У серці Ганзи

Зацікавленість містами Ганзейської унії, або Ганзи, у мене виникла неочікувано, сказав би навіть – спонтанно. Звісно, про могутню купецьку спілку Північної Європи дещо трималося в памʼяті зі шкільного курсу історії, та коли вперше своїми очима побачив справжнє ганзейське місто, відчуття захоплення і здивування не покидали ще довго. Сталось те в одному з найкрасивіших міст Східної Балтії – в Ризі, і почасти своєю красою та неповторною аурою давнини теперішня латвійська столиця завдячує періоду, коли була субʼєктом Ганзейської унії.

«Ембріон Євросоюзу»

Відтоді мій погляд звернувся вже до інших членів Ганзи, насамперед до її столиць – Любека та Ростока, а згодом шляхи не раз приводили і знову до них, і до інших важливих «ганзейців» (до Ганновера, до Шлезвіґу). І щоразу невелике – як за сьогоднішніми мірками – місто Вісмар на узбережжі Балтики зоставалось осторонь поїздок, але невблаганно вабило до себе. Як-не-як, саме воно стояло біля витоків обʼєднання, коли 1259 року уклало договір із сусідніми Любеком (західніше) і Ростоком (східніше) для захисту від морських розбійників, яких тоді на Балтиці не бракувало. Пізніше, 1280 року, до договору приєднались Кіль і Штральзунд, тоді ж уперше в документах зʼявляється слово «Ганза».

Варто додати, що в пору розквіту до унії, яка проіснувала близько 500 років, офіційно входило дві сотні міст, загалом же вона контролювала понад три тисячі населених пунктів на узбережжях Балтійського та Північного морів. Чим не перший прообраз майбутнього Євросоюзу?

По «словʼянській» Німеччині

Ділюся задумом з Генриком Мортенсеном – моїм давнім другом, з яким ми разом проверстали немало доріг України та Північної Європи. Він відповідає коротко: «О, то дуже цікаве місто. Поїдемо!»

Через якийсь час стрічаю його з порома в порту Ростока. Підсідаю в автівку, переїжджаєм по мосту на західний берег затоки й небавом вибираємось на асфальтівку, що петляє поміж сіл та містечок у напрямку Вісмара.

Дорогою Генрик звертає мою увагу: «Дивись на назви. Вони словʼянські!» Обабіч на дороговказах назви населених пунктів уже хоч і не зовсім словʼянські, але явно вказують на своє первісне походження і відверто нагадують низку звичних словʼянинові: Речов, Затов, Нойбуков, Альт Буков, Цуров тощо. А якщо додати, що словʼянськими за походженням є згадані вище топоніми Любек і Росток, та й назву Вісмар етимологи з великою вірогідністю виводять із видозміненого словʼянського «Вишемир», то дивуватись не випадає.

Найзахідніші південно-балтійські землі справді віддавна були заселені полабськими словʼянами, а їхнє племінне обʼєднання «ободрити» підтримувало широкі міжнародні стосунки, зокрема і з князівським Києвом. Пізніше під тиском іноетнічного оточення, яке переважало і чисельно, і політико-економічно, тутешнє населення германізувалось та перейшло на німецьку мову. Але в топонімах, які часто-густо не піддаються часу та змінам, законсервувались прадавні назви.

Тож не буде перебільшенням, коли скажу: Ганзейську унію (історичні джерела її називають ще й Німецькою унією) засновували нащадки західних словʼян.

Столиця пива й оселедців

Одразу після велетенського Берліна, площа якого перевищує 890 квадратних кілометрів, – і по контрасту з ним! – Вісмар здається маленьким і по-провінційному затишним: тут усього 42 тисячі мешканців. У центрі – тихі вузькі вулички з невисокими старовинними будинками, мінімум автомобілів, перехожих теж небагато. Навіть порівняно з Любеком чи Ростоком – не лише з Берліном! – наш «ганзеєць» виглядає куди скромніше.

Однак не поспішаймо з висновками. Місто зберігає наочні сліди колишньої величі, його не випадково включили до світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

Ринкова площа, як твердить довідкова література, є найбільшою ринковою площею на планеті. Її розміри – 100 на 100 метрів. У нинішньому Вісмарі на таку торговельну квадратуру точно не набралось би ні покупців, ні продавців. Зараз тут не людно, по периметру розташувались ресторанчики і кафе з вуличними столиками, половина з них порожні.

Але їх помічаєш не відразу, бо погляд притягують значно цікавіші обʼєкти. Найперш – двоповерховий адміністративний будинок завдовжки майже на одну сторону площі. На його фасаді герб міста, збоку від портика, колони якого підтримують вишуканий балкон, на знак солідарності з нами висить український прапор, а з напису над дверима можна дізнатися, що зведений він 1688 року.

