У рідному селі художник пише книги

– Першу свою новелу під назвою «Все по колу» я написав після батькової смерті. Раніше, коли писав статті про народних майстрів, він розповідав історії зі свого життя і казав: «Може, колись напишеш». Я відповідав, що не зможу, що оповідання і новели – це вищий пілотаж, не для моїх сил. «Напишеш…», – переконував батько. У 2017 р. я перебрався сюди доглядати його, а помер він у 2018-му, прожив 91 рік. І всі батькові розповіді та враження так чітко стояли перед моїми очима, що тільки візьми й напиши. І буквально за одну ніч (як у Шевченка: «Не спалося, а ніч, як море…») написалась перша новела, потім наступні. Бачу, хвалять мене. Сваха Тетяна Савіна – літературознавець, літредактор – прочитала і сказала: «Дуже гарно, Федоре. Треба друкувати». Сказала так не тому, що сваха, а тому, що фахівець, – розповідає, усміхаючись, Федір Панчук, до якого журналіст «напросився» у гості.

Художник, а віднедавна і письменник каже, що в кожному його творі є щось автобіографічне, особисте, пережите. Це складає кістяк оповіді. Хоча, звісно, є і частка художнього домислу. Зокрема, іноді змінює імена героїв, додає якісь цікаві й доречні діалоги та власні міркування.

– У книзі-романі «Крізь терни» я описую долі своїх батька і матері. Їм довелося пройти дуже важке тернисте життя. Батько, Василь Федорович, був 1927 р. народження. Свого батька він втратив ще до двох років (мій дід Федір помер під час голоду), а в 6 років втратив матір, його взяла до себе тітка. Розповіддю про голод у батьковому дитинстві починається книга. Потім він наймитував у тутешнього господаря Хархута, якого радянська влада вважала куркулем, але довго не розкуркулювала. У розділі «Хархут» описую, як батькові жилося в наймах (господар добре до нього ставився), як Хархута пограбувала банда Дикого, вбили його дочку, спалили хату…

– У 1947-му батько одружується. Теж дуже важкий був рік – голодний, повоєнний. У новелі «Василеве весілля» я романтично описую, як баба Текля, батькова теща, тканими доріжками до самого вигону простелила йому дорогу, а батько навіть не знав, як по них йти, бо ж болото. То він взяв маму на руки, бо на вузькій доріжці не можна було йти поруч удвох… На весіллі не було що їсти, але була горілка. Баба Текля казала: «Наливай одну чарку, потім зразу другу, а потім не поймуть».

Цікаво, до речі, як могли просто сходитись люди. Василь був несміливий, і сусід Гриша (боярин) привів його до Нікіфора й каже: «Маєте багато гарних роботящих дочок. Чи згодні видати котрусь за Василя?». Бачать, Катя ходить, кучерява така. Але батько сказав, що в багатодітній сім’ї прийнято першою віддавати найстаршу дочку. Покликали Любу. «Нічо, хай буде Люба». Жодного разу з нею в клубі не був, не зустрічався. Пригадав, як бачив її, коли вона прала на ставку, а він напував коней. Нічого їй тоді не сказав, а тільки дивився… Отаке одруження. Прожили 25 років разом. Мама рано померла… Описую і комічні епізоди. Боярин напився і не може наколоти в банці останнього огірка. Дівчата з нього сміються. Одна Наталя каже, що від п’яного не тільки дівчата тікають, а й огірки. Він глянув на неї: «Була б ти хлопцем, я б тобі не простив. А так що з тебе взяти? Але я подивлюся: може заміж тебе візьму». І до весни вони одружилися.

А мій батько став механізатором. Спочатку побув комірником, але недовго, бо роздавав зерно людям, особливо жінкам. А потім вони його ще на зборах вичитували, що не так щось робив… Батькові подобалось бути трактористом. А як треба було комусь щось полагодити – ішли до нього. Він прославився як сільський Кулібін. Майстер на всі руки, міг зробити металеве відро чи дерев’яну діжку з обручами, бо і в кузні працював. Деталь до комбайна міг зробити замість зламаної – не таку, з підручних матеріалів, але вона працювала! А на старість батько з розчаруванням спостерігав, як гине колгосп, – розповідає автор.

У творах Федора Панчука – і долі рідних, і негативні постаті земляків, що брали участь у розкуркулюваннях та забирали останню хлібину, і друзі дитинства, і колишній голова колгоспу Мазуренко – справжній господар і будівничий доріг та клубів у довколишніх селах (на честь нього названа вулиця в Козинцях), і комічні та трагічні епізоди з життя односельців. Як-от в оповіданні «Іван Силка» – про чоловіка, якого за незданий мішок борошна заслали на Єнісей сплавляти ліс. Він звідти втік і за півтора року подолав 5500 км від Єнісею до України – попри міліцію, нишпорок, стукачів… Прийшов у 1941-му додому, а тут йому повістка на фронт. У Липовецького військкомату не було відомостей, що він судимий, інакше потрапив би у штрафбат. Іван дійшов до Берліна, повернувся з військовими нагородами і все життя прожив у селі зі своєю таємницею…

Власне, одним із героїв оповідей Федора Панчука і джерелом його натхнення є рідне село.

