Тут не живуть – тут виживають…

Це про Горишківку, невеличке мальовниче сільце Томашпільської громади, яке свого часу постраждало від чорнобильської радіоактивної хмари.

Відсутність молоді, роботи, залишені будинки та пенсіонери, котрі доживають віка, – ось вам нинішня дійсність Горишківки. Близько трьох десятків місцевих мешканців утримують корів і мають за здане молоко хоч якусь живу копійку. Щоранку сюди приїжджає молоковоз і відвозить здану селянами сировину на Тульчинський молокозавод. Нинішня ціна по 7 гривень за літр молока хоч і не надто висока, але поки що людей влаштовує. Таким чином по три-чотири корови тримають Григорій Клименко, Віктор Астахов, Василь та Михайло Ковалики, Євдокія Зубик, Віктор Запіченко, а всього в селі 52 корови, 20 кіз і 5 коней, зауважив у розмові зі мною діловод Горишківського старостату Леонід Коваль.

Святковою втіхою для тутешніх мешканців стають вісточки від дітей, які подалися наймитувати в чужі краї. А також пенсії, які приносять стареньким листоноша Євгенія Ярош зі своєю дочкою. Тішаться, коли щовівторка підприємці привозять якісь товари на стихійний базар у центрі села. Раді й приїзду скупників горіхів та квасолі, яких щороку чимало визріває на обійстях та городах селян. Ті, хто при силі та ще й мають коней, цілими родинами восени в навколишніх лісах збирають опеньки. Відварюють їх, маринують та везуть у бідонах потягом до Одеси. От вам і ще певна прибавка до пенсії.

Колись у Горишківці була гарна двоповерхова школа, але через те, що дітей в селі мало, то її реорганізували, а школярів почали автобусом возити до Томашполя. 92-річна Ксенія Волошенюк  жахається й каже, що їх ніби хтось прокляв, наче «бомба впала на село». Пустили все громадське добро за вітром. Від колишнього місцевого господарства не залишилося нічого – одні руїни. Колють очі всім місцевим залишки колишньої їхньої заможності. Адже стоять вони, немов пам’ятники безгосподарності та марнотратства. Кожному мешканцю Горишківки, мабуть, боляче дивитися на таке. Адже чверть віку тому тут вирувало життя. У селі була молочно-товарна ферма на 400 корів, два телятники, свино-, вівце- та птахоферми. Працювали тракторна бригада, автопарк, пожежне депо, зернотік з насіннєвими складами, стайня для коней, кузня, стельмашня, де виготовляли вози і все, що потрібно для колгоспу, млин і навіть електростанція! Збудували в центрі став, запустили рибу. Сюди з’їжджалися сім’ями на відпочинок люди з багатьох сіл. Але настав нелегкий час дурноверхих реформ, і Горишківка не змогла пристосуватись до «нових віянь». Тоді «добре» попрацювали деякі місцеві керівники: все порізали, порозвалювали. Про це мародерство селяни повідомляли правоохоронні органи в Томашполі. Приїжджали в село люди в погонах, описували крадене. Але справа на цьому так і закінчилася. Тепер тут одні руїни…

– Хто молодий та дужий, – розповів мені сільський староста Василь Григорець, – то повиїжджали на заробітки в Київ, Одесу, Польщу і навіть в Росію. А що ж робити? Спостерігати за повним розпадом господарства?

І село ніби оніміло. На гірке життя-буття скаржаться старенькі Олена Запіченко, Катерина Зубчик та інші. Усі вони трудилися свого часу на полях та фермах у колгоспі, ростили та виховували дітей. А сьогодні вже наодинці зі старістю.

Молоді сім’ї, які ще є в селі, не наважуються народжувати дітей при таких злиднях, що запосіли сьогодні Горишківку. Цього року тут померло п’ятеро місцевих мешканців, а натомість народилось тільки одне немовля, котре теж вже померло. Так що демографічна ситуація наразі просто катастрофічна. Спасибі агрофірмі «Зелена долина», котра хоч виділяє по 5 тисяч гривень на поховання. Майже в кожній хаті сидять без роботи ще молоді люди і живуть тільки на пенсії своїх батьків. Я запитав у старостаті села місцевих мешканців Василя Григорця і Леоніда Коваля, як звідси добираються люди до Томашполя чи Вапнярки? У відповідь почув, що Томашпільський селищний голова Валерій Немировський, коли мали об’єднуватися, запевнив, що в село буде заїжджати новий автобус. Так і сталось: тепер сюди тричі на день (у вівторок, четвер і неділю) приїжджає транспорт. Крім цього, з ініціативи Валерія Немировського, в центрі села заасфальтували майже 1,5 км дороги та провели водогін. А коли кому потрібно до Вапнярки, то слід перейти невеличку річку, що протікає на східній околиці села, і пройшовши три кілометри, дістатись до невеличкої залізничної станції Шура і вже там сісти на електричку.

Серед позитиву: гарний, розташований у центрі села, приватний магазин Ганни Торішньої, де можна придбати продукти харчування.

А ще великою шаною та повагою користується медфельдшер Марина Геннадіївна Гаврилюк. Місцеві жителі – Ганна Гошкодер, Зіна Диніна та Анатолій Боднар, з якими довелося розмовляти, в один голос сказали, що живуть вони на білому світі саме завдяки її піклуванню та доброті. Марина Геннадіївна хоч і живе в сусідньому селі, але в Горишківку  щоразу приїжджає за будь-якої погоди. А ще до села постійно навідується соціальна працівниця Світлана Вікторівна Ковалик. Під її опікою перебуває дванадцятеро самотніх місцевих мешканців. Тож вона щоразу приносить їм все, що треба, навіть ліки, коли хтось занедужає. Зв’язок зі світом старенькі тримають за допомогою телефону. Прикро, що ніхто з посадовців не заїде тепер в це віддалене, бідне, забруднене радіацією село. Всіх чогось тягне в інші. А так хочеться сказати: «Шановні депутати, вас вибирали люди, на вас надіялись, а ви боїтесь глибинки… Як же ви дізнаєтесь про життя цих простих, бідних селян, яких ще років 10 тому було майже 600, а зараз лишень 175!».

Володимир Брендуляк

Томашпільска громада

Тульчинський район

На світлині: Колись була тваринницька ферма