«Тірас» і «Гіпаніс» у подільській античності

Сусідство кельтів, сарматів, готів і слов’ян за часів Римської імперії

Пам’ятки римської доби на Вінниччині здебільшого зосереджені в поселеннях, торжищах і фортифікаціях черняхівської археологічної культури (ІІ-V ст. нашої ери). Велика кількість знахідок стосується завоювання Задністровської Дакії імператором Траяном (98-117), а також його продовжувачів – Адріана (117-138), Антоніна Пія (138-161), Марка Аврелія (161-180). Багато предметів старовини належать часам «кризових» імператорів Александра Севера (222-235), Авреліана (270-275). Немало зробив для наповнення Подільського Побожжя об’єктами античної спадщини хреститель Римської держави – імператор Константин Святий (306-337).

      Займаючись картографуванням Вінниччини, пропоную виокремити дві основні історико-туристичні лінії пізньоантичних пам’ятників – «регіон Тірас» (греко-римська назва Дністра) і регіон «Гіпаніс» (греко-римська назва Бугу). При цьому Подністров’я («Тірас») прямо зіштовхнулося з римською військовою та колоніальною присутністю, тоді як Побожжя («Гіпаніс») перебувало на абсолютній периферії римської культури. Водночас через більш стратегічне значення Дністра сучасні Могилівщина чи Ямпільщина демонструють археологам і любителям історії залишки фортів, укріплень, сторожових веж, але не можуть похвалитися достатньою кількістю монет або амфор. У свою чергу вкрай периферійна для римлян течія Південного Бугу – осередок скупчення монетних скарбів, золотих прикрас і навіть амфор!

      Дністровська річкова лінія, нині покладена в основу державного кордону України з Республікою Молдова, мала серйозне стратегічне значення. Напередодні походів Траяна (101-106) р. Тірас розмежовувала племена кельтів-бастарнів і кочівницьке сарматське об’єднання із теренами, контрольованими даками. У першій декаді ІІ ст. н. е. римські легіони таки дійшли до сучасного молдовського берега Дністра, місцями форсували його (про це свідчать описані мною раніше знахідки Бронниці, Буші, Михайлівки, Миронівки, Петрашівки).

      Спершу римляни спробували встановити військовий контроль над переправами, налагодили охорону купецьких шляхів, запровадили звичну античну систему взаємодії із сарматами й кельтами. Ані сармати, ані бастарни не володіли достатньою організованістю чи військовою силою, щоб надавати якусь відсіч римлянам. Окрім того, високий рівень культури та умовного достатку римських поселенців діяв на давніх жителів Вінницького Подністров’я, неначе якісний і постійно повторюваний рекламний ролик. Розповсюджувалася думка: з римлянами краще товаришувати чи принаймні дотримуватися нейтралітету. Військові удари Траяна, Адріана, Антоніна Пія, Марка Аврелія серйозно ослабили військову міць також і германомовних варварів… З огляду на обставини прикордонні племінні союзи чи поодинокі племена мріяли про отримання від Римської імперії правового режиму «lex foedus», який перетворював варварське плем’я на союзницьку політичну структуру, пов’язану з персоною імператора персональною клятвою та виплатою заробітної платні.

      За правління імператора Антоніна Пія (138-161) землеробські племена Вінницького Подністров’я, як і прилеглі племінні утворення Бессарабської Молдови, мали переважно кельтське обличчя. Тільки уявіть собі – південь Вінниччини населяли представники народів, кровно споріднених із сучасними ірландцями, шотландцями, валійцями! Певний час Дністер навіть залишався їхньою «внутрішньою річкою».

      У 150-240 рр. германомовний племінний союз готів організовано мігрував із Балтійського узбережжя (майбутніх Померанії і Пруссії) до Українського Причорномор’я. Доти Вінниччину ділили бастарни та сармати. Про перевагу бастарнів над сарматами йдеться в прирічкових землеробських поселеннях, а також у захищених лісових стоянках (вони зводилися кельтами прямо в хащах і заростях, які вважалися «священними гаями»). Сармати в свою чергу домінували над неозорими степами. Лісостеп Вінниччини робив територію справді «поділеною» (неначе майбутня наша назва «Поділля») між народами, різними за стилем життя та формою господарювання.

