Університет готує лікарів і не втрачає з ними зв’язку
Професіоналізм та безперервне вдосконалення лікаря – тема нашої розмови з професором Анатолієм Суходолею, завідувачем кафедри хірургії з курсом стоматології факультету післядипломної освіти Вінницького національного медичного університету ім. М. Пирогова.
Анатолій Іванович Суходоля народився 1959 року в селі Покутинці Віньковецького району на Хмельниччині в родині хліборобів. Після 8-го класу вступив до Чемеровецького медучилища, де остаточно визначився, що буде хірургом. Училище закінчив із відзнакою, перед інститутом пів року працював медбратом. Отже, пройшов шлях від медбрата до доктора медичних наук, головного хірурга Хмельницької області, заслуженого лікаря України, лауреата Державної премії в галузі науки і техніки, кавалера орденів «За заслуги», декана, завкафедри хірургії розташованого у Хмельницькому факультету післядипломної освіти ВНМУ…
– У 1978 році я вступив на лікувальний факультет у Вінницький
медінститут ім. Миколи Пирогова, іншого варіанту навіть не розглядав, – розповідає Анатолій Суходоля. – Вчитися було непросто, адже наш вуз вирізняється – і зараз, і тоді – надзвичайною вимогливістю. Особливо на морфологічних кафедрах опитували всіх і щодня, ніяк не можна було лінуватися, а тільки працювати. Я працював. І вже з першого курсу підпрацьовував медбратом у районній лікарні на Вишеньці, де була кафедра професора Тараса Адамовича Кадащука. На 6-му курсі – субординатура з хірургії, і я приїхав у Хмельницький, на свою батьківщину, вже знаючи точно, якою хірургією буду займатися.
Був направлений на роботу в Хмельницьку міську лікарню. Це єдина в місті ургентна лікарня, яка цілодобово надає медичну допомогу. Я пройшов серйозну школу, працював там уночі, а вдень без зарплати асистував в обласній лікарні, де працювали мої два вчителі – професор Микола Чорнобровий
(засновник факультету післядипломної освіти ВНМУ) і доцент Анатолій Підопригора. Вони мене навчили великої хірургії і спрямували до науки…
Через кілька років Анатолій Суходоля вступає до аспірантури. Спроба стати аспірантом у Вінниці не вдалася – радянські часи, квота, єдине місце, перевагу отримав партійний «конкурент», а Анатолій Суходоля не був членом компартії… Наступного року вступив до аспірантури у столичний Національний інститут хірургії і трансплантології (нині імені О. Шалімова). Захистив кандидатську дисертацію, працював у Хмельницькому в обласній лікарні, оперував, і в 1995 році його призначено головним хірургом області. Був на той час наймолодшим серед головних хірургів області в Україні.
– Мені пощастило спілкуватися з нашим Учителем учителів – академіком Олександром Олексійовичем Шалімовим, який був головним хірургом України, – продовжує професор Анатолій Суходоля. – Це дуже допомагало стати на високий професійний рівень. Переймав досвід, брав участь у спільних операціях, запрошував до себе на операції і мав можливість контактувати з ним, коли була потреба.
Я часто говорю про професіоналізм, тому що це головне в хірургії. Можна життя прожити, а справжнім хірургом не стати. Справжній хірург – це «товар» унікальний, як піаністи, музиканти, артисти. Напевно, в кожній спеціальності так, але в хірургії особливо, бо від професіоналізму хірурга залежить життя пацієнтів. Якщо ви не дуже хороший артист, то просто наступного разу публіка не прийде. А якщо не дуже хороший хірург – це може призвести до трагедії.
Тому треба все життя підвищувати свій професійний рівень. А це можливо тільки тоді, коли багато працюєш з літературою, багато їздиш на конференції, слухаєш колег і виступаєш сам, контактуєш з іншими хірургами, займаєшся творчістю. Це допомагає зростати. Що стосується наставників, то копія завжди гірша за оригінал, тому треба брати краще від кожного з учителів.
– Розкажіть і про тих ваших учителів, які заснували у Хмельницькомуфакультет післядипломної освіти ВНМУ ім. М. Пирогова.
– Це було в далекому 1979 році. Тоді в Радянському Союзі побачили, що від знань, які отримує студент, через п’ять років лишається 50%, ще через п’ять років – зовсім мало, інформація забувається. Тому стали створювати інститути удосконалення і факультети удосконалення лікарів. І ось у Хмельницькому тодішнім ректором Вінницького медінституту професором Василем Даниловичем Біликом було вирішено створити такий факультет.
