Унікальний гніванчанин

Хто ще, крім Євгена Петровича Гудименка, може похвалитися сотнями вдячних учнів і 76-ма роками участі в художній самодіяльності?

Дитина війни, педагог, літератор, артист… Його мама Єлизавета Іванівна була з Селища, а батько Петро Євгенович – із Харківщини.

– Під Селищем стояла військова частина, де батько служив – розповідає Євген Петрович. – Він був жартівник, міг одночасно грати на гармошці, танцювати і співати. Бувало, дістане з-за пазухи вужа і всіх налякає, а одного разу прикинувся п’яним, щоб його принесли додому.

Євген народився 13 листопада 1937 р. у Вінниці, куди перевели батька. Невдовзі офіцера Гудименка направили в Ленінград, туди ж поїхала дружина з малим Женею, який лише вчився ходити. Але майже одразу батько отримав наказ їхати служити в Білорусь, неподалік м. Молодечно.

– Там і застала нас війна, на 4-й день батько пішов на фронт (пізніше загинув під Мінськом). Мама влаштувалась у сусідньому селі вчителькою російської, а я пішов у перший клас. Жили на квартирі в одних людей. Коли німці відступали, ми разом із господарями хати втекли у ліс. Вночі бачу: зарево, щось горить. Вертаємся, а то згоріла хата, в якій ми жили. Згоріли наші речі і великий плетений сундук, у якому було повно батькових фотографій.

Саме там, у щойно звільненому від нацистів селі  Здземелєво (тепер це мікрорайон міста Молодечно) відбувся перший сценічний виступ Євгена Гудименка.

– Мама навчила мене вірша Агнії Барто «Снегирь». І піонервожата повела нас за 4 км у Здземелєво, де я виступав у палаті госпіталю перед пораненими бійцями… – згадує Євген Петрович. – Після війни повернулись у Селище. Мама пішла вчителювати в Іванівку, там і я закінчував 7 класів. Моя участь у художній самодіяльності продовжувалась – ми виступали у школі, також на концертах після колгоспних зборів. У 6-му класі до нас прийшов учитель співів Степан Ріпа, він організував струнний оркестр, у якому я грав на мандоліні. Нас навіть записали для сільського радіо, кілька разів «крутили». Так, села Іванівка і Цвіжин мали своє радіомовлення.

А з 8-го по 10-й класи Євген ходив у Луку-Мелешківську. «Близенько, – посміхається, – за 9 кілометрів». Там теж був активним хористом. А от до педінституту з першого разу не вступив – «нахапав трійок». Порадили не гаяти часу, а закінчити Браїлівське ПТУ. Півтора року вчився на механізатора. А найприємніше, що і в училищі був хор.

– Рік я працював трактористом в Іванівці. Дали тракторець ДТ-14, я склав до нього культиватора. Але таких тракторців у колгоспі було два, а культиватор один. І той інший тракторист, паскуда, позаздрив і підрізав у моєму тракторі одну штуку біля мотора. У мене трактор заглох серед дороги, треба було везти його на ремонт… Але головне не це, а хор і драмгурток. Ми ставили п’єсу «Мартин Боруля», я ще й виконував там пісню «Гондольер молодой, взор твой полон огня…». Гастролювали сусідніми селами. А хором тоді в Іванівці керував відомий композитор Яків Поляхівський, він приїжджав із Гнівані.

У 1958-му Євген Петрович вступив-таки до педінституту. Каже, допомогло, що газетні вирізки з його віршами мама показала на кафедрі літератури.

– Мама тоді саме закінчувала педінститут заочно. Прийняли мене. Стипендію, правда, не дали, але дали гуртожиток. Я записався в літстудію «Червоні вітрила», якою керував викладач Михайло Федорович Присяжнюк. Учився на вчителя російської мови і літератури та німецької мови. Двічі на місяць літстудія (був її старостою), двічі на тиждень хор. Бо як же я без хору? Де тільки ми не виступали! Навіть у Києві, і по телебаченню. Також грав у струнному оркестрі на мандоліні. Одного разу для виступу на вечорі іноземної мови ми з одним Іваном переклали пісню «Родные березы не спят…». Вийшло щось таке: «Die Birken, dir schlafen nicht mehr»…

Після інституту направили мене вчителювати у Велику Ростівку. До речі, вчителем співів там був Микола Йохна, який потім керував хором у Вінниці… Якось інспектору з райвно сподобалось, як я веду уроки німецької, і на наступний рік мене теж забрали працювати інспектором. Проробив кілька місяців, і завідувач райвно везе мене в Трощу. «А тепер, – каже, – приймай цю школу». Так у 27 років я став директором… Недавно читав, що зараз рекорд наймолодшого директора школи в Україні – 29 років.

