«Тут півні співають на чотири області»…

Село Березівка, ще донедавна Бершадського, а нині Гайсинського району, знаходиться у місці, де сходяться межі Вінницької, Черкаської, Кіровоградської та Одеської областей. Звідси й жарт місцевих жителів про когутів, що «піють на чотири боки».

Перша офіційна згадка про поселення датується 1745 роком, а своєю назвою нинішнє село завдячує першому поселенцю Березовському, котрий, очевидно, його заснував. У працях Подільського єпархіального історико-статистичного комітету за 1901 рік подано, можливо, перший опис Березівки.

Зокрема, вказується, що село знаходиться на березі невеличкої річки Кодими, а його першими жителями були переселенці з володінь польського магната Потоцького. При цьому на початку пан дарував їм деякі пільги і «вольності»: піддані мали відпрацювати один день панщини  і сплатити 15 копійок з кожного двору, а взамін отримували право користуватися землею, «скільки міг виорати». Згодом Березівку дарували чи перепродували, тож вона переходила з рук у руки від одного пана до іншого: від Потоцьких – до графів Мошинського, Шембека і так далі. Жителі села займались лише землеробством, з чого мали чи не єдиний дохід. Проте через збільшення кількості мешканців і поділ наділів на все дрібніші  місцеві селяни жили досить убого, а незабаром взагалі почали  бідувати. Відтак, станом на 1901 рік мало які господарства володіли наділами у 7 десятин, ще деякі мали у розпорядженні менше однієї десятини, а решта, майже половина села, належали до безземельних селян, котрі були змушені заробляти у сусідніх економіях.

Нова сторінка в мученицькій історії Березівки розпочалася після жовтневого перевороту, коли владу захопили більшовики. Місцевим довелося пережити усі напасті того часу – братовбивчу громадянську війну, ТОЗи й ТСОЗи, перших комунарів з їх ревкомами, продподатками й розверстками, насильну колективізацію та голодомори на початку 20-х і 30-х років. Цікаво, що у той час село зазнало такої ж адміністративної колотнечі, як і сьогодні.  Та ще й такої, що сам «дідько ноги поламає».

Як відомо з джерел, перша сільська рада у Березівці почала діяти з лютого 1917 року і підпорядковувалась волосній управі. Далі по 1923 рік тут вже орудував сільський ревком, що постав з місцевого комітету бідноти. Головою першого ревкому у Березівці був селянин-бідняк Степан Чапалда. У 1923 році на виконання постанови ВУЦВК «Про адміністративно-територіальний поділ Подільської губернії» було ліквідовано Гайсинський повіт і Тернівську волость, а замість них утворили Гайсинську округу, до складу якої увійшли 14 районів, а серед них і Тернівський (сільради: Березівка, Дяківка, Вищий Ташлик, Нижній Ташлик, Вікнина, Серебрія, Серединка, Темна, Тернівка і Шляхова). Восени 1924 року на основі ліквідованих Красносільського та Устянського районів утворили Джулинський, який через 6 років «поглинув» ліквідований Тернівський. Тож у його складі Березівка залишалась до 1959 року. Потім і Джулинський район пішов у небуття, а це село перейшло до Бершадського. Сьогодні воно повернулось до «гавані» сторічної давнини, бо знову опинилось у межах Гайсинського району. Тобто, нічого нового з цією адмінреформою наші керманичі не придумали – звідки вийшли, туди й повернулись через багато років. Питання лише у тім, чи поліпшить це рівень життя людей і демографічну ситуацію в селах, чи зупинить процес руйнування й зникнення сіл з карти України.

Сьогодні у Березівці проживає заледве 400 чоловік, тоді як ще 100 років тому кількість населення тут доходила і до 1,5 тисячі. Нинішнє покоління березівчан вдячне  землякам за збережене село, за геройське минуле у роки війни і повоєнний час, за самовіддану працю. Тут досі зберігають пам’ять про колишніх передовиків виробництва, нагороджених орденами й медалями – бригадира тракторної бригади Франтасія Кравченка і ланкову Марфу Олексюк, що були удостоєні орденів Трудового Червоного Прапора, доярок Галину Кравчук і Ганну Орехівську, нагороджених орденами Трудової Слави. Представники майже усіх професій з березівського господарства були занесені у різні роки на районну Дошку пошани. Серед них: механізатори О.С.Гуравський, О.В.Третяк, Л.М.Надворний, водій В.К.Кравчук, доярки Г.О.Тиьтарук, М.М.Штукалюк, свинарки Г.І.Слободяник та багато інших.

Проте особливою гордістю місцевих жителів є уродженець села доктор технічних наук, професор, академік Вищої школи Академії наук України, лауреат трьох державних премій України у галузі науки і техніки Анатолій Миколайович Овчарук, який присвятив своє життя розвитку металургії і нині проживає у Дніпрі. Окрім наукової діяльності, він є і меценатом також. Завдяки благодійнику на місці раніше зруйнованої сільської церкви у Березівці десять років тому з’явився неповторної краси дерев’яний двоярусний з трьома куполами, як і його прадавня попередниця, храм з позолоченим хрестом. Крім академіка, возведенням духовної обителі переймалося чимало місцевих жителів, як бізнесменів, так і звичайних, рядових громадян. Зокрема, вагомий внесок у загальну справу зробили підприємці Геннадій Андрієць, Іван Овчарук, Олександр Грицик, ТОВ «Чарівна нива» (Борис Мельник). В усі періоди, починаючи з 1769 року, коли побудовою церкви опікувався Іоанн Співачевський, вона носила ймення св. Іоанна Богослова.

Сьогодення Березівки мало чим відрізняється від більшості сіл української глибинки – кількість населення зменшується, інфраструктура занепадає. Та попри це село продовжує жити пам’яттю про минуле і вірою у майбутнє.

– Попри усілякі негаразди життя у селі продовжується, школа працює, з першого по дев’ятий клас навчаються 42 школярі. Понад десять малюків перебувають у дитячому садочку, є можливість придбати необхідні продукти у місцевій крамниці. Збереглося і вогнище культури – клуб, – розповідає житель Березівки, вчитель місцевої школи і депутат середнянської сільської ради. – І навіть дороги чистять від снігу. Із сусідньої Серединки, де нині сільська рада нашої об’єднаної громади, допомагають, та й місцеві фермери не стоять осторонь проблем.

Кілька років тому у світ вийшла книга заслуженого журналіста України Петра Маніленка «Добрий день, Березівко!». Присвячена вона не тільки нинішньому поколінню, а й прийдешнім, котрі творитимуть її майбутнє. Отим 12 малюкам із місцевого дитсадочка і 42 учням, що залишатимуться березівчанами, де б не закинула їх доля.

Юрій ЧОРНИЙ