Тетяна РЯБОКІНЬ: «Одного дня дочка ще допомагала відправити машину в Україну, а вже наступного – подарувала нам внука»
Одним з наймудріших кадрових рішень в історії відновленого Оратівського району було таке: запросити сюди на роботу з півдня області сім’ю Улічів. Цим кроком за біднуватої кадрової ситуації враз убивали кількох зайців. У повністю аграрному районі Любов Іванівна та Володимир Ісакович очолили відповідно економічну та юридичну служби тутешнього управління сільського господарства. Притому на доволі високому рівні. Лекції на економічні теми і практичні аналізи Любові Уліч, пригадується, були настільки грамотними й доступними, що навіть далекій від точних наук людині все ставало зрозумілим. Належним фахівцем у своїй справі був і світлої пам’яті чоловік. Не випадково згодом очолив у районі юридичну консультацію.
Але не це головне. Прізвище Уліч в Оратові стало синонімом слова «позитив». Що про батьків, що про дітей – відгукувались саме так. Не дивно, що і внучок оцінювали аналогічно. А все найкраще помічається і на місцевому, і на міжнародному рівнях…
Коли дізнався, що внучка Улічів Альонка під час навчання у Німеччині вийшла там заміж, а з початком повномасштабного дикунського вторгнення до нас північно-східних горе-сусідів стали відомими на всю Німеччину волонтерами разом з чоловіком Максиміляном Гудером і його родиною, одразу ж відклав інші матеріали і запросив до розмови її матір Тетяну РЯБОКІНЬ, яка працює в Оратівській філії обласного центру зайнятості завідувачкою сектору взаємодії з роботодавцями.
– Тетяно Володимирівно, оратівські швачки-волонтерки розповідали мені, що ви, як і більшість сучасних жінок, швейною справою не дуже захоплювались. Але коли саме у вашій філії почали шити розвантажувальні жилети, то з колегами у вільний від основної роботи час також долучались. Не складно було перекваліфіковуватись?
– Хотілося приносити користь у боротьбі з ворогом. На це мене доньки націлили, тому нова наука давалась без особливих проблем. Дізнавшись про напад на нас, Альонка зразу поплакала, але того ж дня разом з Максом вирішили, що треба негайно щось робити. Їх підтримали його батьки, сестра, соратники, друзі друзів і т. д. Збирали все: продукти, одяг, кошти, а потім навіть й амуніцію діставали. Донька подалась в академвідпустку, а Макс на роботі одразу ж узяв відпустку за свій рахунок на два місяці.
На перших порах вони все завозили на пункти прийому гуманітарки. Але потім там сказали, що за таких обсягів, як у них, то можна вже завантажувати окремі машини і везти їх до України. Так і зробили, розвантажуючись у Львові, а потім ми звернулися до депутата обласної ради по нашому виборчому округу Олександра Шевчука, щоб допоміг транспортом доставляти ті вантажі на головний волонтерський пункт у нашій області та оратівським волонтерам. Активно займаючись благодійністю ще з 2014 року, Олександр Петрович, спасибі, відгукнувся і його колектив постійно здійснює перевезення. Всього родина Гудерів із своїми помічниками вже доправили в Україну понад 150 тонн вантажів і пригнали чотири автівки, на підході п’ята.
– Ваш єдиний рідний брат Максим також волонтерить?
– Він у столиці має невеличкий бізнес, але був першим, хто матеріально підтримав наше оратівське виробництво, за дозвіл відкрити яке хочеться щиро подякувати керівництву обласного центру зайнятості. Брат надавав й інші види допомоги, а також перегонив машини та допомагав у їх придбанні.
– Ваша менша донька у Німеччині?
– Так, Софійка навчалася у Львівському медуніверситеті. З початком повномасштабної війни вона поїхала до старшої сестрички. Англійську мову знає непогано, тому на перших порах працювала перекладачкою, бо знавців німецької для такої кількості біженців не вистачає, а спілкуватися людям треба. Нині вона навчається вже на курсах німецької мови.
– Наскільки останнім часом змінився асортимент гостинців з Німеччини?
– Якщо на перших порах виготовляли браслетики з українською символікою, що особливо згуртовувало, надихало людей, а місцева гандбольна команда продавала свою форму і виручені кошти віддавала волонтерам, то тепер розмах незрівнянний. Їм уже безкоштовно виділили склад. Медикаменти і кровоспинні бинти, котли і генератори, ліхтарики і термобілизну, куртки і павербанки, буржуйки… Притому, як відомо, німці люди дуже пунктуальні. Якщо хтось здав гроші на буржуйки, то вся його сума стовідсотково направляється саме на те і ніхто нічим там крутити на свій розсуд не буде.
– Чи розповідали про ваших дітей у німецькій пресі?
– Так, і дуже багато в газетах різного рівня. Один тамтешній журналіст навіть до Оратова добрався. Спілкувався не лише зі мною, а й з волонтерами. Нерідко доводиться чути, що за кордоном друковані ЗМІ вже втратили своє значення. Доньки розповідають, що такі твердження неправдиві. І саме газетні публікації найбільше прибавляють бажаючих допомогти в благородній справі підтримки України.
– У якій частині Німеччини проживають ваші діти і чи не дістають їх російські фашисти?
– Альонка з Максом навчались в магістратурі в одній групі на сході країни. А коли вирішили одружитись, то перебрались на його батьківщину, на захід. Не знаю, як з проросійськими настроями на сході, але там, де діти мешкають, таких не зустрічали. Хіба що окремі негативні коментарі в мережах.
Якщо раніше дочка вчилась на економіста, то тепер – на юриста. Нелегко, бо в школі вивчала англійську. Одна ж справа засвоїти німецьку на побутовому рівні і куди складніше навчатись на ній.
– Мені розповідали, що ваша дочка продовжувала активно волонтерити, хоча була при надії.
– Це правда. Днями вона поспішала вже завершити все найнеобхідніше і взяти перерву у волонтерстві, бо відчувала, що дуже скоро стане матір`ю. Так воно і вийшло: одного дня ще допомогла відправити машину в Україну, а вже наступного – подарувала нам онука.
– Як назвали?
– Яковом…
Тим часом зять розповідає, що його друзі віддають на допомогу нашій країні навіть по 5-10 тисяч євро. А ще вони висловлюють намір за потреби поїхати на відбудову України. Як не захоплюватись такими людьми?
Спілкувався Микола КАВУН
Знімки надані сім’єю Рябоконів
