи…
Разом із обліковцем Світланою Жардан ми відвідали виробничі ділянки, де трудяться жінки молочного комплексу. Першим об’єктом став доїльний зал, де якраз відбулася перезміна операторів машинного доїння. «Пост» здавали Наталя Хитрук та Ольга Гелетюк, а на «службу» заступали Людмила Ільніцька та Оксана Страпачук. Зауважень і претензій не було ні в кого, і о 12.30 молоко вже «пішло» на рахунок нової зміни.
– Загалом же, конвеєр годівлі, догляду та доїння корів у нас триває без зупину, – пояснює Світлана Жардан. – За графіком працюють шість операторів. Перше доїння 610 корів розпочинається о 4.30, друге – о 12.30, а вечірнє – рівно через вісім годин. За цей час жінки встигають відпочити, поїсти, навести порядок на своєму робочому місці. Щодо останнього, то це – головне у їхній роботі. Кожна наступна перезміна проходить через два доїння. Тваринники забезпечені спецодягом відповідно до галузевих норм, а також вони користуються санітарно-побутовими приміщеннями з необхідним обладнанням та засобами особистої гігієни…
Часу на тривалі розмови не було ні в кого з жінок. Перші поспішали додому, а другі – не могли відірватися від робочого процесу. Хіба що Наталя Хитрук встигла сказати, що на роботу влаштувалася два роки тому після повернення із заробітків у Польщі. У них з чоловіком троє дітей. Її рідний брат Олег, учасник АТО, теж працює на фермі механізатором, а його дружина Руслана – оператор машинного доїння корів. Чоловік Ольги Гелетюк також донедавна трудився слюсарем у колективі молочного комплексу. Оля поїхала додому скутером, а Наталя – легковиком…
Виявляється, що на фермі є чимало «моторизованих» працівників, які добираються на роботу власним або службовим транспортом. Торік, скажімо, господарство купило «Жигулі» і дало його в розпорядження тракториста Романа Страпачука, який сам їздить в Дружбу з Галайковець і заодно підвозить доярок – свою дружину Оксану та її подругу Людмилу Ільніцьку. Службовими імпортними легковиками користуються заступник керівника господарства із тваринництва Віктор Михайловський та головний ветлікар Віктор Трачук, Світлана Жардан має свою «Чері».
– А Галині Загайчук і Тетяні Копайгородській не треба ніякого транспорту, бо вони проживають у гуртожитку на території комплексу, – продовжує Світлана Жардан. – У них надзвичайно відповідальне поле діяльності, яке пов’язане з практично постійним перебуванням на робочому місці. Жінки трудяться в родильному відділенні. Галина приймає пологи в корів, а Тетяна випоює телят перших п’ять днів після народження. Буває, що впродовж доби теляться по дві-вісім корів, так що розслаблятися телятниці не мають права, а тим більше, відлучатися в робочий час.
– Коли виникає потреба, то керівництво завжди йде нам назустріч і дає відгули, – каже Галина Загайчук. – Ми з Тетяною з Могилів-Подільського району: я – з Ломозова, а вона – із Жеребилівки. У нашій кімнаті створено майже домашні умови, а харчуємося в їдальні, так що не нарікаємо ні на кого. А що, хіба було б краще, якби працювали десь за кордоном? У нас тут і зарплата не нижча, як на чужині. Принаймні все нас влаштовує…
Задоволена своєю роботою і телятниця Світлана Шевчук, у якої на фермі трудяться також чоловік Михайло і син Віталій. Її сім’я має від цього не лише матеріальну вигоду, але й отримує велике моральне задоволення, бо немає нічого прекраснішого, коли вся рідня поряд…
Ще до минулого року на молочному комплексі була найбільша трудова династія Кирилюків – мама Люба, донька Світлана і сини Олександр та Олексій. Корів доїли Люба, Світлана і Саша, а Олексій працював фуражиром.
– Але так сталося в житті, що мої брати вирішили пошукати більшого заробітчанського щастя на стороні, – говорить Світлана. – Старший поїхав у Польщу, а молодший перейшов до іншого фермера. На комплексі залишилися ми обоє з мамою і не збираємося шукати кращої роботи, бо всім задоволені в Дружбі, хоча кожен вибирає, як йому вигідно…
Кухаря Віту Близнюк ми застали не за професійним заняттям – вона підмітала територію біля їдальні. Жінка поспішила випередити моє здивоване запитання і пояснила, що у них немає спеціальної прибиральниці, а ці не обтяжливі для неї обов’язки виконує із задоволенням.
– Я ж не цілий день зайнята на кухні, і коли випадає вільний час, не соромно взяти мітлу в руки, – пояснила Віта. – Воно ж приємно на душі, коли довкола чистота і порядок. Після закінчення Михайловецького аграрного ліцею уже десять років працюю кухарем на фермі. В цю пору щоденно готую страви для тридцяти робітників. А обід у нас коштує символічно одну гривню. Люди задоволені моєю роботою, і це найбільша для мене подяка…
Загалом на фермі в Дружбі утримують майже дві з половиною тисячі голів стада, з них 610 корів у новому молочному комплексі і 160 – у двох старих приміщеннях, переобладнаних за сучасними вимогами виробництва молока, де доярками працюють Майя Дерик і Катерина Максимчук. А завідуючою кормовим двором сумлінно трудиться Світлана Івінська.
Про себе моя супроводжуюча Світлана Жардан розповіла, що 21 рік вона відпрацювала економістом у Мурованокуриловецькому відділенні банку «Аваль», а останніх півтора року займає посаду обліковця молочного комплексу.
Не можна було не звернути увагу на граціозний пам’ятник корові української чорно-рябої породи, що стоїть неподалік нового комплексу. Це дарунок партнерів ФГ «Велес Віта», з якими співпрацює господарство. Подумалося, що було б непогано, якби композицію завершив пам’ятник жінкам-дояркам. Вони того варті!
Віктор Зеленюк,
власкор «Вінниччини»
Мурованокуриловецька громада
Фото автора
