Так тихо плаче полин…

26 квітня 1986 року – день, коли мирний атом відмовився служити людині,  кинувши виклик усьому живому. Ця дата стала однією з найтрагічніших  у літописі людської цивілізації, аварією планетарного масштабу, яка  так страшно ще не дивилася в обличчя людей.

  За матеріалами Вікіпедії,  внаслідок  аварії  на ЧАЕС у довкілля було  викинуто велику кількість радіоактивних речовин (потужністю 300 Хіросім!). Чорнобильська катастрофа є найбільшою за всю історію ядерної енергетики як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.

  Радіоактивна хмара пройшла над європейською частиною колишнього СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Близько 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі; понад 300 000 осіб було  евакуйовано із зон забруднення.

  Горіла земля, плавився метал – люди боролися. Потрібно було зупинити огненного звіра. Першими на приборкання атома стали чорнобильські пожежники: Правик Володимир, Ігнатенко Василь, Кібенюк Віктор, Телятников Леонід. 

  Невдовзі до них приєдналися інші – офіцери, медики, міліціянти…

 Тоді теж весна була квітучою – молодою, ніжною, красивою. І вбивчою.  У кожного були  свої плани, мрії. Люди раділи теплу. Аж раптом світ розколовся на «до» і «після». Так збулося біблійне пророцтво Івана Богослова: «…І засурмив третій Ангел, –  і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І  стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…»

  Прийшла велика біда, і українці з усіх регіонів поспішали виправити чиюсь безвідповідальність, прислужництво сліпим вказівкам, бездуховність і байдужість (бо ж станцію передчасно здали в експлуатацію), за що тепер треба було розквитатися власним життям. Але хіба тоді про це хтось думав? 

   До зчорнілих осель поверталися птахи.  А вранці в «Новинах» скупо повідомили про аварію на чорнобильській АЕС, наче про чергову ДТП.

Щоправда, хтось із посадовців устиг спакувати валізи і вибратися з родиною далеко від смертельної зони, попереджаючи наспіх інших «не сіяти паніку!».

Тоді ніхто не знав правди про страшну аварію та її наслідки. Про біду у Чорнобилі повідомили людям західні і світові ЗМІ.  Так по краплині  почали відкривати  всім правду про лихо, яке накоїв мирний атом.  Але то теж були крихти істини, на яку народ наш чомусь не мав права. А в той час у Чорнобилі кипіла боротьба за життя; і молоді, найкращі йшли у вогонь, прагнучи зупинити вогненного ката.

     Відгукнулася на біду в Чорнобилі вся Україна. Були добровольці, були військовозобов’язані, були небайдужі.

   Тоді ж, у квітні, від Хмільницького МР ВВС у район Чорнобильської АЕС було відряджено чотирьох  військових: мого чоловіка – Веремія Олександра Олександровича, Рибака Івана Миколайовича, Яворського Станіслава Костянтиновича,  Костюченка Петра Олександровича.

   Був наказ. І були ті, хто не вмів ховатися за спини інших, хто як належить ніс серце своє на вівтар обов’язку, бо так було треба. Вони безмежно любили рідних – і людей, і землю свою, і життя. Тож не відступили, не шукали затишку, коли Україні було важко.

   За кілька днів по аварії військовозобов’язані хмільничани були у смертельній зоні, у самому пеклі. Несли непросту варту на зболених, опромінених дорогах. Бачили боягузтво і мародерів.

 Останніх було менше. Здобичники сподівалися перехитрити смерть, заливали в себе вино, не гребуючи вкраденими прикрасами, іконами, хутром… Їх затримували…

   З великими зірками на погонах далеко, в надійних штабах, були керманичі і ті, хто по раціях віддавав свої немудрі накази. Вони хотіли жити – і вижили.

