«Усе на цім світі тлінне, тільки віра й культура – вічні»

Ці пророчі слова належали архієпископу Любомиру Гузару, перший і поки що єдиний на всю Україну пам’ятник якому нещодавно відкрили у Вінниці. А ще він казав: «Культура – це те, що об’єднує українців у радості й горі, ідентифікує у світі як націю…».

Вінниччина здавна славиться надбаннями культурної спадщини, де чи не кожна місцевість, район, село може похвалитись досягненнями у царині культури й видатними особистостями, котрі її творять. Зокрема, про внесок Гайсинщини у спільну духовну скарбницю  області і не тільки –  у розмові з начальником відділу культури, молоді та спорту Гайсинської міської ради, заслуженим працівником культури України Миколою Ричковим.

– Миколо Леонідовичу, відомо, що гайсинська земля є малою батьківщиною багатьох знакових особистостей, які є гордістю не тільки області, але й України. Яким є їхній вплив та народних традицій загалом на сучасний розвиток культурного середовища?  

– Дійсно, ми пишаємось Василем Стусом, що народився у Рахнівці. Нині тут вже є парк його імені, створено музей. Славна Гайсинщина і братами Герасименками. Свого часу виготовлені ними гончарні вироби експонувалися на різноманітних виставках, навіть у Парижі.  Нині в селі Новоселівка також є державний музей братів Герасименків. А їхня племінниця Франя Іванівна Міщенко, на жаль, вже покійна, є легендою культурної спадщини нашого краю. Це була надзвичайно талановита і мудра жінка, яка зуміла перейняти досвід і продовжити традиції гончарного ремесла.  Коли створювалася Національна спілка майстрів народної творчості України, квиток під першим номером заслуженого майстра народної творчості отримала наша Франя Іванівна Міщенко. Свого часу вона була учителем-наставником для згодом заслуженого майстра народної творчості України Тетяни Іванівни Шпак, завдячуючи якій у травні 2018 року традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.^.Славиться наш край і славетним фольклористом Гнатом Танцюрою. Цього року ми відзначали 120 річницю з дня його народження. В Гайсині функціонує музей-садиба Гната Трохимовича. В селі Зятківцях зведено єдиний пам’ятник на всю Україну – «Народній пісні жити», який увічнює дві величі – його і народну співачку Явдоху Микитівну Сивак-Зуїху. Родом вона з Кущинець, проста селянська жінка, яка мала феноменальну пам’ять. Коли фольклорист вперше зустрівся з нею, вона сказала: «Моїх пісень ти на трьох волових шкурах не спишеш». І дійсно, Гнат Трохимович записав з її слів наживо понад 2000 народних пісень, приказок та прислів’їв. І все це феноменальна жінка тримала у пам’яті, позаяк була неписьменна. У Гнатівці є пам’ятний знак – Нетлінна свіча пам’яті, споруджений до150-річччя з дня народження цієї легендарної жінки. Вже стало доброю традицією проводити у нас обласні пленери гончарного мистецтва в селі Бубнівка, фестивалі народної пісні на приз Гната Танцюри, всеукраїнські фестивалі фольклору, культурно-мистецькі акції із вшанування пам’яті В.Стуса. А наші кращі самодіяльні аматори та колективи неодноразово здобували перемоги на міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсах.

Ще один цікавий момент. За словами Миколи Ричкова, місцеві краєзнавці дослідили, що відома українська пісня, котра вважається народною, «Розпрягайте, хлопці, коні…» теж походить з Гайсинщини.

– Сюжетом пісні був начебто реальний випадок, який трапився у селі Кочурів, – каже він. – Коли козаки з полку Івана Богуна приїхали сюди провідати побратима, той запропонував розпрягати коней, частуватись і трохи відпочити з дороги.  Тим часом  молодший з козаків закохався у його доньку Галину з першого погляду, коли вона несла воду з долини. Щоб їй було ближче носити, він узявся копати у садку криницю. Так воно було чи ні, але легенда така існує. Як підтвердження, у цьому селі справді ще й досі є на долині доглянута, охайна криничка з джерельною водою, – озвучив версію місцевих краєзнавців співрозмовник.