– Пеньківка за радянських часів звалася Свердлівкою, тепер знову Пеньківка. Коли була декомунізація, краєзнавець Олександр Роговий пропонував два варіанти: або повернути стару назву, або назвати Панчуківкою – на честь знаного механізатора і його відомого сина, художника, заслуженого діяча мистецтв, – розповідає Федір Панчук під час «екскурсії» селом. І я не знаю, вірити цьому чи ні, адже Панчук має чудове почуття гумору. Колись, очолюючи музей М. Коцюбинського, він показав відвідувачам кота і сказав, що бабусю цього кота привіз сюди сам Коцюбинський. Багато хто повірив.

– Тут пройшло моє дитинство, – продовжує Федір Васильович. – Тут я почав корову пасти з 5 років. Тут у три роки я почав малювати. Мама ходила на торфовище, треба було мене чимось зайняти, то давала олівці, листочки «в арифметику». І я перемальовував з газет «Известия» і «Правда», а там один Хрущов у капелюсі, тому в мене портрети добре виходять і по сей день… Тут хата, до якої я теж приклав свої руки. У 13 років, коли батько почав її обмуровувати, тобто обкладати цеглою, і потрапив у лікарню (його привалив льох), я до осені закінчив почате ним. Помагали хлопчики, з якими я корови пас. Це незабутнє відчуття: ще нічого не зробив у своєму житті, а тут серйозна справа. Я навіть не знав, як обмурувати над вікнами. Родич дядько Гриша показав, я дугу зробив, підпер…

Мій співрозмовник розповів, як у 8-му класі відкрив для себе олійні фарби, як малював стінгазети, як у 1972-му створив першу серйозну картину: бабуся йде Турбівським лісом зі своєю онучкою Червоною Шапочкою.

– Потім я закінчив педінститут за спеціальністю «Російська мова і література». Саме зараз пишу про свою педагогічну діяльність у Новій Прилуці. Про цікаві випадки, про певне протистояння молодого амбітного учителя зі старшими колегами. Декому навіть не подобалося, що я в чистих туфлях приходив. Болото, а я десь в коридорі тайком перевзувався, бо хотів завоювати авторитет дітей. Педагогічна тема мене цікавила, бо можна із тих дітей, які трохи опустили руки і не хотіли вчитися, виховати достойних людей.

Пан Федір розкрив секрет, що в одному з наступних оповідань буде йти мова про учня Валеру Остапцова, який спочатку вчився поганенько.

– Якось пропонує він мені «здєлку»: «Федір Васильович, я хочу вивчити перших два стовпчики «Сказки о мертвой царевне и семи богатырях» Пушкіна, ви мене першого спитаєте, поставите «четвірку», і за це батьки мені велосипеда куплять». Я погодився. Був відкритий урок, повно вчителів. Кажу: «Почне нам, як завжди, Остапцов». Буцім він у мене завжди відповідає. І він підготувався, вискочив з-за парти і гарно розказав. Усі здивувалися, бо його вже й не піднімали – знали, що не вчить. Спрацювала психологія учня: на нього звернули увагу, він хоче довести всім і собі, що не гірший за інших. Почав вчити й інші уроки, вже мав четвірку з української літератури, вже до нього по-іншому ставилися. До речі, його мама розповіла, що Валерій непоганий хлопчик, слухняний, багато допомагає по господарству… Валерій взявся за науку, і це був мій педагогічний успіх. Не знаю, як у подальшому склалась його доля. Може, прочитає газету і відгукнеться… Лише рік я там пропрацював, бо не було дружині роботи, а народився синок Ростик. На останній дзвоник запам’ятались оберемки квітів, і не тільки від мого класу. «Хіба можна після цього їх не любити?», – такою фразою про учнів я закінчую цю історію.

Отже, торік художник Ф. Панчук видав книгу «Народні обереги» – ґрунтовну, з фотографіями народних майстрів та їхніх робіт. Каже, до її створення готувався 30 років. Того ж року вийшла перша книга оповідань «Блуд» (автор заблудився у лісі, після чого на думку спала алегорія, що людина все життя шукає свою стежку), за нею друга – «Як політ метелика». У ній до давніх спогадів додались і свіжі враження – про сусідську 5-річну дівчинку Маринку, яка співає в саду і вчить бородатого сусіда-художника «правильно ходити, щоб не наступити на равлика»; про коронавірус та його перші сумні наслідки; про спроби у живописі своїх учнів, учасників студії «Мала академія мистецтв», якою керує Федір Панчук. А цьогоріч вийшла свіжа – «Крізь терни», співавтором якої по праву може вважатися покійний тато Василь Федорович.

– Я знав, що тут не нудьгуватиму, а працювати буду ще більше, – відповідає Федір Васильович на питання про те, як живеться на пенсії. – Малюю. Також мені село дало поштовх до написання літературних творів. Для цього потрібна неймовірна тиша, яку б ти відчував дуже глибоко у своїй душі. Бо немає спокою в місті. Там дуже багато чинників, які дратують, відволікають. Суєта… Я вважаю себе щасливою людиною. Ніщо так не ощасливлює, як реалізація своїх мрій. І самотності не треба боятися. Сильні самотності не бояться, самотужки йдуть, знаходять силу, реалізацію своєї творчості, натхнення.

Відомий пеньківчанин картоплі не садить. Каже, що йому треба лише 200 штук на рік, щоб по дві класти в борщ. «Діляться добрі люди: то діти привезли, то Микола Воронюк дав відро, то Таня Гнатюк». Натомість на грядках вирощує височезні мальви – для душі і для малювання.

 Юрій СЕГЕДА