У Трощу Євген Гудименко «переманив» свою двоюрідну сестру Валентину Власову викладати співи. Сам співав у квартеті вчителів, підтримував шкільний ансамбль.

– Пісня хору і баяніст від нашої школи пішли на обласний конкурс. Баяніст грав «Рондо» Моцарта, а коду (кінцівку) не знав, то я йому на мандоліні показав… А якось начальник райвно розпорядився послати на 2-місячні курси в Дрогобич учительку математики. А хто ж буде викладати замість неї? Я не посилаю. Заврайоно дзвонить і до мене матюками. Я пишу заяву на звільнення, 8 кілометрів іду в Липовець пішки, поклав заяву на стіл. А вже кінчався навчальний рік, мені дали туристичну путівку в Румунію і Болгарію. Поїхав, повертаюся – я вже не директор.

Отже, у Трощі Євген Гудименко директорував 2 роки. Потім пішов вихователем в інтернат, що в Сутисках. Там познайомився з Тамарою Олексіївною, вчителькою українськї та англійської, яка стала його дружиною. «Дуже толкова була людина. Відмінник освіти, віддала учительській справі 47 років», – каже про неї Євген Петрович.

Але й там не довелось довго працювати. Інтернатівський учитель історії розказав йму і ще одному колезі з Жахнівки про начальницьке розкрадання: що приїжджає машина з облвно, забирає «дещо» зі складу і везе у Вінницю…

– А там був колишній 2-й секретар райкому партії. Я думаю: це з таким треба порадитися. Порадився, і нас усіх трьох вигнали з інтернату – за те, що «всунули носа не в свою справу». Мене перевели в Жахнівку, жахнівського вчителя в армію, а історика в якесь село за Козятином.

У Жахнівці герой нашої публікації став директором школи. Правда, школа там розміщувалась у трьох окремих хатах, перший клас вчився в одній кімнаті з третім, другий з четвертим, а в старших класах парти були зроблені з дощок зруйнованого іконостасу.

– Зазираєш під парту і знизу можеш бачити релігійні малюнки. Мені таке зразу не сподобалось… Наступного року дружина теж приїхала вчителювати в Жахнівку, якусь квартирку нам зліпили, вона взяла до нас свою хвору маму. Працюємо, самодіяльність організовуємо. А були скарги, що в селі є тільки фундамент нової школи, а діти вчаться в трьох хатах. Надійшов наказ від облвно робити школу, і я за це взявся. За літо зробили, будував міжколгоспбуд. Виділили транспорт для підвезення учнів з Івонівців і Онитківців, ми розділили класи, їдальню зробили. Я випросив у райвно гроші на нові парти, беру в колгоспі машину, їдемо з шофером у Вінницю в тюрму (там зеки парти робили). Взяли ми ті парти, знайшли мотузки, прив’язали, одна парта біля заготзерна впала, але, Слава Богу, не побилася…

Отже, у Жахнівці Гудименко став директором уже нової школи, а ще був обраний редактором сільської газети. Але голова колгоспу поставив ультиматум: або брати участь у махінаціях, або звільнятись.

– Казали, що голова возить дещо з продукції в райком. Тоді викликає мене заврайоно: «Хочеш, працюй, а ні – пиши заяву на звільнення. Або приїде комісія і тебе скине». І я написав, пропрацювавши там 4 роки. До речі, в Жахнівці була показова ситуація: до мене ніхто з випускників тамтешньої школи не вступав до жодного вузу, а потім 30 моїх вступили до інститутів, не кажучи вже про технікуми. Багато з них стали видатними людьми…

Однокурсниця запросила працювати у Вінниці в Товаристві охорони пам’яток історії та культури. Це було єдине місце роботи (півтора року) без художньої самодіяльності.