Хоча, якщо взяти до уваги інший, дійсно підтверджений факт, ця історія цілком може бути бувальщиною. Справа у тім, що в жовтні 1902 року у Гайсині народився талановитий, але маловідомий нинішньому поколінню гайсинчан чоловік – Дмитро Євменович Балацький, хоровий диригент, який ще юнаком керував у цьому місті аматорською хоровою капелою «Зірка», а з 1937 року був художнім керівником зразкової капели бандуристів у Києві. Власне, саме він як фольклорист і диригент записав і обробив пісню «Розпрягайте, хлопці, коні…» і створив для неї музичний супровід для бандури. Професійну музичну освіту наш земляк здобув у Київському музично-драматичному інституті в 1929 році. У 1935-му пісню було видано на грамплатівці у виконанні Державної заслуженої хорової капели «Думка» та Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю Черовоної армії під керівництвом О.В.Александрова.  Д.Балацького арештували 1 вересня 1938 року за нібито «активну антирадянську агітацію та розповсюдження провокаційних чуток, участь у контрреволюційній організації», тому був засуджений до ув’язнення у концтаборах Казахстану терміном на 5 років. Він – один з небагатьох бандуристів, хто під час допитів не визнав своєї вини і не обмовив нікого зі своїх друзів чи колег. Після повернення із заслання через деякий час влаштувався художнім керівником в Одеській філармонії (1947-1948). 1949 року одержав призначення на посаду керівника хорового колективу Полтавської обласної філармонії. Понад 20 років керував чоловічим вокальним ансамблем музичної школи при філармонії, викладав у вечірній музичній школі, керував робітничими хорами.У 1932-му Максим Рильський присвятив Балацькому вірш «Бетховен». Із життя гайсинчанин пішов у 1981 році, похований у Полтаві.

Але повернімось до сучасного розвитку культурного середовища на Гайсинщині.

– Нині на теренах Гайсинської міської ОТГ діє 35 народних колективів художньої самодіяльності, – пояснює Микола Ричков. – 15 хорових колективів, дві аматорських кіностудії,  чудовий духовий оркестр, який налічує до 40 учасників. Хороші результати демонструє музична школа, майже щомісяця її вихованці стають переможцями на всеукраїнських онлайн-конкурсах. Нині в Гайсинській об’єднаній міській громаді налічується 42 заклади культури, 8 музеїв (2 державних і 6 народних); збережено усю мережу закладів культури, бібліотек та музеїв; кінотеатр з кіносеансами в широкому форматі у великій залі, а в малій демонструються фільми у форматі 3D. Створено музей АТО, щоб пам’ять про наших загиблих земляків не згасала довіку. У різні роки 15 народних самодіяльних колективів з Гайсинського району були учасниками програми Оксани Пекун «Folk muzik». Відомою на всю Україну стала Лідія Федорівна Горошко, яка брала участь у телевізійній програмі «Голос країни». Вона створила фольклорний гурт «Рідня», а цього року на День Незалежності її відзначили Грамотою Верховної Ради. Знаним далеко за межами області є і різьб’яр по дереву Юрій Олександрович Дяченко, лікар за професією. Рівних йому за майстерністю немає, мабуть, у всій Україні.

– А яким був ваш шлях у культуру?

– У цій галузі я працюю уже понад 40 років. Народився у колишньому Немирівському районі в селі Кірово у звичайній селянській родині. У нас батько дуже любив співати. Коли він служив в армії, був солістом у військовому ансамблі. Мав гарний слух і поставлений голос, хоча з ним ніхто не займався професійно. Тож початкову любов до співу я взяв від нього. А потім була школа, де наш вчитель музики свого часу навчався у Леонтовича, оскільки Микола Дмитрович народився на Немирівщині у селі Монастирок і деякий час там працював. Тож учитель, мабуть, і побачив у мені якусь іскру, ще й дав відповідні настанови. Тому після школи я вступив до Тульчинського училища культури на хоровий  відділ, потім призвали до армії, де служив в ансамблі пісні й танцю Білоруського військового округу. То була гарна школа. До речі, на 30-річчя Перемоги ми виступали у Всесоюзній концертній програмі разом з білоруським вокально-інструментальним ансамблем «Віраси». Серед високопоставлених гостей концерту був і тодішній перший секретар Компартії СРСР Леонід Брежнєв. Я як соліст співав пісню «Вічна слава героям». Після демобілізації мені пропонували залишитися в ансамблі, але тягнуло до батьківського порога. Коли я в 1976 році повернувся з армії, Микола Федорович Шпортун, заввідділом культури Немирівського райкому партії, запропонував посаду художнього керівника в Кіровському сільському будинку культури, на той час там були деякі проблеми в організації роботи. Практично за рік я створив два ансамблі та хоровий колектив. У Монастирку і Кіровській школі викладав музику. Потім мене перевели з Немирівського у Гайсинський район, де з 1988 року я на посаді завідуючого відділом культури. З плином років назва відділу дещо змінювалась, але сутність залишалася однаковою. І я дякую долі, що подарувала можливість працювати тут уже стільки років. Як і Немирівщина, це надзвичайно багатий на таланти й культурну спадщину край, зрештою, як і кожен район Вінниччини.

Треба зазначити, що внесок Миколи Леонідовича у розвиток культури оцінено грамотами Президії Верховної Ради України (1985), Міністерства культури України (1995 р); званням «Заслужений працівник культури України» (1999 р.); медаллю «За заслуги» (2010 р.);  відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «25 років незалежності України» (2016). Він має чимало подяк, свідоцтв, грамот і дипломів обласного й районного рівня. Двічі ставав переможцем обласного конкурсу «Людина року».