І ось, перед 240 роком усі терени від витоків Південного Бугу (давньогрецька назва – Гіпаніс) до чорноморських і азовських берегів (сучасні Херсонська, Запорізька, Донецька області) взяли під контроль войовничі балтійські готи. Вихідці зі Скандинавії послуговувалися масивними бойовими сокирами, носили довгі бороди, поклонялися богу Одіну. Готи принесли в межі Античної України давню східногерманську мову (поняття «німецька мова» тоді ще не існувало!), рунічну писемність, варварську звичку грабувати римські колоніальні поселення.

      Поділені на «дружини» (мобільні військові підрозділи, придатні для точкових військових акцій проти римських міст Причорномор’я, Бессарабії, Дакії) готи розв’язали т. зв. «Скіфську (Готську) війну» 230-271 рр. У процесі бойових дій, які мали переважно розбійницький характер, значна кількість варварів-готів запропонували Риму свої послуги. Зрештою, імператор Авреліан 271-го року надав правовий режим «lex foedus» усім готським дружинам і їхнім родинам, які погодилися нести службу на користь римлян. 

      Тоді ж легіони з багряними штандартами (офіційною римською символікою) полишили провінції Верхня Дакія та Нижня Дакія. Потужні військові підрозділи Риму залишилися тільки в межах Північно-Західного Причорномор’я (Одещина, Миколаївщина), Кримського півострова. Гарнізони продовжили захищати громадян і колоністів фортець-міст Аліобрікс (село Орлівка на Одещині), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Істріон (м. Одеса), Ольвія (біля с. Парутино на Миколаївщині). Останні залишилися під адмініструванням провінції «Нижня Мезія», оскільки були теренами, стратегічно важливими для торгівлі чи іншої взаємодії з готами, сарматами, залишками давніх скіфів.

      Багато читачів ставлять цілком коректне запитання – навіщо римлянам було тримати військові контингенти в містах і містечках сучасної України? Окрім торговельно-економічної мети, підтримки портів (найважливіші – Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей), доставки продовольства зі слов’яно-германо-кельтських землеробських поселень (важливі шляхи якраз «Тірас», «Гіпаніс»), війська мали спостерігати ще й за територіальними переміщеннями варварів. Грандіозна міграція войовничих готів із Півночі Європи до України викликала обґрунтоване занепокоєння римських полководців. Уже коли готи здобули звання «федератів Імперії», отримавши від римського правителя цілу Дакію для поселення (271 рік), імператорська армія, розміщена в населених пунктах сучасної України, зобов’язувалася контролювати виконання ними умов угоди. Відтак, готське переміщення в Дакію, їхня концентрація в межиріччі Прут-Дунай, дозволила лісовим землеробам здійснити ще одну міграцію – слов’яни спустилися з Прип’ятсько-Поліської котловини Побожжя (регіон «Гіпаніс»).

      Хоча видатний український історик Михайло Брайчевський (1924-2004) віднайшов докази більш ранньої присутності слов’янських пращурів уздовж течії Південного Бугу, але його докази залишилися точковими, поодинокими. Ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені, знаний націоналіст і археолог Вадим Щербаківський (1876-1957) ще в 1940-1950-х рр. довів: будь-які спроби «зістарити» слов’янське обличчя Побожжя (як і Подністров’я) непереконливі. На його думку, від початку нашої ери до приходу готів Подністров’я підкорювалося симбіозу кельтсько-сарматських елементів, тоді як терени регіону «Гіпаніс» (Побожжя) політично обіймали кочівники-сармати.  (Це ніяк не відкидає факт існування ряду укріплених слов’янських поселень в «кельтсько-сарматському лісостеповому морі», але свідчить про доведену до крайнощів історико-етнографічну неоднорідність племен Античної Вінниччини за часів сусідства з Імператорським Римом).

      (Далі буде)

Віктор МЕЛЬНИК

кандидат політичних наук, юрист, член НСЖУ,

викладач Київського національного університету ім. Тараса Шевченка,

лавреат премії ім. Миколи Лукаша за переклади з латини

На фото: Розширення готської влади в Україні та Дакії перед гунською навалою