   Рядові, молодший офіцерський склад, бувало, ночували в лісі… просто неба. «Спали на землі, вкриваючись шинелями. А станцію було видно як на долоні… І ночі, і дні були нескінченно довгими… Та існував обов’язок. Якщо не ми, то хто? Наказ є наказ», – згадував   Олександр Веремій, уже покійний (Чорнобиль вкоротив його вік, відвівши плідних і достойних  44 роки).

    Щось волали «найправдивіші і точні» дозиметри, та на папір  цифри лягали  зовсім інші – норма  опромінення, яка насправді перевищувала допустиму межу у 20, 30, 50 разів… Та що про це тоді знали ті, хто думав про нерівну боротьбу з атомом?…

 Ось як згадує ті дні Петро Костюченко: «На початку травня 1986 року наша група приїхала в Чорнобильську зону. Нас поселили неподалік од ЧАЕС. Декілька ночей  ми ночували в клубі на підлозі.

  Черговим у роті було призначено  Веремія Олександра.

 Дев’ятого травня було відібрано частину військових для служби в зоні, на самій станції. Усі готувалися до роботи; тривога висіла над кожним, але про це ніхто не говорив. А тут приходить Сашко Веремій (він не мав їхати в зону, був здоровий, міцний, під два метри зросту, як богатир.).

–Хлопці! – каже. – А чого ж мене не взяли? Як це, найважче – вам, а я чергуватиму? І як я буду дивитися в очі землякам, дружині, сину? Скажу, що ви в пекло пішли, а я в тилу зберіг себе? Ні, так не буде.

  Він пішов з нами… добровольцем. За іронією долі, він найбільше опромінився.

І досі сняться села-пустки, Прип’ять…

 Було, ночували  в покинутій Чорнобильській школі (зсовували парти і спали на них).

  Часто нестерпно боліла голова, перчило в горлі. Але хто на це зважав?»

    «Пам’ятаю обгорілі дерева, чорні, приречені… І вишні, ніби в молитві, сумні… Черги машин, безкінечне миття доріг, втомлені очі товаришів… Багатьох по кілька разів на день заливала кров, але додому відправляти їх не поспішали», –  згадував Іван Рибак (він повернувся живим, але працювати в органах МВС судилося недовго: погіршився стан здоров’я. На голові почало випадати волосся… Далі – лікарні Хмільника, Вінниці, Києва, три операції… За кілька місяців – «списали з органів як фізично непридатного до служби… Так з офіцера я став продавцем базару», –  і біль, і гідність, і глибока туга: чорнобилець).

«Чорнобильська зона… Ми приїхали у край, який ще кілька днів тому був квітучим, багатим, щасливим. А застали пустку, – згадував Станіслав Яворський (уже покійний), – їхали порожніми містами, селами, що нагадували привиди. Не було людей. Деінде валялися на дорогах загублені іграшки: дитячі м’ячики, ляльки, возики… Дорогами блукали  бездомні собаки, коти. Їх було багато. Вони йшли до людей. Ми годували їх. Бувало, знаходили прив’язаних собак. Рятували тварин: звільняли з прив’язів, доглядали, хоч був наказ відстрілювати їх. Були дружними, допомагали одне одному».

Цвіли вишеньки, і земля прибралася в буйне зело і квіти… Надворі ж поволі вмирав травень 1986-го.

  У Хмільнику населення (відповідно до наказу влади) стрічало 9 Травня. Дорослі, діти, пенсіонери вийшли на демонстрацію і ниділи під сонячним промінням, дихали отруєним повітрям, слухаючи виступи міського керівництва про грандіозні досягнення міста, мирний розквіт і щасливе життя України, що йде правильним шляхом славного будівника комунізму.

   А дружини і матері чорнобильців чекали звісток від чоловіків і синів: де вони? Що з ними?  Ніхто нічого  не знав, як і про те, що листи не можна було звідти  писати.