– Потім я пішов у Витавську школу вчителем російської, Тамара моя теж туди пішла. Я любив, щоб учні поміркували, подискутували. Запис транскрипції у нас відбувався, як змагання: три команди по черзі йдуть до дошки, пишуть, виправляють помилки, доходить до крику – доводять одне одному, як правильно. Прибігає директор: «Що тут таке?!» – «Ша, – кажу, – так треба»… У Витаві вчителював 10 років, керував літстудією. Там працював і Микола Бухов – наш теперішній музкерівник хору ветеранів, баяніст. А одна… колега хотіла стати директором. Певно, думала, що я її конкурент, хоча я на цю посаду не хотів. Написала на мене пасквіль до райкому. Потім довели на партійних зборах, що це неправда, але… Вона стала директором, зарплату мені знизила. Я перейшов у Грижинці. А там був такий директор, що як скаже на чорне, що воно біле, значить має бути так. Я йому доводив, що треба писати «Грижинці», а не «Гриженці». А він: «Як ти такий розумний, то я тобі доведу, що в тебе не 18 годин, а менше. Або звільняйся». І я на 2 роки раніше пішов на пенсію…

Питаю: «Чому так ставалося, що вас кілька разів «пішли» з роботи? Це через ваш характер чи через недоброзичливців?» – «Певно, і те, й інше», – відповідає Євген Петрович. І розказує, як йому наворожила колись циганка: «Ти вступаєш вчитися, але зараз не вступиш, підеш в інше, але в тебе там не буде виходити, і другий раз вступиш, куди хотів. Два рази будеш начальником, тебе знімуть. Будеш мати повагу від людей, а нагороду отримаєш одну, і то маленьку». Може, ворожка мала на увазі звання «Ветеран праці»? Так і вийшло: коли доводилось вибирати між керівною посадою і порядністю, він згадував циганку й обирав «повагу від людей».

Євген Гудименко з гордістю говорить про своїх численних учнів і трохи засмучується, що не всі прізвища може згадати. Наприклад, Майя Луценко – кандидат технічних наук, викладає в університеті. Людмила Прокопчук – колишня учениця й учасниця очолюваної ним літстудії – кандидат наук, доцент кафедри української мови в педуніверситеті. Ніна Якименко стала професоркою, Леонід Мачай керував районом, Михайло Шпильовий став полковником. Сергій Берчук був заступником начальника обласної міліції. «Але, на жаль, загинув за підозрілих обставин», – каже Євген Петрович.

Він багато про що розповів – і про те, як із дружиню приїхали у Гнівань і оселились у хаті, збудованій мамою та вітчимом. Як народилась донечка. Про свої три книжки гуморесок. Про репетиторство, часто безкоштовне, з німецької та української, яким займався ще й позаторік. Показав кільканадцять альбомів із фотографіями та публікаціями у пресі. Є там і перше газетне фото Євгена Гудименка (разом зі ще трьома директорами шкіл у райгазеті Липовеччини за 1965 рік), і про академіка-земляка Калиновича, про досягнення колишніх учнів, про хор ветеранів… Є в одному з альбомів і вірші дочки Галини, яка теж була вчителькою, а прожила лише 43 роки.

– Нема вже Тамари, нема Галочки… Та й таке.., – зітхає Євген Петрович. А далі розповідає про те, що допомагає відволіктися від сумних думок. – Уже 22 роки я в хорі ветеранів «Джерело», що при Гніванському будинку культури. У ньому беруть участь дуже добрі та творчі люди, які звикли все життя бути активними. Чому ми ходимо на заняття хору? Бо вдома сидіти – все одно що в тюрмі… Раніше хором керували Антоніна Мечеславівна, Тетяна Анатоліївна Магнушевська, зараз – Оксана Биковська. Пригадую, якось я поїхав до Вінниці й запросив на наш концерт тележурналістку Ганну Секрет. Вона приїхала, знімала наш виступ, потім до 9 травня нас кілька разів показували по обласному телебаченню.

А ще мій співрозмовник є членом ради ветеранів Гніванської громади, яку очолює колишній міський голова Іван Іванович Шевчук. Головна опора та відрада Євгена Петровича Гудименка нині – онуки (діти покійної дочки) Сашко й Оленка та зять Анатолій. Хоча здоров’я підводить, але творчий і непосидючий 83-річний гніванчанин намагається не втрачати оптимізму і бути в курсі подій. Іноді надсилає цікаві повідомлення до редакції «Вінниччини», адже є давнім читачем і дописувачем нашої газети.

Юрій СЕГЕДА