Це було непросто – кадри були, але потрібна була база, гуртожитки… Та з часом це вдалося. Багато зусиль доклав до цього перший декан і мій вчитель Микола Петрович Чорнобровий – легендарна людина, учасник Другої світової, учасник Параду Перемоги, кавалер двох орденів Слави, чудовий хірург. Фактично він створив цей факультет. Тоді було 5 кафедр – акушерства і гінекології, педіатрії, хірургії, терапії та стоматології. Клінічними базами стали Хмельницька обласна лікарня, міська лікарня, обласна дитяча лікарня і обласна стоматологічна поліклініка.
Створення факультету мало на меті вирішити проблему клінічних баз, тому що у Вінниці багато студентів, бази перевантажені. Спочатку були слухачі курсів (курсанти), які підвищували свою кваліфікацію, потім паралельно стали навчатись інтерни. Переважно з Хмельницької та Вінницької областей, але за нинішнім законодавством у нас може займатися лікар з будь-якої області, який закінчив медичний вуз.
– Як ви потрапили працювати на цей факультет?
– Після того, як у 1992 р. я захистив кандидатську дисертацію, зразу ж взявся за докторську. Моїм керівником був академік Валерій Феодосійович Саєнко. У 1999-му я захистив докторську дисертацію, мене запросив попередній ректор Вінницького медуніверситету академік Василь Максимович Мороз, привітав і запропонував бути завідувачем кафедри хірургії з курсом стоматології на факультеті підвищення кваліфікації у Хмельницькому. Я погодився і працюю тут уже 23-й рік. П’ять років був деканом, але коли в Закон про освіту ввели норму з забороною суміщати посади, повернувся на завідування кафедрою. А деканом факультету зараз є професор Анатолій Петрович Григоренко.
Так швидко час минув, що я й незчувся, як з учня перетворився на вчителя. У мене багато дисертантів захистилося, десять кандидатів наук, зараз є один аспірант і два докторанти. Тобто продовжую займатися науковою діяльністю. Виступаємо, їздимо на конференції, публікуємо статті. І багато оперуємо.
– Скільки курсантів та інтернів випускаєте щороку? І які планирозширення діяльності факультету?
– Що стосується післядипломної освіти, то це близько 200 курсантів на рік, також готуємо 50-60 хірургів щороку (інтерни з хірургії у нас навчаються 3 роки). Тривалий час ми проводили виїзні цикли в Житомирі. Думаю, що це відновиться і ми будемо займатися також підготовкою житомирських лікарів та інтернів, адже цей напрямок активно ініціює в. о. ректора нашого університету професор Вікторія Вікторівна Петрушенко. У її планах зробити Інститут післядипломної освіти в Хмельницькому (у складі ВНМУ), тобто трансформувати наш факультет в інститут, а в Житомирі створити факультет післядипломної освіти.
І в такій конгломерації з університетом будуть брати участь медичні коледжі – планується Шепетівський, Кам’янець-Подільський, можливо, ще інші коледжі. Це допоможе і їм, і нам. Коледжі перебувають у структурі Міносвіти, але їхніми власниками є обласні ради. І Вікторія Вікторівна зустрічалася з головами обласної адміністрації та обласної ради в Хмельницькому, з якими попередньо погоджений такий план. Обласна влада теж в цьому зацікавлена, адже рівень викладання в їхніх коледжах зросте завдяки залученню університетських викладачів…
Під час інтерв’ю Анатолій Суходоля кілька разів наголошує на великому значенні практики для того, аби зробити зі вчорашніх студентів справжніх лікарів. З гордістю говорить, що на очолюваній ним кафедрі три діючих професори (він, В.В. Власов та О.О. Підмурняк), кожен із яких має солідний стаж, багато оперує і залучає до операцій здобувачів освіти. Адже викладач повинен і сам лікувати, оперувати, а не лише читати і показувати щось на комп’ютері.
– Ось у нас в університеті йде процес виборів ректора. Я очолюю виборчу комісію, тому не можу висловлюватися про персоналії, але вважаю, що наступним ректором повинен бути лікар-клініцист, який розуміє не тільки проблеми підготовки студентів, а й післядипломну освіту фахівців. Адже університет готує лікарів і не втрачає з ними зв’язку до пенсії. Тому кожних 5 років має бути удосконалення, цикл курсів, які проводять викладачі університету. Це безперервна освіта, оскільки процес інновацій у медицині дуже швидкий і за ним необхідно встигати.
