«Татку, мій татку…» (сповідь зболеної душі)

Пам’яті мого батька, загиблого Героя, старшого лейтенанта, командира 3-ї піхотної роти військової частини А3425 Віталія Дмитровича Зленка.

…Україна – це країна, де я була щаслива, усміхнена та впевнена у своєму майбутньому. Так, була, саме була.

Я зростала у щасливій сім’ї, мої батьки завжди цікавилися моєю думкою, спілкувалися зі мною на рівних.

– Софійко, а ти вже вирішила, ким хочеш стати? Час задуматися над цим, – каже якось до мене тато.

– Я буду архітектором. Це, на мою думку, цікава професія, творча. А я ж так люблю щось своє творити.

– Архітектором? – запитує мама. – Я думала, ти хочеш стати дипломатом. Ти просто народжений дипломат.

– Може, й так, – відповідаю. – Я ще подумаю. У мене ж є ще час.

Та не судилося думати. Ворог подумав по-іншому, він вирішив стерти мрії, думки, погляди українських дітей, усіх українців. Ворог підступно вирішив стерти з лиця землі взагалі усю прекрасну Україну. Мою Україну! Мою квітучу Україну!

23 лютого 2022 року… Днина була чудова: під синім небом зеленіла перша по-весняному зелена трава, іскрилася річка, звільнившись від криги. Хто ж знав, що то останній мирний день перед війною? Той ранок, 24 лютого, важко забути. Він, впевнена, закарбується в пам’яті навічно. Страшенні вибухи за вікном – раз, другий, третій… То почалась війна. Так званий «братній народ» наважився бомбити наші українські землі. Росія здійснила масштабне вторгнення до України по всій довжині спільного кордону і з території Білорусі й окупованого Криму, обстріляла прикордонні застави, завдала удари з повітря по військовій інфраструктурі майже усіх регіонів України, розпочався рух танкових колон і живої сили. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну принесло кровопролиття та перекреслило мрії багатьох молодих українців. У цей час хтось тихо спав, хтось йшов на роботу, хтось поспішав на потяг, а хтось народжував. Хіба таке забудеш чи простиш?!

В Україні оголосили воєнний стан і загальну мобілізацію. Отой огидний ворог планував захопити мою розквітлу Україну за три дні. Але він, мерзенний, забув, що має справу з козацьким духом, сильною волею та незгасимою вірою незламного народу. Українці – на своїй землі і нікому її не віддадуть. Важка це праця – захищати мир! Чоловіки, жінки, чимало юнаків та дівчат йшли до військкоматів, йшли записуватися до лав ЗСУ. Вони залишили свої домівки, щоб захищати Україну, її волю, її незалежність. Нам є що захищати, нам є що берегти!

От і мій батько, який нещодавно так важко перехворів, довго з кимось спілкувався телефоном. Дзвінків було досить багато, дзвонив як він, так і до нього. А потім батько прийшов і сказав: «Мої дівчатка (це він так називав мене та маму), я мушу вас залишити самих. Я зобов’язаний стати на захист держави, на захист суверенітету України. Я не можу допустити, щоб над нами знущалися. Я знаю, що ви без мене впораєтеся, бо ви у мене сильні, ви ж українки. Нічого не бійтесь, ми обов’язково переможемо, але треба це зробити разом, гуртом, тоді ми сила». Так ми залишилися самі, одні, а за вікном клята війна. Зразу було дуже страшно: постійні сирени, постійні тривоги, над головою свистіли ракети та гуркотіли літаки. Лишилася стійкість та витримка. Триматися. Робити все, що ти можеш: волонтерити, готувати, дбати, оберігати, вчитися надавати медичну допомогу пораненим. Вірити в нашу Перемогу! Страх і розгубленість перших днів минули. А потім ти звикаєш до всього, але з кожним днем ненависть до ворога зростає все більше і більше.

Мій батько  офіцер запасу. Його організаційні здібності та здібності керівника одразу помітили, тому призначили командиром роти. Було важко, бо хвороба знову завернула, а далі голос зовсім пропав. Спочатку телефонував щодня і завжди з особливим трепетом розказував про своїх друзів-побратимів. Серед них були й іноземні легіонери. Це військові з Великобританії, Швеції, Данії, Америки, Білорусі. Ці люди стали пліч-о-пліч з українськими військовими чинити опір агресору. Атмосфера в армії панувала взаємодопомоги, взаємоповаги, взаєморозуміння. Одного разу розказував, що отримав завдання викопати окопи, але ж хлопців жалко, бо і так багато працюють та мало сплять. То татко зметикував: поїхав у найближче село, домовився за екскаватора і викопав окопи. А хлопці лиш підправили. От такі будні у ЗСУ.

