Творчість про пошук світла

Чотири роботи української режисерки, акторки та поетеси Марії Саулко були показані у Вінниці в кіноклубі «Піч-о-пліч». Благодійний показ короткометражок був організований для збору коштів на потреби волонтерського штабу міста Шаргород. Рідного міста авторки, що вже багато років проживає у Києві. Марія – випускниця кафедри режисури КНУ ім. Т.Шевченка та акторського факультету Ukrainian Film School. Учасниця та переможниця міжнародних кінофестивалів.

   Це творчість про пошук світла і створення для нього простору. Сміливість йти в глибину. Естетичну і вільну. Через роботи, що створювались впродовж останніх років, можна було прослідкувати розвиток творчості та зміну бачення авторки. Перед показом кожного фільму Марія зачитувала дотичну до роботи поезію, створюючи наповнений обговоренням магічний кінопоетичний вечір.

– «Дисперсію» я створювала десь протягом чотирьох років, пройшовши з нею шлях від студентських зйомок до отримання гранту і повноцінного знімального майданчика з професійною командою, – зазначає авторка. –  Цю роботу важко назвати фільмом в його класичному розумінні. Я називаю її шляхом. Робота, в яку я заклала ґрунт свого існування, до якого постійно вертаюсь і яким маю змогу ділитись з іншими. Зараз кожен намагається віднайти свою доречність. Вважаю ті відповіді, які я знайшла в процесі роботи і заклала в «Дисперсію», зараз як ніколи доречні… Знаєте, я відчувала себе внутрішньо мертвою, коли почала її створювати. В мене є вірш «Без Я», що об’ємно говорить про той стан. Хотіла створити щось надихаюче і витягнула нею себе з того стану. І коли ти живісінький всередині, то будь-що зовні тебе дійсно тільки гартує та поглиблює.

– Три наступні роботи були створені впродовж одного року за принципом відчуття світу, який був знайдений в роботі над «Дисперсією», – ділиться Марія. – Робота «Квіточка» – це однокадрова історія, яка явилась незаплановано. Зачарований вечір у Львові змусив ховатись авторку від дощу з камерою. Далі все сталося наче само собою. У ній розкривається тема жіночності, і це документальна короткометражка, що триває близько восьми хвилин. – «Квіточка» – чарівна робота, легка, як повітря. Несподівано документальний персонаж, що просто увійшов у кадр, справжня органіка існування в кадрі і середовище, яке спрацювало сценарно точно. Вважаю цю роботу чудом, яка з’явилася завдяки титанічний попередній роботі.

– Кліп «Очі» – теж однокадрова історія. Автентика сну, який існує у мареві та реальності дівчини водночас.

– Ох, очі… Одного грудневого ранку я пішла плавати в озері. Після крижаної води тіло відчувається якимось особливо святим, тоді мені написала моя подруга Юля Волюм, співачка, акторка. Сказала, що ми маємо зняти з нею кліп і що вона хоче там весь кліп під водою провести. На наступний день я засунула її в свою ванну, і ми почали тести і нашу незабутню пригоду. Результат вийшов доволі вражаючий.

– А от робота «Зустріч» – це, наскільки я розумію, історія наших сьогоднішніх реалій.

– Так. «Він обіцяв повернутися швидко…» Зробив, як і обіцяв. Зустрічали всім селом. З квітами парної кількості. Документальний фільм тривалістю у п’ять хвилин. З початку війни я почала знімати історії людей. І от одного дня познайомилась з Іваном Сауткіним, режисером та одним із засновників проєкту «Вавілон13». Він запропонував переглянути, чим вони займаються, і за бажання долучитись. Я переглянула і вирішила для себе, що не стану навмисне шукати теми для зйомки, і взагалі займусь краще чимось менш травмуючим. А потім був дзвінок. З проханням про зйомку, від якої я просто не мала права відмовитись. Так з’явилась «Зустріч». Естетика змішана із жахом усвідомлення ситуації. Ще ніколи мені не доводилось по сто разів переглядати такі важкі кадри, щоб якісно змонтувати. Відкрила для себе нові рівні власної психіки та здатності попри все увімкнути професіоналізм.

– Маріє, ви пишете вірші, чи не хотіли б поділитись написаним?

– Гаразд, ось вірш, що частково якраз у Вінниці і народився:

Обережно, чутливий контент

дуже чуттєвих людей,

що просто хотіли жити,

щасливих ростити дітей.

І вони всі такі

напівпрості,

навколо герої,

навколо святі.

Пощастило ж тобі

народитися в час,

коли смерть і життя

впритул біля нас.

– Як щодо планів на майбутнє?

– Взагалі, для мене цей показ фільмів був чимось із минулого життя. Коли почалась війна, за кілька днів до того я виступала в кафе, читала вірші і вперше заспівала. Потім було 24-те… Бомбосховища і багато незвіданих граней життя. Жаху і ступору, гордості і любові. До мене почали приходити тексти, звуки і провідники – люди, які шматочками так природно і м’яко вводили мене у цю тему. Мені страшно, я не співала раніше, хоча завжди це любила. Не писала пісень, хоча, здається, і писала… А так різко змінити вид діяльності у настільки невизначений час… Були дві знакові зустрічі, одна з яких практично знищила все, що тільки почало народжуватись, якимось глибоким неприйняттям моєї суті. А друга так м’яко і ніжно зкамертонила стан і дарувала багато натхнення. Тому… я не знаю, що з того вийде. Я хочу випустити книжку зі своїми текстами. І виступати з ними. На вулицях. Пишеться тематичне. Хочеться нагадувати спокійним містам, що ще нічого не закінчилось, і розслаблятись рано. Нагадувати м’яко і через правду своєї натури. А ще почала вивчати тактичну медицину. Пройшла курс. Сподіваюсь, не знадобиться. Та якщо з першим не вийде – піду на фронт. Або ж запаралелю ці діяльності. Чи взагалі заверне кудись, у щось третє. Максимум планування, що зараз мені доступне – це вранці спланувати вечір. Як у багато кого зараз. Дуже надихає наша єдність. Виїжджати з України не хочу. Тут зараз стільки енергії. Вважаю, що важливо зараз лише одне – щоб кожна дія сприяла нашій Перемозі. Світла над темрявою, справжності над брехнею. Оце і все.

Підготував Олег КРИВОНОС