У народній… Затоці
Належу до тих, кому море зелені в рідному селі ближче до душі, ніж справжнє море. Тому на останньому буваю рідко. Але заінтригувало часте позитивне згадування прилиманської Затоки на тлі мільйонної Одеси, яка і значно дорожча для відпочивальників, і каналізацію в море може підпускати чи й «вистрелити» нею туди після кожної грози, які останніми роками частішають, і перенасичена приїжджими, звичайно. А тут якраз незадовго до святкових днів близькі люди запросили: поїхали з нами в Затоку!
Якби назвали щось інше, вагався б. А це протяжне селище міського типу зацікавило як історично, так і географічно. Вже той факт, що до Другої світової війни частина його разом зі всією Бессарабією належала Румунії, а частина – СРСР, багато про що говорить. Щоправда, називалося село тоді Бугаз, а Затокою стало вже в повоєнні роки. Статус «есемте» отримало аж у середині шістдесятих років.
І ось оглядаємо попередньо домовлений двоповерховий будиночок у глибині дачної ділянки по цей бік лиману. Останній звідси ближче, ніж море, яке відділяють бази відпочинку, численні магазинчики, а до того – залізниця. Простелилась вона на Білгород-Дністровський та Ізмаїл. Доволі інтенсивна, хоча й одноколійка: щоночі будила гучними сигналами на переїздах. Зате в помешканні і навколо все гарно, зручно, затишно. Особливо сподобалася простора відкрита тераса. Тут же частково готується їжа та миється посуд. Тобто максимум часу – на свіжому повітрі.
Цікаве й сусідство рослин. Поміж плодових дерев і кущів ростуть небаченої величини помідори. Складаю докупи обидва свої немаленькі кулаки, але й вони окремим плодам поступаються. Та й стебла – ніби дерева. Господарка Ірина бере величеньку миску, вириває найбільші помідори і пригощає. Виявляється, це улюблене захоплення жінки, бо огірки, наприклад, за її словами, на цьому піску дуже важко виростити. Та й груш, слив і особливо яблунь та вишень дуже мало. Натомість – абрикоси, персики, шовковиця, айва, виноград і навіть інжир. Майже субтропіки!
За розповідями місцевих жителів, ця коса насипана штучно, аби відділити лиман від моря і мати для Одеси запаси прісної води, але офіційного підтвердження такої інформації я не знайшов. До речі, перша ж розвідка на лиман була й останньою: багато лише вітру і хвиль, а люди поодинокі. Видно, тут не дуже зручно.
Знайомство з морем, до якого компанією хвилин вісім-десять ходу, було куди цікавішим. Найперше, на що звернув увагу: хоча місцеві жителі майже всі російськомовні, відсотків дев’яносто з почутих відпочивальників розмовляли українською! А випадково вловлені фрази на кшталт «Він поїхав у Липовець і звідтіля мені зателефонує!», «Той балакучий дідусь, виявляється, з Бершаді!» ніби переносили десь під Вінницю!
Вода порівняно чиста, пісочок, берег пологий, хвилі не дуже високі – на таких з дітворою спокійніше. Розважальні поїздки плавзасобами – на всі смаки. Дельфінів, щоправда, так і не побачили, а ось морське птаство невтомно вихвачувало з води дрібні рибинки.
Один день вирішили присвятити морській риболовлі. Дуже рано вийшли на спецрейс автобуса, який доставив групу бажаючих на пристань у лимані. Звідти вийшли попід залізничним і шосейним мостами, десь за півтори години подолали до двох десятків кілометрів. Навіщо так далеко від берега? Як нам пояснили, саме там на дні моря так звана Дністровська банка, тобто підводні скелі, де водиться переважно бичок до 30 сантиметрів довжиною. Якщо дуже пощастить, можна впіймати і ската, і акулу катрана, і камбалу. Забігаючи наперед, зазначу: до цього діло не дійшло, але й ловля бичків принесла величезне задоволення, хоча додатково спустошувала гаманці. Трьохгачкові спінінги частенько чіплялися за каміння й обривалися. Я не обірвав жодного, працюючи переважно вертикально, а не горизонтально. Але в цьому була й моя помилка, бо багато не зловив. Лише наприкінці звернув увагу, що мені дістався спінінг з давніми, вже тупуватими гачками, тому бички переважно зривались. Незважаючи ні на що, задоволення колосальне!
А ще запам’ятався урок у передостанній день, отриманий від середніх років сім’ї з Луцька, яка їздить сюди щороку.
– Ми порахували, – говорить глава сімейства, – що хоча ми з Волині, нам сюди вигідніше їздити, ніж на Шацькі озера…
І він посипав цифрами затрат на дорогу, проживання, а найбільше його дружина говорила про те, як вони навчилися скуповувати продукти «від першоджерела». Наприклад, якщо є тут вірменський ринок, поруч з яким щось виготовляють, то й там стараються купувати. Бо поки щось етапами доставлять до пляжу, воно може і в рази подорожчати.
Ми ж у підрахунки особливо не вникали. Значною мірою налягали на вирощені у себе в селі і прихоплені в авто екологічно чисті овочі, а тут купували переважно морепродукти і баштанні. Тобто отримували найкориснішу їжу.
Загалом же дійшли висновку: ідеалізувати Затоку, звісно, не варто, як і скрізь по нашій країні, тут вистачає своїх проблем. Але нормальний відпочинок у ній можна знайти на всякий гаманець. Тому вона настільки популярна серед українців.
І насамкінець. Чому не з’їздили в недалеку звідсіля знамениту Аккерманську фортецю? Буде привід у майбутньому іще побувати в Затоці.
Микола КАВУН
Фото Олександра КОМАРА >