– Миколо Леонідовичу, учасниками нинішніх сільських хорів та оркестрів є здебільшого люди старшого віку. Чи долучається нинішня молодь до хорового співу, гри на духових чи народних інструментах, адже це, на жаль, вважається сьогодні дещо старомодним?

– Любов до пісні й музики передається з покоління у покоління. Це, мабуть, перші звуки, що чує немовля після свого народження. Материнська колискова чи мелодія сопілки батька для декого залишаються в душі на усе життя. Якщо батьки у хорі, то й діти подекуди уже змалечку співають поряд. Адже династії є не тільки у професійному середовищі – у культурному також. Завдяки цьому маємо цілу плеяду чудових фахівців, котрі, власне, пройшли цей шлях від аматорського співу чи гри на інструментах, до професійного становлення. Є багато випадків, коли ми давали дітям направлення для навчання в культосвітніх закладах, а нині вони вже талановиті музиканти, співаки, умілі організатори й керівники.

– Доводилось чути, що ви знайомі зі «співочим ректором» Михайлом Поплавським…

– Свого часу я закінчив Київський державний інститут культури, то ми навчалися з ним на одному потоці. Сьогодні він ректор цього  навчального закладу, який має вже інший статус – Національний університет культури і мистецтв. Це теж сталося завдяки Михайлу Михайловичу. Хто б і що не говорив про нього – він дуже талановита й порядна людина, неперевершений організатор. Хто ще, крім нього, зміг би підняти звичайний інститут до рівня Національного університету з таким розмахом і кількістю факультетів та кафедр. Крім усього, він ще й підприємливий господар, який зумів організувати і сільгоспвиробництво, і мережу ресторанів та закладів громадського харчування. Ми до цього часу дружимо. До речі, на цьому ж потоці разом із нами в той час навчався Микола Мозговий та Назарій Яремчук. Тому я щиро вдячний долі, що вона подарувала мені можливість знати цих великих українців особисто.

– А що це за історія з музеєм братів Герасименків?

– Коли я щойно розпочав працювати в Гайсинському районі,  зацікавився його історією та культурною спадщиною. Тоді ж і дізнався про цих братів. Тож поїхав у Новоселівку розпитати місцевих людей, що й до чого. То вони все розповіли, ще й показали мені і їхню хатинку, що мало вже не розвалювалася. Відтак вийшов на далекого родича Герасименків, і він мені ту хатину продав за 200 рублів. Потім через неї ще й неприємності мав у прокуратурі, бо я, бачте, придбав собі дачу, а в партійні часи це не віталося. Ще й заяву довелось написати: «Я, заввідділом культури району, доводжу до відома, що цю хату купив, аби в ній створити музей видатних майстрів гончарства». Словом, все обійшлося і впродовж року ми музей таки створили. Правда, нині він вже значно осучаснений і більш презентабельний.

Як з’ясувалося під час розмови, дещо подібною є також історія з музеєм-садибою Гната Трохимовича Танцюри. Власне, це помешкання, де жив і працював видатний фольклорист та упорядник нетлінного скарбу народної творчості, Микола Ричков обміняв з родиною Гната Трохимовича на власну квартиру. Відтак у садибі було створено повноцінний музей з автентичними речами.

– Миколо Леонідовичу, чомусь вважається, що в гуманітарній сфері наряду з освітою і медициною, культура за фінансуванням залишається дещо обділеною…

– Культура завжди була і буде затребувана. І там, де творчу й організаційну роботу поставлено на належний рівень, вона має всі передумови й шанси для подальшого розвитку. Не знаю, як в інших громадах, але в нашій ще не було  питань, які б не вирішувались. Мені завжди везло на тямущих керівників, на їхнє взаєморозуміння й сприяння. Так було раніше, так є і сьогодні, коли міську раду очолює Анатолій Ілліч Гук. Знаходимо спільну мову також зі старостами  З усіх наявних сьогодні закладів культури немає жодного приміщення в аварійному стані. Всі люди працюють на повних посадових окладах. Головне, не розгубити, що маємо, зберегти все до крупини. У міру можливостей намагаємось допомагати ветеранам  галузі культури – бібліотекарям, клубним та музейним працівникам, майстрам народного мистецтва, самодіяльним поетам і письменникам, композиторам та художникам, працівникам кіно. Хотілося б щиро подякувати кожному, хто свого часу, на своєму робочому місці робив усе заради того, щоб скарби національної культури ставали надбанням багатьох.

«…Саме збереження минулого та розвиток культури у майбутньому допоможуть нам свідомо стати одним народом. Без такої свідомості ми можемо дуже легко перетворитися на жертву всіх, хто прагне бачити нас поділеними, посвареними, а тому слабкими…».

Ці слова теж належали архієпископу Любомиру Гузару. Вони – про наше сьогодення. Коротко, влучно і зрозуміло.

Юрій ЧОРНИЙ