А в центрі Ринкової площі височить дванадцятигранний металевий павільйон, якому чотириста років. Виявляється, призначення цієї ошатної споруди вельми утилітарне: то був роздаточний пункт, який забезпечував водою 220 прилеглих будинків.

Звісно, не можна промовчати про ще одну окрасу цього місця, ажурний фасад якої впадає в око здалеку: це «Старий швед». Готель під такою назвою з рестораном у ньому відкрили досить пізно, в кінці ХІХ століття, хоча сам будинок один із найстаровинніших, вік його слід рахувати від 1380-го: він практично ровесник Вінниці.

У пору розквіту Ганзи Вісмар був рівним серед рівних, мало чим поступаючись столицям унії. Він мав також свою спеціалізацію, торгуючи насамперед оселедцями і пивом, які тоді становили значну частку раціону жителів регіону.

«Маріуполі» на Балтиці

Мимохідь ми згадали один зі слідів нинішньої російсько-української війни – прапор у центрі на знак солідарності з Україною. Але ця територія має і власну історію воєн.

Скажімо, тут був один з опорних пунктів балтійських піратів, так званих вітальєрів, звідки вони рушали грабувати кораблі чи нападати на прибережні поселення, іноді могли захопити і розорити навіть такі великі міста, як норвезький Берґен, що постраждав від них 1393 року. Боротьба з ними – і то без перебільшення – була спражньою війною. Тільки 1401 року флот Гамбурґа поклав край розбійницькій вольниці, розгромивши і публічно стративши близько сімдесяти вітальєрів разом з отаманом – вісмарцем Клаусом Штертебекером.

У пору найвищого підйому Ганза могла найняти військо, яке примушувало трепетати навіть королівську владу. Так, наприклад, вона силою домоглась від Данії, щоб та дозволила торговельним суднам безперешкодно – і без сплати мита! – проходити протокою Зунд.

Назва готелю «Старий швед» теж нагадує давні воєнні сторінки, коли зміцніла Швеція надовго включала Вісмар і прилеглі терени в склад королівства.

А були й набагато кошмарніші дні – уже в двадцятому столітті.

Від Ринкової площі боковою вуличкою виходимо до високої вежі, що зіпʼялась у небесну блакить. Просто перед нею – ще одна площа, по якій розставлені рядами правильної форми цегельні тумби. І вже на місці зʼясовується, що то не просто площа – то підлога колишньої грандіозної церкви, і то не тумби – то нижні частини колон, що підпирали склепіння. Вона називалась Марієнкірхе (Святої Марії) і була збудована за зразком ще грандіознішої «тезки» – Марієнкірхе в Любеку (остання сягала в висоту до 125 метрів).

Тутешня Марієнкірхе фактично припинила існування 1945 року після авіаційного нальоту союзників. Бомбардували розташований у місті військовий авіазавод, але бомби накрили й історичну частину. Храм стояв у напівзруйнованому вигляді до 1960 року, коли вирішили його не відновлювати, а підірвати і розібрати. Вціліла тільки одна бокова вежа заввишки 81 метр.

Більше пощастило нижчому «на зріст» храму Святого Ґеорґа неподалік. Він менше постраждав від бомбардувань, і через кілька десятиліть його таки відбудували, хоч інтерʼєр досі не відновили.

Слід додати, що за Другої світової не менш постраждали й інші ганзейські міста. Бомбардування союзної авіації знищили до сорока відсотків старовинної історичної забудови Ростока. Була пошкоджена і вигоріла всередині Марієнкірхе в Любеку – на її відновлення пішли десятиліття. Лежав у руїнах майже весь Ганновер: у вестибюлі ратуші можна побачити обʼємну панораму міста, яким воно стало до літа 1945-го. У Старій Ризі пострілом німецької ґаубиці в червні 1941 року було збито вежу на церкві Святого Петра заввишки 123,5 метра. Її відновили тільки 1973 року…

З оглядового майданчика на даху церкви Святого Ґеорґа можна оглянути місто цілком: житлові квартали, промислову зону, порт, за яким простирається морська далечінь. Ніде жодних руїн не залишилось. За сімдесят років місто відбудовано повністю.

Настає час повертатись.

Генрик довозить мене до Ростока, прощаємось біля автовокзалу, і він поспішає встигнути на вечірній пором до Данії.

А я дорогою до Берліна переглядаю в інтернеті новини з наших фронтів, перебираю в памʼяті побачене, згадую, як виглядають сучасні Берлін та Варшава і якими вони були після Другої світової. І думаю: «Ми теж усе відбудуємо. Після нашої перемоги».

Віктор МЕЛЬНИК

Вісмар – Росток – Берлін – Вінниця