   Телебачення щодня по краплині розкривало суть і наслідки трагедії на ЧАЕС. Тоді ж, у 1986-му, весна з українськими жінками молилася Господу, якось невміло, але щиро, щоб Всевишній врятував усіх чоловіків – ліквідаторів аварії у Чорнобилі, змилувався над Україною, її народом.

   Але Господь мовчав. Плакала весна (юна і приречена), згорали сотні, тисячі, найкращих, коли «в кутку од радіації Пілат вмивав руки…»

  Хтось із ліквідаторів виживе, багатьох спалить атом…

  Минуть роки. Для цих героїв Чорнобиль не буде просто історією. Це їхнє життя – зболене, розкраяне. Щороку вони зустрічатимуться в цей день, згадуватимуть скривавлену станцію, опромінені дороги, товаришів.

  Зібралися і цього року колишні офіцери біля пам’ятника Ліквідаторам аварії на ЧАЕС.  Їх було небагато: час до них, хрещених атомом, невблаганний. Вони принесли до меморіалу квіти, скупо розповідали, як хто виживає, чим займається.

  – Кого чекаємо, хлопці? – запитав хтось риторично з офіцерів.

  А й справді, кого? Можливо, тих, хто мав неодмінно бути з ними в день  36-ої річниці аварії на ЧАЕС, щось важливе сказати… Але ніхто не прийшов. І військові дружно, як завжди, поїхали на цвинтар вшанувати своїх товаришів. Про них вони не мають права забути, бо ж «по пам’яті людини пізнає людину світ». 

    Земля змінила своє обличчя, і нині бореться знову, щоб жити, як прагли цього ті, хто прирік себе на вічність, не шкодуючи, не думаючи, не вагаючись і на мить, йдучи в полум’я, виконуючи свій обов’язок, коли горіла земля…

   Про них писатимуть статті, книги, зніматимуть фільми, затримуючи світло їхнього життя…

   У 2006 році світ побачила «Чорнобильська книга пам’яті МВС України» (редакція генерала внутрішньої служби України В.В. Дурдинця та полковника внутрішньої служби у відставці В.М. Миколюка) як данина пам’яті працівникам органів внутрішніх справ МВС України, які померли від важких хвороб, чесно і самовіддано виконали свій службовий обов’язок під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Серед них – Аксьонов А.М., Аркавенко М.Ф., Більський В.М., Бондар І.О., Веремій О.О., Гусарський О.В. … – 66 чоловіків лише у нашій Вінницькій області!

Усі молоді – віком 31, 32, 40, 50 років… Сильні і красиві, нетерпимі до зла і несправедливості – згоріли, щоб на землю їхню прийшов спокій, щоб життя цвіло…

  Велику краєзнавчу роботу про ліквідаторів-чорнобильців (книга «Дзвони пам’яті Чорнобиля: Вінницька область») презентував  професор, доктор історичних наук Сергій Гальчак.

   Нині, як і в 1986-му, буяє весна (така ж гарна і молода). У ЗМІ згадуватимуть про Чорнобильську аварію, про тих, хто віддав життя своє, аби жив ти, сучаснику.

    Для дітей і молоді Чорнобиль – сумна сторінка історії України. Для когось – біль і важка втрата чоловіка, ще для когось – життя без батька, сина…

  Скільки випробувань випало на долю моєї України!

  Зупинімось, згадаймо кожного поіменно, бо заради нас усіх вони дали себе розіп’яти атому.   

«Чи знаєш ти, світе, Як сиво ридає полин, Як тяжко, як сумно Моєму народу болить»,   –  повторюю вслід за Борисом Олійником.

  Ліквідаторам аварії на  ЧАЕС і ми, і світ зобов’язані життям, бо вони  врятували  нас. Пам’ятаймо про наших героїв, вони ж бо наші янголи-охоронці, що й по інший берег життя молитовно борються за мир, за нашу перемогу сьогодні, за  життя.

Анжела ВЕРЕМІЙ

м. Хмільник