– У чому полягає практика курсантів та інтернів на вашій кафедрі?
– Вони ведуть пацієнтів, беруть участь в операціях, займаються перев’язками, діагностикою. Зараз вони всі мотивовані, дуже хочуть знати і вміти, хочуть працювати руками, брати участь в операціях. Тому що без цього подальшої їхньої кар’єри не буде. Хірургія – це конкуренція, і пацієнт має можливість обирати.
– Оперуєте і пацієнтів, які зазнали поранень на фронті?
– Так, це дуже серйозна ситуація, доводилось на ходу опановувати військову хірургію. Спочатку військові направлялись до нас на реабілітацію з легкими пораненнями або вже з наслідками, а зараз надходять із дуже серйозними пораненнями, які мають свої особливості. Тому нам довелося перевчатися. Ми провели короткотермінові курси, запровадили лекції та семінари для інтернів щодо особливостей пошкоджень за фахами (торакальна хірургія, щелепно-лицьова хірургія, травматологія), де викладають фахівці, які надавали допомогу в госпіталях.
Практикується етапне надання допомоги. До нас потрапляли пацієнти з Дніпра на наступний етап лікування із, наприклад, виведеними кишковими стомами, які треба оперувати поетапно. Особливістю мінно-вибухової травми є те, що ці пошкодження є забрудненими, особливо передня черевна стінка (одяг, земля, осколки). Виводиться стома тимчасово, через кілька місяців вона закривається, і людина може повернутися до повноцінного життя.
– До речі, з проблемами війни пов’язані і проблеми фінансуванняуніверситету…
– Ми втратили значну частину іноземних студентів, а це була левова частка фінансування заробітної плати. Що робити далі? Наша очільниця університету Вікторія Петрушенко запропонувала такий план, що іноземці, яких страхові компанії відмовляються страхувати в нашій країні, оскільки йде війна, можуть перебувати поблизу – в Молдові, Грузії. І вона вже кілька візитів здійснила до Молдови, до Румунії, домовлялась, щоб там могли навчатися першокурсники і другокурсники, у програмі яких немає клінічних кафедр. Адже простіше нашим викладачам їздити туди, навчати іноземних студентів, заробляти кошти. А коли буде перемога (а вона дуже скоро буде), ці студенти повернуться і будуть навчатись у нас. Якщо ж цього зараз не зробити, то, звісно, вони будуть шукати інші місця для навчання…
За словами Анатолія Суходолі, іноземні студенти усвідомлюють переваги української медичної освіти, серед яких – доступ до пацієнтів, тоді як у багатьох країнах клініки цього не дозволяють і доводиться навчати хіба що у симуляційних залах і тренінгових центрах… Ще одна перевага – досвід викладачів. А тепер в Україні цього досвіду, на жаль, ще більше, особливо щодо мінно-вибухових поранень та інших ушкоджень, спричинених війною.
Не нарікання на проблеми, а гордість є провідним мотивом висловлювань професора і декана Анатолія Івановича Суходолі. Гордість за Україну та її медицину, за Вінницький медичний університет, за факультет і кафедру, за Центр серцево-судинної хірургії у Хмельницькому, який очолює його перший дисертант Андрій Кланца; за власну приватну клініку, яка здійснює 500 операцій на рік і теж має угоду з ВНМУ про практику інтернів. Гордість за колег, за учнів, за власних дітей, які теж стали колегами.
– Двоє моїх дітей Тетяна і Сергій без мого тиску вибрали медицину, хірургію. Донька до 3-го курсу навчалась у ВНМУ, продовжила навчання в Німеччині, зараз працює там кардіохірургом, займається волонтерською діяльністю – постачанням у лікарні та шпиталі України медичного обладнання. Син теж закінчив наш університет, працює хірургом у Хмельницькій обласній лікарні, кандидат медичних наук, доцент, також займається гуманітарною діяльністю, вісім разів їздив у Краматорськ та інші прифронтові міста…
Я щасливий, що вони не просто працюють у хірургії, а мають у ній досягнення. А всі ми разом працюємо на перемогу, – підсумовує Анатолій Суходоля.
Спілкувався Юрій СЕГЕДА
