Три сусіди, три життя, три долі…

Гортаючи відривний календар, ви легко знайдете дати, пов’язані з Другою світовою війною. Так, 28 жовтня – День визволення України від нацистських загарбників.

Далі мова піде про долю сусідів, дітей війни, які родом із вулиці Гагаріна, що в селі Павлівка Калинівської територіальної громади. Анатолій – 1935 року народження, Григорій – 1938 р., Віталій – 1939-го. Дитинство їхнє обпалене війною і повоєнними тяжкими роками. Але в кожного своя доля, і вона кориться тим, хто наполегливий і бореться, йдучи своєю непростою дорогою життя.

Анатолій Федорович Гуменчук після війни залишився без батька, а мамі з двома хлопчиками і двома дівчатками жити було вкрай тяжко. Старша сестра Ганна, працюючи ночами біля колгоспних молотарок, тяжко захворіла. Тож Анатолій ще юнаком пішов працювати в колгосп різноробочим, а потім його перевели в тракторну бригаду причіплювачем плугів і борін.

З роками закінчив курси шоферів і був призваний на строкову службу в армію. Служив у Німецькій Демократичній Республіці водієм, не раз доводилось їздити по Берліну. А після армії пропрацював 40 років в автоколоні міста Калинівка, водив багатотонні автомобілі (до 25 т) і різних марок автобуси. За сумлінну працю Анатолію Федоровичу було присвоєно високе звання «Заслужений працівник автотранспорту України» (документ про це підписаний президентом Л. Кучмою).

Доречно пригадати епізод із дитинства Анатолія, який міг би забрати його життя, якби не щаслива доля, ласкаве сонечко та груша, що покликала у свою тінь. Через дорогу від хати Анатолія під час окупації стояла важка гармата, з якої німці стріляли по наших військах, що вже визволяли Україну. А після визволення села п’ятеро хлопчаків, серед яких були Анатолій і Григорій, розбирали механічний пристрій, і він вибухнув.

Один із хлопчиків, Павло Білошапка, помер одразу, Григорію Тарасовичу поранило око і ногу, ще один хлопчик теж був поранений. А Толі пощастило – він у ту хвилину відійшов до груші в холодок.

Кажуть, що життя прожити – не поле перейти. Анатолій із дружиною Раїсою виростили двох дітей, а тепер піклуються про внучат, хоча роки беруть своє…

Батько Григорія Тарасовича Дичука, який у роки революції воював у війську легендарного Щорса, разом із дружиною ростив двох дівчаток і сина. Мама Григорія померла в 1943 році. Батько залишився сам із дітьми в голодні 1946-47 роки. А тут ще й поранення сина… Згодом сину Григорію дали статус інваліда війни. Він не міг змиритися зі словом «інвалід», хоча повністю осліп на поранене око.

Пригадую, Григорій був нашим «винахідником Кібальчичем» – любив фізику, ставив висотні вітряки, які крутили генератор для освітлення, монтував радіо, ремонтував телевізори.

Здобувши професію тракториста і комбайнера, він працював у рядах перших цілинників Казахстану, а з роками переїхав до сестри Катерини в місто Нукус, що в Узбекистані. Григорій Тарасович закінчив Ташкентський меліоративний інститут, працював інженером у Каракалпакії, тривалий час викладав у технікумі в Нукусі. Має цілу папку грамот і титулів як працівник освіти.

Завжди поруч із ним дружина Анастасія, яка теж родом із нашої вулиці Гагаріна. Але туга за рідними стежинами не покидала їх у Середній Азії, і вже більше 30-и років подружжя знову живе в рідній Павлівці. Виростили двох дочок, тепер тішаться онуками. Лише одна проблема – нема здоров’я у Григорія Тарасовича…

Коротко розповім і про третього сусіда та друга – Віталія Олександровича Гуменчука. Закінчивши у 1957 р. Вінницький енерготехнікум, він отримав направлення на роботу в місто Ковилкіно (Мордовія, РФ). Після служби в армії у Забайкаллі закінчив Саранський університет. Більше тридцяти років працював головним інженером електромонтажного управління.

Заслужений енергетик Республіки Мордовія. З дружиною виховав сина і дочку, мав четверо онуків. Любив спорт, музику, чудово грав на акордеоні. Майже щороку з дружиною Лідою – і коли були живі батьки, і опісля – приїжджав у рідну Павлівку і спілкувався з земляками тільки рідною мовою. Відійшов зі свого земного буття у 2011 році. Він і уявити не міг, що проти його Батьківщини буде розв’язана така підла війна…

Прожив ти, брате, у Росії,

Давно дітей вже поженив.

Чужі стежки були в росі,

Та босим ними не ходив.

Бо снилась мила Україна,

До неї їздив ти щорік,

І рідна мамина стежина,

Що в пам’яті завжди беріг.

Згадувані в цій розповіді павлівчани Анатолій Гуменчук та Григорій Дичук, що й нині живуть на вул. Гагаріна, є оптимістами з вірою у велике справедливе життя, де можна здійснити свої мрії – мати професію, вміло і чесно працювати для сім’ї та для своєї Батьківщини.

Леонід ГУМЕНЧУК,

с. Павлівка Калинівської ТГ

На світлині: Анатолій та Григорій сьогодні