«Ти сильна, справишся сама…», – повторював він їй щоразу, як мова заходила про майбутнє
У глибині душі Ольга сподівалася, що найгіршого не станеться, і він, живий та неушкоджений, повернеться додому з цієї клятої війни. Але не судилося… Лиш двоє спільних дітей щодня нагадують їй про втрату, адже в них вона бачить свого Максима, назавжди втрачену близьку людину та незворотність буття.
З вінничанкою Ольгою ми знайомі майже два роки. І яке було моє здивування, коли торік у грудні в соцмережі я побачила допис про те, що на війні загинув її коханий чоловік. Я не знала його за життя, але почитавши врізки зі щоденника молодої вдови, захотіла розповісти вам історію їхнього непересічного знайомства й стосунків довжиною у два десятиліття.
Зовсім юну Ольгу з її майбутнім чоловіком познайомив батько дівчини. Сказав, що це найкраща кандидатура для неї й відмови він не приймає. Це не було кохання з першого погляду. Мине багато років, аби ці двоє визнали, що тоді вчинили правильно. Вони разом зростали як сім’я, підкорюючи кожен свої вершини й долаючи власні страхи. З’їли не один пуд солі, аби вважатися цілісною родиною, аби під кінець спільного життя піклуватися, берегти та шанувати свою другу половинку.
– З Максимом я розвивалася на 150%, він завжди тримав мене в тонусі, мотивував. Він був мені наставником, повною моєю протилежністю. Веселий, безтурботний, завжди на позитиві часом дуже дратував мене – серйозну не по роках, реалістку зі скупими емоціями. Ми виховували спільних дітей і одне одного. Я ж постійно намагалася довести Максиму, що варта його уваги, любові й турботи, – пригадує події сімейного життя Ольга. – Він рідко хвалив мене, визнавав мої досягнення, а я понад усе хотіла заслужити його любов і почути слова захоплення. За своє життя він плакав лише двічі: коли втратив свого батька й через смерть нашої собаки. Але найважче йому доводилося на війні.
– У березні Максим отримав повістку, а з квітня його вже забрали служити. На війні він почав писати мені листи: душевні, відкриті, емоційні. Я чекала цієї романтики все життя – і дочекалася. Війна його дуже змінила, він усвідомив цінність родини, безумовно любив і приймав мене і дітей. Двічі по три дні його відпускали у відпустку. Максим казав, що цього часу катастрофічно мало, а повернення назад на «0» давалося йому психологічно дуже важко. Він волів взагалі не приходити додому, бо швидка розлука краяла йому душу і розбивала серце. Мій покійний чоловік був людина-сонце, багато хто за ним жалкує нині. Навіть у ті кілька днів відпустки всі хотіли з ним побачитися, потриматися за нього, розпитати про службу, а ми (я і діти) мусили ділити його з усім світом. Максим був душею компанії, і я сподівалася, що почуття гумору й оптимізм врятують його від перегорання і збережуть життя. Але з кожним днем він все більше занепадав духом, найбільше цьому сприяла втрата бойових побратимів, – розповідає про останні дні свого чоловіка наша героїня.
– Для наших дітей він був щедрим батьком. Тато-свято: не повчав, не набридав, не карав. У нашій сім’ї ці функції були покладені на мене. Сувора мама, злити яку ніхто не хоче, бо наслідки можуть бути непередбачуваними, – каже Ольга. – Максим працював у ритуальній службі, але сам не хотім бути похованим. Ще за життя він склав умовний заповіт, де попросив кремувати його тіло після смерті. Казав, що не хоче, аби його діти мали зобов’язання ходити на цвинтар, витрачали кошти на пам’ятники й квіти… Хотів бути в їхніх думках і серці, але не більше. Він любив чорний гумор, який я не розуміла. Період сімейного притирання у нас дуже затягнувся, обоє зі складними і самодостатніми характерами, але в підсумку ми змогли з цим впоратися.
– У той фатальний день я захотіла зробити Максиму сюрприз на річницю нашого весілля. Знайшла перевізника, який погодився завезти мене на Донеччину, накупила смаколиків і поїхала на місце дислокації його підрозділу. Найгірше, що саме того дня він не вийшов з бойових позицій. Ми так і не побачились… Через запеклі бої забрати його тіло з позицій одразу не змогли. Побратими розповідали про його хоробрість, силу духу і патріотизм, але мені не потрібні були жодні підбадьорювання, я й без того знала, який він був справжній, і любила попри все. Офіційно про його смерть мені повідомили вже у Вінниці. Упізнання проходило важко, я пам’ятаю його руки, саме по них я його й признала. Пригадуються його слова, що якщо він загине, то волів би, аби це сталося на полі бою. Хотів померти, як герой, захищаючи свою сім’ю та Україну, – згадувала Ольга про чоловіка.
– Він хотів купити вівчарку, і я здійсню цю його мрію, але трохи згодом. Нині маю на утриманні три собаки та два коти, а ще діти та робота, то мені є про кого піклуватися, – пригадалися мрії Максима. – Моє місце сили – Карпати, я часто їздила туди з ним й сама. Після смерті чоловіка знову вирушила туди, сподівалася “переключитися”, але марно. Все мені там нагадувало про нього: наші місця, поїздки, кав’ярні… Ми з ним не були романтичною парою, більше партнери, але за цю людину я готова була віддати своє життя, ладна була б навіть відпустити до іншої жінки – лиш би він жив. Для мене достатньо було б знати, що його серце б’ється, а легені дихають, хай навіть не поруч зі мною.
– Зараз він там, де має бути – в нашому будинку, після кремації я забрала його урну додому. Поки що не вирішила, що робитиму з його прахом. Хоча маю одну ідею. Чоловік дуже любив кизил, і я б хотіла посадити його у нас на подвір’ї, але перед тим висипати в землю попіл з урни. Можливо, таким чином вони порідняться, і він стане плодом, який дуже любив, – розповідає молода вдова.
– Максим завжди був вільним й незалежним від чужої думки, а загинув через рабську свідомість інших. У мого чоловіка було три завдання на життя: син, дерево і дім. Він встиг виконати все, може, тому й пішов від нас так рано… Ця земля втратила достойну людину, мої батьки – названого сина, якого дуже любили, діти – батька, а я… я втратила ту самотність, яка давала мені сили жити й рости. Щодня я відчуваю біль людей, які також тебе втратили, і від цього стає пекельно нестерпно. Ти залишив на мене найдорожче – своїх дітей, і я обіцяю справитись!
Вікторія МЕЛЬНИК
Світлина з особистого архіву Ольги ДЕРЕН