ЗСУ… На своїх плечах ви тримаєте Україну! Міцні, непохитні, впевнені у Перемозі. Ви найсміливіші, найрозумніші, найбезстрашніші, найкреативніші воїни у світі. Перед вами схиляє голову весь світ. Наші Герої!

Перед Пасхою татко зробив нам сюрприз. Приїхав додому на три дні. Ото ми раділи й обіймали, добре провели разом цей час. Але коли повертався, то так сумував. То була остання наша зустріч. У батька була можливість навідати нас ще раз, але він віддав цю можливість земляку-товаришу. З часом дзвінки рідшали, як потім з’ясувалося, татко ходив на спецоперації. Але перед кожним бойовим завданням він знаходив момент і телефонував або надсилав повідомлення. Щоразу говорив: «Софійко, ти дивись тільки гарно вчись, на відмінно. Вчи англійську мову, не запускай. І малюй! Обов’язково малюй, у тебе так гарно виходить. І не забувай, про що ми домовилися. Добре?».

Я зразу й не розуміла, чому він так говорить, я ж гарно навчаюсь. Лише тепер я збагнула, в чому суть. Він бачив жахи війни і розумів, що може цей світ скоро покинути. Виконуючи чергове бойове завдання, під час артилерійського обстрілу, мій татко загинув. Мій батько загинув як Герой! Він помер заради нашого спокою і наближення нашої Перемоги. Він помер заради України! Заради українського народу! Герої не вмирають. Вони вічно житимуть у нашій пам’яті. Їхні імена. Їхні подвиги. Їхня сміливість і самовідданість. Житиме їхня справа. Житиме Україна, за яку вони віддали своє життя. Те, що ми пережили, не можна описати на листку паперу. Нестерпний біль супроводжує нас усюди.

Татку… Не хвилюйся… У тебе дуже сильна донька. На вигляд я ніжна й тендітна. Сьогодні трохи втомилася від болю, від усього. Але обіцяю… Я досягну всього сама. Дякую тобі, що я виросла сильною. Дякую тобі за все…

Іноді мені здається, що якби наша держава була людиною, то все її тіло було б у рубцях та шрамах, воно було б пошматоване та скалічене, але непереможне. Бо ще не народилася та сила, яка може зупинити вітер, зруйнувати гору, висушити річку, закрити веселку, згасити сонце. Саме з такими образами пов’язана моя Україна.

Бувають такі моменти, коли життя немов перевіряє нас на міцність (після пережитої трагедії у мене почала прогресувати хвороба). Коли біда б’є якомога сильніше і дивиться на тебе, посміхаючись, і чекає, коли ти зламаєшся, коли опустиш руки і визнаєш поразку. Та кожен раз ти, стискаючи зуби, йдеш вперед! Кожен раз ти посміхаєшся собі в дзеркалі, їй на зло! Головне – щоб ми в себе вірили. Тому що неважливо, скільки разів ми впали, головне, щоб ми завжди знаходили сили піднятися. Тому що неважливо, скільки нам заподіяли болю і змусили в собі засумніватися, головне, щоб ми в себе вірили і нізащо і ні за яких обставин не сумнівалися! Бо ми український народ, бо ми козацького роду, бо в нас тече кров наших дідів-прадідів, народ, який нищили, та не знищили. Ми маємо вірити та любити. Вірити у Збройні Сили України та у нашу Перемогу!

Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка може просто впасти. Тому нам зараз усім – українцям, європейцям, американцям – необхідно об’єднатися проти спільного ворога. Об’єднатися усім світом, як наразі об’єдналася уся наша Україна, щоб захистити від війни увесь світ. Бо він, світ, хоч і безповоротно змінився, проте залишився таким же прекрасним. І скоро настане весна. Весна завжди перемагає зиму. А світло завжди перемагає темряву. І моя рідненька Україна обов’язково переможе оцю ординську навалу. Бо з нами правда. З нами Бог. З нами – увесь світ!

Слава Україні! Слава нашим Героям ! Слава ЗСУ!

Софія ЗЛЕНКО,

учениця 9-А класу Кирнасівського ліцею, переможниця обласного конкурсу юних журналістів «Молоде перо – 2023»

Цей матеріал опубліковано в рамках проєкту «Інформаційний фронт України: Вінниччина», який реалізується за підтримки ГО «Ми – Вінничани» та медіахолдингу «Новини Вінниці».